Кіно — це не журналістика, тож навіть на революцію цей вид мистецтва не мусить реагувати миттєво: на рефлексію, на обдумування і переосмислення йому потрібен час. Але коли революція триває місяцями, коли ступінь насильства і несправедливості зашкалює, а кількість резонансних подій вимірюється сотнями, кіно об’єднується із журналістикою, стаючи документом часу.
Українська революція Евромайдану вийшла із локальних рамок одного міста, Києва, після жорстокого розгону спецпідрозділом «Беркут» студентів 30 листопада, опинившись на шпальтах газет і екранах телеканалів усього світу. Страшно навіть подумати, але цього б не сталося, якби тієї ночі на київському Майдані Незалежності не було б операторів «5» каналу: не виникло б ані розголосу, ані, гадаю, загальноукраїнського супротиву. На основі тих кадрів було зроблено сила-силенна роликів, репортажів та документальних стрічок, миттєво розтиражованих соцмережами. А певні моменти, як от звук дзвонів Михайлівського собору, що задзвонили вночі вперше за 750 років з часів татаро-монгольського нашестя, однозначно стане складовою драматургії майбутніх художніх фільмів. Протистояння майданівців на вулицях Грушевського та Інститутській – ще більш драматична реальність, приречена бути зафіксованою кінематографом. Та в цьому випадку кіно наплювало на художню обробку, скориставшись саме журналістськими методами: альманах «Вавилон-13» був сформований саме на основі не-підробної, «не охудожненої» реальності: виключно через спостереження камери, як документ місця і часу. Десятки українських професіоналів із різних сфер діяльності – від перекладача і прес-аташе до режисера і продюсера – об’єдналися, аби встигнути зафільмувати хроніку громадського спротиву: раніше відомі нам лише через події в Грузії чи Югославії катастрофу, жах, насильство, смерть та велич героїчних вчинків.
В коротких, часом лише кількахвилинних міні-фільмах, з музичною підкладкою сучасних і ретро-пісень, є багато з того, що було, але не загуло: і обурення звичайних людей через побиття студентів, і палаючі від «коктейлів Молотова» «беркутівці», і стукіт діжок-барабанів, і концерти перед редутами спецпризначенців, і гімн багатотисячного Майдану перед сценою, і згорілий на ніц Будинок профспілок. Звісно, творці «Вавилону-13» не могли все осягнути, побувати в усіх точках протистояння, побачити всі драматичні і трагічні моменти. Але все, що вони зробили, коштовним вантажем інформації відходить в актив художнього кіно. Бо неможливо не використати символічний потенціал піаніста, що грав людям у лютий мороз на білому піаніно, яке якимсь дивом виникло перед КМДА в ніч перед тим. Чи потенціал картинки, коли Міс Україна на Майдані роздавала ліки і робила канапки, ховаючи при цьому обличчя під хусткою, аби не побачив хто, і не зіпсув роботу недоречним піаром. Чи потенціал, буквально, священнодійства священиків, які щогодини молилися на сцені з усім майданним людом, сповідали бійців, а потім разом йшли до «беркутівців». Неможливо забути, як парламентарія з білим прапором від Майдану «Беркут» практично розірвав, а потім, лежачому, вистрелив тричі в спину. І не можливо забути, як в ніч, коли спецпризначенці посунули на людей за наказом провести «зачистку», і зі сцени кричали по всіх ефірах – «Київ, вставай!!!» – по вулицях в напрямку Хрещатику справді почали йти, бігти, їхати сотні, а потім і тисячі людей. Як не можливо забути і масакру 20-го лютого на Грушевського, і всю Небесну сотню…
Режисер Ігор Парфьонов на своїй студії «Ступені» вже встиг зняти повнометражний фільм «Одного разу в Україні»: режисер подав заявку на цьогорічний Канський кінофестиваль, і отримав згоду показати фільм на кінофестивалі в Карлових Варах. Ідея кіновиробництва збиває з пантелику своєю блискавичністю і утилітарністю: режисер вирішив, з одного боку, узагальнити, а з іншого – додати деталей, і документальних, і постановочних. Тож знімав в «декораціях» реальної революції – з палаючими шинами, барикадами з мішків снігу, справжніми самооборонівцями, «афганцями» і зі справжньою (не)масовкою – зробити художнє полотно. Ймовірно, це вперше в історії, принаймні, вперше в історії вітчизняного кіно, кіно знімають в подібних умовах. Не можливо не визнати силу такого задуму. Глядач отримає придуману історію героїні, що їде з кримського містечка на Майдан, в антуражі реального дійства і реальних людей.
