В середині березня на офіційному сайті Міністерства культури Російської Федерації з’явився короткий лист – із чотирьох речень – під характерною назвою: «Деятели культуры России — в поддержку позиции Президента по Украине и Крыму». Під листом – понад 500 підписів, переважно чиновницьких: ректори вузів, директори театрів, керівники музеїв та інших бюджетних закладів, а також незліченні «народні» й «заслужені» діячі – такий собі сталінський еквівалент полковників та підполковників для різних родів мистецтв. Усіх їх обдзвонював заступник міністра культури, великодушно пояснюючи, що він ні на кого не тисне, – бо ж справа, як це одвіку заведено у Росії, цілком добровільна.
Серед півтисячі ентузіастів, занепокоєних долею «співвітчизників» і міцним майбуттям «спільноти наших народів і наших культур», є зо два десятки справді відомих митців, які додають спискові путінофільствуючих чорносотенців певної респектабельності. Ця респектабельність, щоправда, відразу розвіюється, як тільки ми глянемо на їхні коментарі, завбачливо виставлені міністерством на своєму веб-сайті.
«Я подписал, – витлумачує мужнє патріотичне рішення популярний актор і водночас художній керівник МХАТу Олег Табаков, – потому что во мне течет четыре крови — русская, украинская, мордовская и польская. И больше ничего не надо объяснять».
«Мне жаль, – каже інша популярна акторка В. Тализіна, – что новая власть в Киеве идет через штыки при помощи фашиствующих элементов. Это страшно. Они распоясались там. Я помню войну — это страшно. Поэтому у меня не было сомнений, что нужно подписать»
Ще один улюбленець публіки Леонід Бронєвой обурюється тим, що якісь зловмисники включили його до неправильного, антипутінського списку, тимчасом як сам він завжди був щиро-путінським: «У меня нет интернета, и я не знаю, как им пользоваться, но я хорошо знаю, что никто не имеет право использовать мою фамилию... Если я играл фашистов, то это отнюдь не означает, что я поддерживаю фашизм»
Всі інші висловлювання – у такому ж дусі: «Я не хочу ракет НАТО под Воронежем... Я верю в славянское братство и надеюсь, разум возобладает».
Важко повірити, що всі п’ятсот підписантів, подібно до Бронєвого, не користуються інтернетом, і що саме тому, як папуги, повторюють пропаґандистські кліше офіційного телебачення. Пропаґанда спрацьовує там, де на неї є відповідний попит, де вона накладається на певні очікування й розбудовyє вже наявні уявлення і стереотипи. Андерс Аслунд, котрий як економіст провів від кінця 1980-х чимало часу і в Росії, і в Україні, зізнається, що ставлення росіян до українців видавалося йому завжди вельми дивним. «Росіяни розкажуть вам, що українці – це братній народ, і водночас – що насправді вони не є ніяким народом, що не існує ніякої української мови, і що українці взагалі інтелектуально відсталі. Росіяни навіть не приховують свого комплексу зверхності щодо України».
Телевізійна Україна
Соціологи стверджують, що понад половина населення Російської Федерації реґулярно, тобто практично щодня користується інтернетом (Лєв Ґудков говорить навіть про 60%). l Водночас російську аґресію проти України не схвалює лише четвертина опитаних. Натомість 43% вважає введення російських військ виправданим, тому що «росіянам в Україні реально загрожують націоналісти й бандити, і лише російську війська можуть захистити їх від загрози насильства». Ще 28% погоджуються, що російськомовне населення в Україні зазнає утисків, а все ж схиляються до вирішання проблеми політичними засобами шляхом переговорів. І лише 14% розуміють, що нема насправді ніякої «загрози», а є лише бажання Кремля створити якомога більше проблем для нової української влади, аби запобігти євроінтеґрації України (8%), та відволікти за допомогою «маленької переможної війни» увагу власного населення від незліченних внутрішніх проблем (6%).
14 відсотків – це приблизно і є та кількість нормальних росіян, які дають адекватні відповіді на всі, зокрема й не пов’язані з Україною, запитання.
Центр Левади задав на початку березня цілу низку питань стандартній вибірці респондентів (1600 осіб) стосовно ситуації в Україні й Криму.
«Хто, на ваш погляд, є тепер леґітимною владою в Україні?»
– Віктор Янукович – 15%,
– нинішній уряд у Києві – 11%,
– в Україні нема леґітимної влади, в країні панує анархія – 62%.
