Пятьдесятьлїтний ювілей українського театру в Галичинї.
Зі столїтним ювілеєм Тараса Шевченка зійшов ся не лиш в однім році, а також в однім місяци 50-лїтний ювілей українського театру в Галичинї. Дня 29. н. ст. марта 1864 р. відбула ся у Львові в сали "Народного Дому" перша вистава першого за почином Юлїяна Лаврівського зорґанїзованого в Галичинї драматичного товариства українського театру.
В національнім житю був сей день сьвітлою памятною добою. Українська громада у Львові, а з нею й провінция приняли свій народний театр з неописаним ентузиязмом, на виставу театру зїздились громадяни в усїх закутків краю, окремо збирали на ціль народного театру жертви, публика захоплювала ся рідним словом, рідною піснею, що плили зі сцени, гра артистів, серед яких з театру було лише двох фахових акторів (обоє Бачинські), а прочі рекрутували ся зі студентів аматорів, — чарувала і велїла очі замикати на хиби, які мусїли бути у початкуючих адептів штуки.
Як віднеслась українська публика у Львові, тодї ще така нечисленна — до своєї сцени, свідчить факт, що в 1864 р. давав народний театр у Львові вистави цілих сїм місяців, а саме 29. марта до 14. серпня і від 10. жовтня до грудня. Сего не бувало нїколи опісля, се ледви чи можливе і нинї, коли українська людність у Львові що найменше в троє більша, ніж була перед 50 роками.
Отворенє українського театру у Львові приняли і Поляки прихильно. Тодїшна польська преca, а з окрема Gazeta Narodowa, повна похвал для самих штук і для гри артистів. Зі сторони польської роблено пропозицию театрови, щоби грав також в сали будинку ґр. Скарбка.
Перша вистава в дни 29. марта 1864 р. зібрала так богато публики, що вона не могла помістити ся в сали, богато осіб без карт вступу відійшло, а театр мусїв таку саму штуку дати на другий день.
В театрі був на першій виставі також тодїшний намісник ґр. Менсдорф.
Вистава та почала ся симфонією Вербицького, потім артист Льонґін Бучацький (пізнійший радник двору в найвисшім трибуналі справедливости, померший перед двома роками) виголосив прольоґ написаний д-ром Омеляном Огоновським. При кінци прольоґу піднеслась занавіса і очам публики представив ся образ з живих осіб, укладу Корнила Устияновича, угрупованих довкруги бюсту цісаря. Музика заграла народний гимн, який зібрані відспівали.
Слїдувала драма "Маруся" перероблена з повісти Квітки-Основяненка, в якій ентузиязмувала публику своєю грою п. Теофіля Бачинська.
Розпочала ся потім перша серия вистав театру. Львів переживав хвилї артистичного підєму духа, кожда річ, кожда штука була новостию, яку публика приймала радісно. Поодинокі числа співних пєс ставали відразу популярними і ширили ся як народні піснї.
Народний театр в Галичинї був проречистим сьвідоцтвом духової і культурної єдности нашої з Україною.
Зі сцени повіяло відразу духом українським.
Репертуар був майже виключно український. Українське було все, що захоплювало публику і брало її за серце. Було се наглядним доказом, що в Галичинї лїтературна нива без українського посїву не зродить нічого путнього. Театр став відразу могучим розсадником українства. Репертуар першого театру обнимав штуки: Квітки-Основяненка: Маруся, Щира любов, Сватанє на Гончарівці, — Тараса Шевченка: Назар Стодоля, Котляревського: Наталка Полтавка і Москаль Чарівник, Стороженка: Гаркуша, а дальше переважно одноактові комедийки і водевілї (без більшої вартости) менше звісних писателів з України, як Янковського: Чумак український і Покійник Опанас, Ващенка Захарчука: Один порадив — другий потїшив, Карла Гайнча: Запорожці, Дмитренка: Кум мірошник, Весоловського: Бувальщина та незвісних авторів: Сватанє на вечерницях і Вечір на хуторі (невдачна переробка з Гоголя).