Втім, кіно не даремно не є журналістикою, бо якщо журналіст фіксує реальність, режисер її виводить на високий рівень узагальнення та образності. Момент осмислення побаченого, почутого, відчутого має трансформуватися у щось інше – більш дієве в проекції часу – із короткотривалого у вічне. «Герніка» Пікассо – ось влучний приклад. Віддалене від нас бомбардування німцями іспанського містечка шокувало Пікассо, а нас, наповнених документальними жахами голодомору, ‘37-го і всієї Другої Світової, воно вже не так шокує. Проте картина «Герніка» продовжує це робити. Причому шокує вона всіх, в незалежності від того, що знає глядач про художника, і чи взагалі розуміється на кубізмі?
Не будемо сперечатися, чия сила сильніша – сила реалізму чи художньої інтерпретації, сила свідчень зґвалтованої чи фільму «Незворотність» Гаспара Ное. Кожне явище існує в своїх рамках, але чи зможе кіно, як казав Поланський, примусити глядача забути, що він сидить в кіно? Хороший фільм це робить. Чи зробив це OrangeLove Алана Бадоєва, фільм, який заснований на подіях Помаранчевої революції 2004 року?.. OrangeLove презентує інший спосіб вкарбувати подію в історію. Помаранчева революція у Бадоєва проходить десь внизу, за зачиненим вікном, в прямому і переносному сенсах: лише кадром з маніфестації людей з прапорами і звуками вигуків маніфестантів глядач може зрозуміти і актуалізувати епізод. Ніякої сцени з лідерами, ніяких мільйонів людей на Майдані, ніяких страхів про танки і війська, – ось такий спосіб, і він має право на життя. Як «20 днів без війни» Олексія Германа, де про війну, але без, власне, війни. Грузинський сценарист і режисер Заза Буадзе задумав щось подібне: написати сценарій про Майдан, де б Майдан був лише у згадках та звуках радіо – в атмосфері, але не на екрані, а генеральною лінією були б чоловік і жінка, та їх стосунки. І от саме їх стосунки помінялися б через Майдан. Це універсальна ідея і конструкція. Саме так Заза писав свій сценарій «Любов убивці» про вбивцю Степана Бандери Богдана Сташинського: мова йшла не про Бандеру, а про Сташинського і любов, що його змінила.
Але історія якось дуже активно міняє нам картинку, і ось революція на Майдані наразі, станом на кінець березня, виглядає вже не актуальною, як би цинічно це не виглядало. Вторгнення російських військ в Україну, захоплення Криму, викрадення журналістів, солдат і операторів (в тому числі операторів альманаху «Вавилон-13» Ярослава Пілунського та Юрія Грузінова, які провели п’ять діб в полоні), перші кримські жертви – ось це на часі, на нашому теперішньому часі. Звісно, через рік, два чи десять, коли Крим відвоюють, а Росія, як роса на сонці, зникне з мап світу, ми зможемо інакше подивитися на події кінця 2013-го та початку 2014-го років. І зможемо кіно зробити в дусі «300 спартанців» Зака Снайдера про хлопців, що зупинили армію; чи в дусі «Мюнхена» Стівена Спілберга про інших хлопців, які, з «гнівом Божим», помстилися за невинно вбитих; чи в дусі «Бункера» Олівера Хершбігеля про Гітлера… Хоча це росіяни мали б зробити – про Путіна.
Отже, згодом буде маса фільмів, бо матеріалу багато, а нащадки мають знати, як це все було...
24.03.2014