«Яку позицію слід зайняти Росії щодо ситуації в Україні?»
– ввести свої війська для запобігання кровопролиття в Криму і на Сході України – 21%,
– виступити одним із міжнародних посередників політичного вреґулювання й контролю –37%,
– не втручатися – 17%,
– почати взаємодію зі створеним в Україні перехідним урядом – 12%.
«Хто, по-вашому стоїть за теперішнім загостренням ситуації в Криму?»
– радикальні українські націоналістичні організації – 67%,
– мафійні угруповання – 16%,
– кримсько-татарські націоналісти – 9%,
– прихильники Януковича – 5%,
– керівництво Росії – 2%.
«Чи ви би підтримали в даний момент введення російських військ на територію Криму та в інші реґіони України?»
– рішуче так – 20%,
– радше так – 38%,
– радше ні – 20%,
– рішуче ні – 6%.
«Чи можна було б уважати таке введення військ законним?»
– рішуче так – 19%,
– радше так – 35%,
– радше ні – 23%,
– рішуче ні – 3%.
«Яке з наведених трьох тверджень найбільше збігається з вашим поглядом щодо введення російських військ в Україну?»
– теперішня ситуація потребує введення військ – 24%,
– війська слід буде ввести лише за найбільш крайніх обставин – 56%,
– Росія не повинна вводити війська в Україну за жодних обставин – 13%.
«Якщо населення Криму чи іншого реґіону висловиться на референдумі за входження до складу Росії, прийняти його чи утриматись?»
– безумовно прийняти – 49%,
– радше прийняти – 30%,
– радше утриматись – 10%,
– безумовно утриматись – 2%.
«Як би ви поставились до можливого розпаду України?»
– цілком позитивно – 4%,
– радше позитивно – 22%,
– радше неґативно – 35%,
– різко неґативно – 12%.
«Який можливий вихід із кризи видається вам найприйнятнішим?»
– відокремлення Криму та, можливо, східних областей – 43%,
– відновлення політичної системи з-перед Майдану – 17%,
– федералізація України з наданням реґіонам ширших повноважень – 21%,
– прискорена інтеґрація України з європейськими державами – 2%.
З одного боку, ми можемо дивуватись і навіть лякатися, що так мало людей у Росії виявляє здоровий глузд і не поділяє великодержавної параної більшості своїх співвітчизників. Але з іншого боку, сам той факт, що далеко не всі громадяни улягають інтенсивному промиванню мізків і зберігають-таки здоровий скепсис щодо політики свого керівництва, додає певного оптимізму. А надто – зважаючи, що ці люди у багатьох містах ще й мають відвагу виходити на протестні акції, наражаючись на арешти, штрафи і побиття всього лиш за мирний вияв своєї солідарності з Україною.
Медійна зачистка
На відміну від п’ятиста підписантів підлабузницького листа, котрі, безумовно, дістануть від Путіна свої чергові титули й нагороди, Андрєй Зубов, 62-річний професор історії та філософії Московського інституту міжнародних відносин, отримав звільнення з праці відразу ж по публікації у газеті «Ведомости» статті, де порівняв введення військ до Криму з анексією нацистами Австрії, німецькомовних чеських Судет та Мемельського району Литви у 1938-39 роках.
Ta сама доля спіткала й Галину Тимченко, багатолітню редакторку новинного порталу Lenta.ru – її було звільнено відразу ж по публікації інтерв’ю з активістом українського Правого сектора й замінено путінським гіперлоялістом Алєксєєм Ґорєславським. Сорок працівників видання написали заяви на звільнення, проте для кремлівських ідеологів це, схоже, не має істотного значення. За всіма ознаками, вони здійснюють остаточну зачистку медійного простору, де донедавна сякий-такий плюралізм зберігався принаймні в інтернет-просторі.
Наступними жертвами путінської цензури стали популярні видання «Ежедневный журнал», «Грани», kasparov.ru та блоґ Алєксєя Навального на сайті «Эха Москвы». За новими драконівським законами, сумнозвісний Роскомнадзор має змогу на власний розсуд, без будь-якого судового рішення, зобов’язати провайдерів до блокування тих чи тих неприємних для влади сайтів. Формально «провина» останніх жертв полягала в інформуванні своїх читачів про несанкціоновані владою мітинґи. Аналітики погоджуються, однак, що це радше привід, тимчасом як реальна причина репресій – об’єктивне, відмінне від офіційного висвітлення подій в Україні та, зокрема, в Криму. «Влада звертає дедалі пильнішу увагу на покоління, яке активно користується інтернетом, – стверджує Сєрґєй Буртман, редактор популярної радіостанції «Эхо Москвы». – Позбавлення скептиків доступу до джерел незалежної інформації, здається, є головним завданням пропаґандистської кампанії, розгорнутої у зв’язку з подіями в Україні».