З галицьких письмеників виставлено лише одну-однїсїньку драму "Опікунство" Рудольфа Моха, яка одначе не довго могла вдержати ся на сценї. Значить, театр був від початку український, а коли ціла Галичина ним ентузиязмувала ся і признавала його своїм, то чиж треба було красшого доказу нашої національної єдности?
Такі штуки як Маруся, Назар Стодоля, Наталка Потавка, Сватанє на Гончарівці, виставляв театр по кілька разів в однім сезонї і все знаходили вони щирий привіт і викликували ентузиязм.
З перекладаних штук виставлено в першім році: Корженьовського: Верховинці, Майстер і Челядник, Вікно на першім поверсї; перерібку з Пушкина: Безумна; з Коцебуе: Два розсїяні і перерібки фрацуських комедий: Дочка старого актора Сороклїтне дитятко 25-лїтного батька, Голоден і влюблен і Слаба струнка.
В кінци перероблено на мельодраму звісну оперу Донїцеттія "Донька полку". Тими 27 штуками наповнив театр перших 9 місяців свого істнованя, з яких — як сказано — провів 7 у Львові, а по одному в Коломиї і Станиславові.
Від сего часу була доля українського театру дуже ріжнородна. Переходив він дуже ріжнородні судьби, які впливали на його артистичний розвій.
Зміняли ся дирекциї, змінялись артисти, театр піднимав ся до певної артистичної висоти і знова сходив на долину, упадав.
Начальна управа лежала все в руках "Руської Бесїди" у Львові, яка від 1870 р. одержувала на ту ціль субвенцию соймову. Субвенция та розпочалась від 6000 кор. річно і росла поволи до нинїшної висоти.
Та стан театру і його розвій лише в меншій мірі залежав від Бесїди, а залежало се головно від дирекциї. Перша дирекция Бачинського, що розпочалась під так сьвітлими авспіциями, не довго зуміла удержати ся на висотї. Вже по 4 роках зайшли зміни, які зробили її дальше неможливою. Руська Бесїда розвязує контракт з Бачинським, а заключає його з Монецьким. Повстає дві трупи, бо Бачинський веде дальше театр свій окремо бeз субвенций. В р. 1872 зливають ся ті обі трупи на якийсь час (не довше як на оден рік) в одну субвенціоновану під управою Бачинського і на сей час доходить театр до високого стану артистичного, однак приходить розбитє і є знова дві трупи Монецького і Бачинського з тою ріжницею, що друга стоїть в зносинах з Бесїдою і бере субвенцию. Монецького трупа в короткім часї перестає істнувати. Бачинський остає сам, та відносини його з Бесїдою не тривають довго. В р. 1874 віддає Бесїда управу театру Теофілї Романович і знов є два театри, бо Бачинський веде дальше свій без субвенциї.
Управа Теофілї Романович зазначилась корисно в істориї театру; наступило відсьвіженє репертуару і вихованє сил молодших, управа здобувала собі симпатию в краю, одначе і се не тревало довше як 4—5 лїт.
В р. 1879 зачинає ся щось псуватись. Вкінци трупа, поїхавши на Буковину розлазить ся в р. 1880 в Сучаві. Бесїда на ново в клопотї і як перше так і тут ратує її Бачинський, котрий в трете обняв дирекцию.
Та сим разом не видержала Бесїда з Бачинським довше одного року. Режім Бачинського вже був занадто консервативний, перестарілий, занадто несло від нього провінціональщиною ("Schmiere" — кажуть нїмці.) Погляди його на штуку були перестарілі, а до того сама Бачинська, колись славна героїня, опанувала всї найкращі ролї молодих любовниць і не хотїла дїлитись ними з молодшими, хоч і вік її і стать до сих роль мало її квалїфікували. А кромі сего Бачинський на провінциї мимо заборони в контрактї ad captandam benevolentiam польської публики грав часто по польськи.
Вже те робило його дирекцию неможливою і длятого в 1881 р. розійшлась з ним Бесїда раз на все.
Управу театру обняла спілка двох молодих талановитих артистів: Гриневецький—Біберович.
Управа ся (спершу оба спільники, а потім по смерти Гриневецького сам Біберович) вела театр аж до початків 90-их поків. Була се найдовша управа з усїх дирекций і треба признати, що вона поставила театр на свій час високо. Ставлено всї штуки свої галицькі і українські, а з перекладених замітнїйші твори сучасної драматичної лїтератури.
