Бернгард по-українськи

12 лютого 1989 року раптово обірвалося життя одного з найвідоміших на Заході (поруч із Петером Хандке) сучасних австрійських прозаїків Томаса Бернгарда. Він належав до покоління письменників, які прийшли у літературу після Другої Світової війни, перейнявши естафету від визначних митців «великого двадцятиріччя» — Музіля, Кафки, Рота, Цвейга, Броха, Верфеля та інших, чий життєвий і творчий шлях був тісно пов’язаний із мінливою історією Австро-Угорської монархії, її злетами і падінням.

Цими словами почалося знайомство українського читача з Бернгардом. Тисяча дев’ятсот дев’яносто перший рік, журнал іноземної літератури «Всесвіт». Не мине чотирьох місяців, як Україна проголосить незалежність. Примхою випадку Томас Бернгард став своєрідним прологом до неї. Відтоді українські видання творів цього письменника супроводжуватимуть становлення в Україні політичної нації.

Серед своїх сучасників – Додерера, Фрітча, Леберта, Інґеборґ Бахман та інших – Томас Бернгард виразно виділявся бунтарською вдачею, підкресленою різкістю у зображенні австрійської дійсності, песимізмом, а нерідко й безпросвітною понурістю своїх художніх творів, його важко було віднести до певного напряму, він завжди був письменником-одинаком, трагічним літописцем австрійського суспільства, гостра критика якого зробилася лейтмотивом його творчості.

Авторкою вступної статті і перекладачкою оповідання «Три дні» була Леся Кравченко, яка здійснила перше в Україні дисертаційне дослідження, повністю сфокусоване на творчості Бернгарда. А натхненником наукових розробок і публікації – Дмитро Затонський, у бібліотечці якого Бернгард належав до улюблених авторів. На той час побачило світ сімсот сорок сім випусків «Усесвіту». Й ось сімсот сорок восьме число – український дебют «альпійського Беккета». Так, абсурд, холод, недолугість, жалюгідність, врешті, трагікомічність – такою постає людина в творах Бернгарда. Бернгард навідруб відмовляється від окреслення «маленька людина», витвореного в творчій лабораторії великих авторів першої половини двадцятого сторіччя – згадаймо бодай «Вірнопідданий» Гайнриха Манна чи «Маленька людина, ну й що?» Ганса Фаллади. У Бернгарда людина – нікчемна, вона не викликає ні співчуття, ні осуду. Нікчемність обернено пропорційна до суспільних, особливо державних статусів. На вершині піраміди нікчемності – політики.

Вчені й мислителі, улюблені герої Бернгарда, приватна книгозбірня якого на левову частку складалася з творів стовпів європейської філософії, зазвичай опиняються в ролі жертв – власних фанаберій і політичних систем. Їхнім притулком стає божевільня, якщо ж ні, обставини змушують їх вдовольнятися фарисейством. Правда – не те, про що пише Бернгард. Вона ховається в тому, як він це робить. З цього погляду, лебединою піснею однозначно можна вважати автобіографічний роман Бернгарда, виписаний п’ятьма окремими книжечками. Не знаю, чому Бернгарда вважають майстром перебільшення. Мабуть тому, що визнавати його правду – вкрай дискомфортно, якось незручно. Хай там що, а байдужим твори Бернгарда не залишають.

Вісім років перерви, мовби для того, аби вдихнути достатньо повітря. А вже тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року в івано-франківському видавництві художньої літератури «Лілея-НВ» виходить перший в історії українського художнього перекладу повноформатний Бернгард – «комедія» «Старі майстри» і «катма комедії» «Елізабет II» Добірка чудово віддзеркалює антиномійну діалогічність Бернгарда, боротьбу протилежностей і взаємовиключностей, що зводяться нанівець у спільному знаменнику. Обвалюється балкон, завіса опускається: вистава була жахливою. Книжка викликала неабиякий резонанс. Бернгард – той, хто ґарантовано наробить розголосу. Він давно вже помер, а його твори троюдять досі, викликаючи в одних несприйняття, в інших – ейфорію. Вже п’ятнадцять років як він мав померти – його творчість, але ми знаємо вартість таких пророцтв.

«Старі майстри» – так новітня окцидентальна традиція величає тих, завдяки кому вона існує. Поняття бере початок в малярстві. Бернгард поширив його на літературу та філософію, дотягнувши до найновіших часів. Останній «старий майстер» у нього – Мартін Гайдеґґер. В контексті Целянового рядка «Смерть – майстер з Німеччини» й бридкого роману «великого філософа» з націонал-соціалізмом таке етикетування набуває умисне нищівного звучання. Бернгард деконструює Гайдеґґера, показуючи «великого філософа», «суперзірку німецької філософії», яка – надворі вже стояли буремні шістдесяті – сходила з шварцвальдських верховин уділ, до Фрайбурзького університету, де на неї чекали тисячі юних і дорослих слухачів, нікчемним людцем у побуті, бо ніщо не розрихлює і не виявляє характер чи то пак безхарактерність так, як непоказна буденність. Ніщо не знебожнює так, як жінка, яка церує шкарпетки і пече хліб богові. А ще Ганна Арендт, якій Гайдеґґер був небайдужий, візьме вчителя в оборону, проте найновіші оприлюднення щоденників та нотаток німецького екзистенціаліста (а був він таким?), на превеликий жаль, козирів пані Арендт не додадуть.