Пітер Померанцев ще задовго до російської інвазії в Криму і навіть до падіння Януковичевого режиму (блоґ у «London Review of Books» датований 19 лютого) висловив обережне припущення, що «всі дії Кремля протягом останніх місяців – знищення відносного вільного РИА “Новости”, тиск на “Эхо Москвы”, розкручування анти-американської та анти-“зрадницької” істерії – це не просто загальне закручування гайок, не реакція на суспільні зміни, а активне приготування до масштабної операції в Україні. Вони мобілізують свої інформаційні бази. Вони щось готують».
Сьогодні, коли це «щось» виразно матеріалізувалося в діях російської вояччини у Криму та провокаторів у цивільному в ряді інших міст України, варт не тільки віддати належне авторовій проникливості, а й уважніше глянути на цю спецоперацію, яка почалась не у лютому й не у грудні, а, скоріш за все, ще за недолугих помаранчевих урядів, котрі вщент програли російській розвідці й пропаґанді змагання за рух України до НАТО.
Війна à la russe
Джон Шіндлер, професор Військово-Морського Коледжу США, оцінює події в Криму як «спецвійну à la russe – за допомого підривних дій, тероризму й насильства з боку так званих “сил самооборони”, до яких Кремль начебто не має жодного стосунку»: «Москва зняла з себе всі обмеження у проведенні спецвійни – здійсненні провокацій, шпіонажу, чорної й сірої пропаґанди та використанні формально “несвоїх” збройних формувань, часто під фальшивими прапорами. Властиво, нічого нового для росіян у цих діях немає; вони є фактично другою натурою тамтешньої влади, і весь Крим сьогодні найдоречніше розглядати як одну велетенську операцію російської військової розвідки – ҐРУ, контра здійснює не лише шпіонаж, а й контролює спеціальні збройні формування – те, що росіяни називають “спецназ”».
«Спецвійна, – пояснює Шіндлер, – оптимальний вихід для країн, які не можуть або не хочуть воювати традиційним способом, i які не цураються щонайпідступніших дій і не бояться операційних ризиків задля осягнення стратегічних цілей». Америка, на його думку, суттєво поступається в цьому мистецтві таким країнам, як Англія й Франція, котрі мають відповідний досвід ще з колоніальних часів, а також Ізраїлеві, котрий досконало опанував усі елементи спецвоєн – «аґресивний шпіонаж, підривні дії супроти ворожих закордонних угруповань і навіть політичні внивства».
Росія, вважає Шіндлер, вдосконалювалася в цьому мистецтві ще з царських часів, «коли режим у відповідь на зростання тероризму почав не лише інфільтрувати змовницькі групи своєю аґентурою, а й створювати власні… Мистецтво шпіонажу, підривних дій та тероризму було поставлене за совєтів на новий рівень, але особливо розквіту набуло за Путіна, котрий, будучи сам аґентом КҐБ, чудово усвідомлював можливості й силу спецвоєн. За роки його правління ми стали свідками масштабної спецвійни в Чечні, де антиповстанська спецоперація, очолювана розвідкою, виявилася значно успішнішою, ніж попередні спроби приборкати бунтівників грубою військовою силою. У Прибалтиці російська розвідка успішно впливає через підкуп і залякування на цих крихітних членів НАТО. Та найуспішнішою виявиляся спецвійна проти Грузії, в ході якої весь набір потаємних засобів був застосований з небувалою інтенсивністю. Військове вторнення в Грузію в серпні 2008 року привернуло увагу світу, тимчасом як повсякденна доволі брутальна шпигунська війна Москви проти Тбілісі не отримала практично жодного розголосу поза реґіоном».