Дирекция не щадила на внїшну виставу штук та анґажувала артистів найлїпших, які були до диспозициї. Сили молодші вироблялись, театр мав поважанє в краю, дирекция була доброю фірмою.
Та й се згодом минуло ся. В початках років 90-тих уступив Біберович, якому досить було безустанної мандрівки по всіх закутках краю, і пішов шукати спокійнїйшого хлїба на старші лїта.
Відповідних кандидатів не було на дирекцию, тож розпочав ся довгий кільканайцятилїтний період справдішної латанини. Руська Бесїда пробувала від часу до часу власну управу, яка не удавала ся, або віддавала театр в руки принагідних ефемеричних дирекций, які зміняли ся не причиняли ся зовсїм до піднесеня штуки. Був се період упадку народної сцени. В кінци удалося ся позискати Миколу Садовського та — на жаль — лише на один рік. Упpaвa Садовського буде все сьвітлою картою в істориї галицького театру. Внесла вона артистичне розумінє української народної штуки. Репертуар Садовського був на галицькі відносини може трохи за односторонний, однак се, що він давав, було високо артистичне.
До того виступи таких сил, як сам Cадовський і Мария Заньковецька, елєктризували публику і остали для неї на довго артистичними первовзорами. По році уступив Садовський, який не міг вжити ся в галицькі відносини. Привикшому до відносин українських було в Галичинї за тїсно.
Заступив його Стадник, який вів управу театру аж до 1913 р.
Часи його управи стоять сьвіжо кождому перед очима і кождий, хто інтересував ся театром, має про них свій суд.
(Конець буде.)
[Дїло, 23.03.1914]
(Конець.)
Я уважаю Стадника заслуженим директором, який в управу сцени внїс богато артистичного духа, знаня сцени і лїтератури драматичної, умілої режісериї і старанности в виставлюваню штук.
Ішов він якраз противною дорогою, як Садовський. Сей давав майже виключно ориґінальний народний репертуар, Стадник звертав переважно увагу на твори з чужих драматичних лїтератур. З ориґінальних творів, що в послїдних часах являли ся особливо на закордонній Україні, давав чільнїйші, одначе давав їх за мало, за те бачила публика на нашій сценї Ірільпарцера, Ґуцкова, Шіллєра, Ростанда, Ібзена, Гаєрманса, часто навіть в дуже добрім виконаню. Велика заслуга Стадника в тім, що він обмежив oпeретку, а впровадив поважну оперу, правда з ріжнородними успіхами, все ж таки часто, особливо там, де можна було послужитись війсковою орхестрою зовсїм прилично виведеву. На виставу опер, костюми, декорациї і т. и. не щадив Стадник, а ішов з розмахом зовсїм не провінціональним.
Та прийшов час і на Стадника і в його руках почала керма народної сцени колихатись.
Починають ся непорозуміня з дружиною, невдоволенє, знеохоченє, а слїдом за сим пішов і він — дорогою своїх попередників.
Змін таких прожив наш театр богато, а кожда з них мусїла некорисно відбити ся на його розвою. Причини сего ясні.
В театрі, який не має спромоги бодай би пів року, бодай в тяжких зимових місяцях перебувати в якімсь культурнім осередку, — в театрі такім артисти засуджені на долю вічного Жида скитальця і тяжко в нїм добитись до трівких, упорядкованих відносин. Артисти тягнуть як можуть се тяжке, непевне житє, директор клопочеть ся як може, щоб і перзонал придержати, і "Бесїдї" догодити, і публики не зразити, і для штуки щось зробити, а в кінци і для себе як-так забезпеченя старости, але все те має свої границі і конець.
Перетомлений, знеможений перзонал легко попадає в зневіру, а прикрі відносини житя так легко викликують непорозумінє та — взаїмне недовірє. А се вже скоро веде до крізи.
Загал наш занятий полїтикою, школами, економічними справами мало має нинї часу думати про театр. Для видїлу "Руської Бесїди" є театр балястом. Справа будови театрального будинку у Львові йде пиняво і далеко ще до кінця.