Гайдеґґер – ганебний епізод історії німецької філософії... Гайдеґґер – шарлатан від філософії, який спродує нацуплене, ношене і переношене, думане і передумане, і нічого власного. З великих чужих думок Гайдеґґер заповзято сукав малі власні, ось де правда. Гайдґґер – філістер німецької філософії, який нап’яв на неї нічний чепачок, що його сам носив за кожної нагоди... Гайдеґґер – підкаблучний і чепачковий герой німецької філософії... Ще десять років тому його вважали великим мислителем, зате тепер він, так би мовити, тиняється по псевдоінтелектуальних ґаздівствах... Гайдеґґер – пісна кулеша німецької пересічності... До Гайдеґґера приходять передусім ті, хто плутає філософію з кулінарією...

«Старі майстри» Бернгарда – ніщо інше, як безжальне перетрушування канону. З передмови до першого повнометражного Бернгарда:

Естетика Томаса Бернгарда – це мистецтво мислити про прекрасне негативними категоріями. Вишукуючи так звані незаперечні хиби, окарикатурюючи і атакуючи, герої Бернгарда стягують славетних старих майстрів разом з їхнім і через їхнє мистецтво з п’єдесталу, де вони / воно опинилися / опинилося волею людей і часу. Незаперечна хиба – запорука розмови людини і мистецтва на рівних. Існування незаперечної хиби – шанс вигарбатися, врятуватися, вижити. Пошуки незаперечної хиби – ознака часу, в якому живемо. І годі відповісти, скільки в таких пошуках шляхетності, а скільки малодухості, скільки аристократії духу, а скільки – духовного плебейства.

Наступною книжкою була «Іммануїл Кант та інші п’єси», що дві тисячі другого року побачила світ у тому самому видавництві, що й перший Бернгард. Чому Канта, цього розумника, цей канон і органон європейської філософії, зустрічають працівники нью-йоркської божевільні? Справжній Кант жив на сто п’ятдесят років раніше і ніколи нікуди не вирушав, тим паче в Америку. Але ще й тому — здається, це найважливіше – Кант танцює.

П’єса «Імануїл Кант», створена на замовлення Вюртемберзького державного театру, з’явилася тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року і стала проміжним підсумком драматургічної діяльності її автора. В той час як міжконтинентальний лайнер найвищого класу «Преторія» з фундатором новоєвропейського критицизму на борту, тричі просурмивши на прощання, покинув порт неіснуючого міста Кеніґсберґ, вийшов з Ґданської затоки і, розбивши хвилі Балтійського і Північного морів, а також найстійкіший міф про філософа («Кант ніколи не покидав Кьоніґсберґ»), вдало пролавірувавши між Мальмьо і Копенгаґеном, Дувром і Кале, проминувши мюзикловий Шербур, опинився у відкритому океані і – вітер вест норд-вест повний вперед — був десь уже, можливо, на сорок п'ятому градусі північної широти і тридцять першому градусі західної довготи, п’єсовий корабель письменника Томаса Бернгарда саме перетнув екватор.

Між тисяча дев’ятсот шістдесят сьомим і вісімдесят дев’ятим роком Бернгард написав вісімнадцять п’єс. Поміж них – «Невіглас і божевільний», «Сила звички», «Президент», «Перед відставкою», «Зовнішність оманлива», «Просто складно», «Німецька трапеза». П’єси Томаса Бернгарда не покидають театральних сцен і мають не меншу популярність, ніж його «тотальна» проза. За кількістю інсценізацій п’єси драматурга займають міцне перше місце в німецькомовному світі. Жодного іншого сучасного автора не ставили так багато і так активно. Жодні інші прем’єри не провокували таких гучних скандалів, як прем’єри Бернгарда. Драматургія Бернгарда – це постійне фронтальне зіштовхування мистецтва і міщанства, п’єси і політики, це неодмінна проблематизація теми «свобода мистецтва», це неодмінне загострення, схоже на загострення латентної хвороби, це радикальний консерватизм – я б сказав навіть аристократизм: приватних обставин і публічних стосунків з одного боку, і радикальна ритмізація синтаксичних структур з іншого. П’єси Бернгарда, недооцінені літературо- і театрознавством, зрештою, як і весь Бернгард, ввійшли в канон сучасного австрійського і німецького театру.

Довершує наразі українську п’єсову бернгардіану «Площа героїв», найскандальніший твір Томаса Бернгарда, опублікований третім томиком серії «Австрійська п’єса XIX ст. – XX ст.» дві тисячі восьмого року у львівському видавництві «ВНТЛ-Класика». Напередодні смерті і на п’ятдесяті роковини анексії Австрії Гітлером, що ввійшла в підручники історії як «аншлюс», Бернгард здійснює останню велику ревізію, виставляє найдошкільніші з усіх, які укладав доти, рахунки.

Найновіший Бернгард з’явився торік у серії «Бібліотека світової літератури». До книжки ввійшли перший і найвідоміший роман письменника «Холоднеча», а також п’єса в прозі «Старі майстри», якою п’ятнадцять років тому почалася українська книжкова бернгардіана.

Поліція вилучала його книжки, міністри оголошували його душевнохворим, критики пророкували його творам швидке забуття... Томас Бернгард, enfant terrible австрійського суспільства другої половини XX ст., «голос правди», «мізантроп», «альпійський Беккет». Він дозволяв собі говорити все, що думав, і так, як вважав за потрібне. Мова Бернгарда близька до музикальних структур, а твори читаються на одному подиху, ще нікого не залишивши байдужим.