Україна, як і Грузія, виявилась абсолютно не готовою до цієї війни, ба більше – на відміну від Грузії, сама створила тепличні умови для проникнення й закорінення російської аґентури в усіх інституціях, сама посприяла формуванню на потреби Януковичевого, але ще більше – Путінського режиму всіляких фіктивних радикально-націоналістичних організацій, а головне – з запопадливістю самогубця взялася підгрувати російським пропаґандистам у лицемірній «антифашистській» риториці не лише на домашній, а й на міжнародній арені.
І сьогодні вже не має особливого значення, що то не міфічні «українські фашисти» безчинствують у Криму, Донецьку чи Харкові, а таки натуральні російські, виплекані й поблагословлені Кремлем. Спеціальна війна, серед іншого, передбачає унеможливлення самого терміну «російський фашизм», виведення його за межі домінантного дискурсу у сферу обсесій та девіацій; жодне поважне видання на Заході не назве кримських бойовиків «фашистами» чи навіть «російськими націоналістами»; усі вони – всього лише «проросійські сили», тимчасом як «фашистами» й «націоналістами» можуть бути лише сили проукраїнські.
І навіть поважний Центр Левади у наведеному вище опитуванні перелічує серед можливих винуватців загострення обстановки в Криму всіх кого можна – і вкраїнських націоналістів, і татарських, і прихильників Януковича, й мафію, і навіть керівництво Росії. От тільки російських націонал-радикалів у цьому переліку ви не побачите. А нема слова – нема і явища.
Діти колективного Путіна
Російські митці, що підписалися під листом на підтримку Путіна, зробили це почасти з конформізму, почасти з розрахунку, а почасти, мабуть, і з переконань. Лєв Ґудков слушно пише про залишки імперської свідомості і про суто емоційну реакцію («наших б’ють!») на специфічно представлену кремлівськими «політтехнологами» інформацію. Сила пропаґанди не в тому, що вона переконує логічними арґументами, а в тому, що інтенсивно повторює найрізноманітніші нісенітниці, ставлячи опонента в ситуацію звинуваченого й водночас унеможливлюючи будь-який захист блокуванням альтернативних джерел інформації.
І все ж, задає відважне запитання російському соціологу журналістка радіо «Свобода» Єлєна Файналова, «як колективному Путіну вдалося виховати у людей фашистську свідомість?»
А вона, так само відверто відказує Лєв Ґудков, не надто й зникала з совєтських часів. «10 или 15 лет людей убеждали, что в собственной истории нет ничего страшного, у всех свои преступления, свои скелеты в шкафу. Главное – это гордость за страну. А кто ее обеспечивает и воспроизводит – это власть. Вот эта неразделенность коллективных ценностей, коллективного сознания и идей насилия, она проникает в сознание и вытесняет все другие точки зрения, объяснения, интерпретации понимания… Отчасти на этом и строится технология господства нынешнего режима – на изоляции людей, на изоляции информационного поля, нет общей картины, общей логики того, что происходит. И второй момент – это сильнейшее развращение людей. Даже если они понимают, что власть совершает преступление – это власть совершает, а они здесь ни при чем, так считает 85%. Вот это способ выживания и адаптации к государству, он идет от советского времени». http://www.svoboda.org/content/transcript/25282557.html
Найбільше вражає в наведених Центром Левади даних, що 68% опитаних нічого (або майже нічого), за їхнім власним зізнанням, не розуміють в українських подіях. І водночас 63% стверджує, що федеральні російські ЗМІ об’єктивно (або в основному об’єктивно) висвітлюють ці події. Ба більше, брак розуміння українських подій не перешкоджає респондентам поділяти офіційно насаджувану думку про те, що «владу в Україні захопили радикальні націоналісти» (37%), як і про те, що «в Україні тепер нема єдиної влади». Лише 14% чесно ретранслюють своє нерозуміння українських подій у зізнання «в мене не склалося власної точки зору стосовно влади в Україні».
Саме тепер, коли Україна опинилась на грані війни з Росією, як ніколи велике число росіян (56% проти торішніх 43%) висловлюють упевненість, що українці і росіяни – це один народ і що Україна й Росія повинні об’єднатися в одну державу (28% проти 12-16% у попередні роки).
Перемога у спеціальній війні, схоже, ще більше занурює росіян у віртуальний світ, витворений їхніми мас-медіями. Саме це й мала, здається, на увазі Анґела Меркель, коли нарікала Обамі, що Путін живе в іншій реальності. У тій реальності, однак, є цілком справжня армія і навіть справжні майстри небойових мистецтв, здатні писати полум’яні листи на його підтримку.
19.03.2014