В р. 1903 поведено ту справу на добру дорогу. Публика в цілім краю заінтересувалась, в цілїм краю позавязували ся комітети, складки почали напливати обильно. Колиб річ була пішла і дальше без перешкоди в розпочатім темпі, були-б ми мали вже давно будинок театральний і не були би дожили таких прикрих хвиль, як підчас ювілею Шевченка, таких понижень, як відмова салї міського театру, до якої впрошувати ся було взагалї — на мою думку — невластивим і понижаючим.
В 1903 році і слїдуючих було не тяжко зібрати гроші на театр. Суспільність не була ще обтяжена школами, роки були добрі, нарід давав охотно і без кривди для себе. До того і кошти будови були би тодї дешевші. Будинок, якого кошторис виносив 600.000 К, нинї мусїв би коштувати що найменше 1 мілїон К.
Та несподївано повіяло холодним вітром, а повіяло з такої сторони, з якої сего найменше можна було сподївати ся. Проти будови театру, проти розпочатої акциї виступили люди чільні — яких слово мало значінє. Поставлено будову театру з одної сторони як річ непотрібну, а з другої сторони заходи до добутя субвенциї як якесь запроданє справи, як національну зраду. Справу будови театру сполучено з полїтикою.
До мене, як до тодїшного голови українського клюбу соймового, звернув ся раз при нагодї, коли я говорив про потребу будови театру і про надії на субвенцию краєву, один з впливових у полїтиці людий з іронїчним запитанєм: "а які народні права будуть за се продані"?
Люди з унїверситетською осьвітою говорили публично: "нам не потреба ніяких театрів!"
Розуміє ся, що при такім ставленю справи, мусїли опасти руки аранжерам акциї тай мусїло остудитись одушевленє публики, а справа застрягла — по нинїшний день.
Все таки акція не осталась зовсім безуспішною, бо придбано зі складок прегарну площу, очищено її гіпотеку і ще около півтораста тисяч корон, одначе часи нинї для будови тяжші і будова випала би значно дорожше.
І знов цілий десяток лїт остали львівські Українці "завдяки" такому становищу деяких "своїх сьвіточів" і дальше бездомними, мусїли при кождій нагоді грубо оплачувати ся зa чужі салї та ще терпіти прикрі пониженя, а театр мав замкнений доступ до Львова, або мусів тиняти ся в таких обскурних спелюнках як "Ґвязда" або "Яд Харузім".
Розуміє ся, що сей до тепер ще не усунений брак салї у Львові через се десятилїтє мусїв дуже відємно вплинути на розвій народного театру і що в тім в значній мірі шукати треба причини, ізза якої 50 лїтний ювілей театру представляє ся нам так сумно та невесело.
Протягом тих 50 лїт пересував ся через сцену нашого театру цілий ряд артистичних сил більше або менше здібних, з яких переважна часть спочиває вже нинї в могилї. Їx треба нам згадати передовсїм при тім ювілею, бо були се на кождий спосіб многозаслужені піонєри рідного слова, яким будили почуваня патріотичні, любов до рідного слова й рідної пісні в народї.
З визначнїйших сил були між ними померші вже директори: Бачинський, Моленцький і Іван Гриневецький, артисти: Стечинський, Ґембіцький, Стефурак, двох Підвисоцьких, Курбас Янович, Плошевський, Ольшанський, Осипович, Парадюк та артистки: Бачинська, Моленцька, Стефуракова і Лукасевич.
На польських сценах трудять ся з замітнїйших артистів нашої сцени: Лясковський, обоє Клїшевські, обоє Керницькі. Иншим званям посьвятились, або подружившись живуть приватним житєм: Теофіля Романович, Мария Романович, обоє Біберовичі, обоє Лопатинські, Слободівна, Фіцнерівна.
З давнїйших артистів працює до нинї на сценї нашого театру одна Осиповичева, а решта самі вже пізнїйші і молодші сили.
В 1889 р. обходив театр 29. марта 25-лїтний ювілей свого істнованя. На день сей прибув театр, остаючи тодї під дирекциєю Біберовича, до Львова і уладив торжественну виставу в неістнуючій вже нинї сали Товариства "Frohsinn", яка містила ся в старім будинку готелю Жоржа при ул. Академічній. Вистава розпочала ся кантатою Н. Вахнянина, потім слїдував поетичний прольоґ, написаний і виголошений студентом унїверситету Олександром Колессою, теперішним професором львівського університету і послом до державної ради. Потім ішла "Маруся" тая сама, якою розпочав театр свої вистави в 1864 р., а скінчив вечер відповідний образ з живих осіб. На торжество наспіло богато привітних телєґрам і письм, а артисти львівського польського театру зложили при отвертій сцені серед грімких оплесків дуже численно зібраної публики дирекциї театру устами артиста Збоїнського сердечний привіт в польській мові, закінчений бажанєм, щоби 50-лїтний ювілей обходив театр у Львові вже у власній хатї. На привіт відповів на сценї директор Біберович горячою промовою. По виставі угощувала "Руська Бесїда" цілу артистичну дружину в своїх комнатах.
Бажанє, висказане польськими артистами, на жаль не сповнило ся, а 50-лїтний ювілей театру минає зовсїм незамітно, навіть без такого торжества, яким звеличано ювілей 25-лїтний.
Театр не приїздить навіть на сей ювілеї до Львова і не дає торжественної вистави, бо було би справді гіркою іронією давати її в "Яд Харузім".
50-лїтний ювілей застає театр під зовсїм новою дирекциєю. Під сею дирекциєю ми ще не бачили театру у Львові, тож годї тут нам писати про теперішний його стан.
З провінциї доходять вісти про старанність нової дирекциї, про її заходи і великі вклади в театр, якими ратувала його в тяжкій сегорічній добі, коли публика не дописує, а Видїл краєвий довший час здержував виплату субвенциї.
Ся старанність нової дирекциї заслугує на всяке признанє. При всїм тім одначе не можна здержати ся від одного заміту, який насуває ся при читаню репертуару теперішного театру, голошеного в ґазетах.
Наш український театр в Галичинї є тепер в дїйсности менше український, нїж був в 1864 р. В репертуарі його не бачимо творів сьогочасної української лїтератури, яких велика сила появилась в послїдних роках на закордонній Українї і які з великим успіхом ставлять yкраїнські театри, а передовсїм театр Садовського в Київі. Правда, що в тій новій богатій драматичній лїтературі є чимало творів менше вартних, які не варті того, щоби їx виставляти, богато продуктів т. зв. "лубочної лїтератури", одначе чимало є також творів справдїшної лїтературної стійности, які наша публика повинна бачити на своїй сцені.
Болючо вражає се, що театр наш доси не виставив анї одного з творів Лесї Українки, що належало зробити хоч би з пієтизму для передчасно помершої знаменитої письмениці. А лишила вона справдї високоцінну спадщину в драматичній лїтературі. З творів її годять ся до вистави передовсїм драми: "Руфін і Прісцилла", "Адвокат Маріян" та "Камінний господар", далї прегарні драматичні поеми: "На поли крови", "У катакомбах" та "У пущи" — всї друковані в послїдних річниках Л. Н. Вістника — отже загально доступні.
Правдивою окрасою нашої драматичної лїтератури є твори Старицької-Черняхівської, як "Аппій Клявдій", "Крила", а передовсїм "Гетьман Дорошенко", який не сходить із репертуару Садовського і яким ентузиязмує ся київська публика.
Послїдні числа київського Сяйва з 1913 р. принесли на причуд гарну тою самою письменницею удраматизовану частину Котляревського Енеїди п. з. "Сватанє у Лятина" — справдїшну перлу гумору.
Нї одного з сих творів не виставив ще доси наш театр.
Винниченка розпочав вже виставляти Стадник — а саме драму "Брехня", та кромі сеї драми написав Винниченко в послїдних часах ще цілий ряд инших творів драматичних, як "Beликий Молох", "Memento", "Базар", "Чужі люди", "Натусь", "Молода кров", з яких більша часть увійшла вже в репертуар українських театрів, а всї тї твори печатані в Л. Н. Вістнику та Дзвонї і чейже й наша дирекция має про них відомість.
В репертуарі українських театрів бачимо драму Лиманського "Старе гнїздо й молоді птахи", а чималий інтерес будять також твори Черкасенка з глибоким підкладом социяльним, як "Земля", "Жарти житя" та "Казка старого млина".
Сьогочасна українська драматична лїтература розростає ся буйно і дає наглядне сьвідоцтво живого духа народа, є отже першим обовязком театру познайомляти і галицьку публику хоч з деякими з сих творів, а не кормити її відгріваною стариною або перекладами менше важних штук.
Ми хочемо на кождім кроці і в кождій области жити спільним житєм духовим з закордонною Україною, хочемо черпати з скарбниці її духа — і сїй ціли має служити також наш театр.
Те саме можна сказати про твори музики. Спадщина Лисенка не істнує для нашої сцени. Бачимо на сїй сцені опери Монюшка, Ґунода, Галєв’я, Біцега, Вердія, а не бачимо "Різдвяної ночи", "Утопленої", "Тараса Бульби", "Єнеїди" — значить таких опер Лисенка, яких поставленє на сценї не більше вимагалоб трудів і вкладів, як опер висше згаданих.
А кромі того полишив Лисенко прегарні фраґменти недокінчених опер, як "Саффо", "Остання ніч" й прегарне мінїятурне "Nocturno", яке продуковано вже в київській "Родинї".
А все те для нас terra ignota. Ceгo не заступлять нї Лєгари, нї Оффенбахи, нї "Еви", ні — навіть — "Орфеї".
Пишу ті уваги і ті бажаня як раз при нагодї ювілею українського театру в Галичинї, бо думаю, що наш театр найкрасше звеличить сей ювілей, коли буде старатись стати як найбільше українським, коли зверне свою старанність і свою працю в тім напрямі, щоби вносити в душу народа, в душу публики все то, чим закована закордонна Україна найкрасше документує своє житє, силу свого невмирущого духа і свою культуру.
[Дїло, 24.03.1914]
До ювілею народного театру.
До знаменитого фейлєтону д-ра Евгена Олесницького: "Пятьдесятьлїтний ювілей українського театру в Галичинї", поміщеного в Дїлї чч. 6610. і 6611., і до уваги "старшого громадянина", поміщеного з нагоди того фейлєтону в Дїлї ч. 6613. на стр. 5, яко очевидець представленя "мельодрамату" — як тодї називали "Марусю" в дни 29. марта 1864. поясняю: Прольоґ при отвореню нашого театру виголосив Лонгин Бучацький, студент технїки, а не його старший брат Володимир Бучацький, померший перед двома роками гофрат при ц. к. Найвисшім судї у Відни. (Лонгин Бучацький оженив ся в патріотичнім українськім домі у панї Гімельсберґер, котра в 1848. р. мала у Львові виховавчий жіночий конвікт, де наших дївчат виховувано в патріотичнім українськім дусї). Володимир Бучацький грав на першім представленю "Марусї" ролю "Василя" і збирав враз з "Марусею", котру грала прекрасно жена директора театру Бачинська, особа дуже красної поверховности, від численно зібраної публики заслужені оплески. Бачинська співала прекрасно. Володимир Бучацький грав ще через два роки ролю "аманта” на нашій сценї, доки не перебрав ту ролю на себе молодець ладної поверховности Пужаковський. — Додам ще, що межи аматорами нашого народного театру, що почав грати 1864. р., відзначали ся особливо незрівнаним гумором Теофіль Юрчакевич, студент філь. (пізнїйше суплєнт ґімн. а вкінци сьвященик в холмській епархії) в ролї возного в "Наталці Полтавці", Сероїчковський (пізнїйше проф. в ґімназиї в Варшаві) і др. Також не завадить зазначити, що Коженьовського "Каrpaccy górale" перевів спершу мабуть ще в 1848 р. на "Верховинці" наш поет Микола Устиянович (се знаю від самого поета; тілько не казав менї, що 1848 р. перевів; я се лиш догадую ся). А пізнїйше грано на нашій сцені "Верховинців" в перекладї Остапа Левицького (знаного vulgo "дралою"). Длячого треба було сего другого перекладу, я не в силї пояснити. — Титко Ревакович.
[Дїло]
28.03.1914