Архаїзми – це форми чи слова, що жили колись – перші в системі якоїсь мови, другі в її словництві, – але ж, із різних причин історично-культурного характеру, з мови то позникали, то позалишалися в обмеженій кількості, і то тільки для деяких мовних функцій. За такі архаїзми в українській мові ми вважаємо форми чи слова староукраїнські, нераз мові цілком чужі (напр., неповноголосі форми т. зв. групи tort), зложені слова, живцем поперекладені з грецької мови (напр., довготерпініє), але ж із історичним життям української мови тісно зв’язані. Одні з них зжилися з українською церковною культурою, то й увійшли в деяких випадках до словника теперішньої мови, але вже цілком змеханізувалися, й ми їх зовсім за архаїзми не відчуваємо (воскреснути, спасеніє, согрішити, лицемір, благодать, вічний покой), інші ж – із нашої мовної свідомосте позникали, а існують тільки в деяких, докладно означених зворотах (пор. на тще серце), причому, їх значіння нераз далеко відбігає від первісного значіння або вживаються вони для деяких мовних функцій, напр., у творах, зв’язаних із Церквою, в поетичній мові.
Шевченкова мова повна і тих перших форм, і слів уже змеханізованих, і тих других, іще живих, „активних” – архаїзмів у нашому розумінні цього слова. Вони для Шевченкової мови притаманні, відділювати їх від чисто народніх елементів його мови не слід, бо ми певні в тому, що поет уважав їх за свої, за українські, він же вживає народніх форм і слів усуміш із архаїзмами, ніде ми не маємо вражіння, щоб їх можна вважати незрозумілими, чужими, що за такі міг їх уважати поет. Єдине місце, де поет перекладає архаїзм народнім словом (вони, кажу вам, прозябають, або по-вашому, ростуть, Моск. крин., II61:18), має цілком інше значіння [1] (розмова варнаків, напівписьменних). А так, вони нерозривна частина Шевченкової мови. Тільки ж для архаїзмів у нього є окремі функції, докладно виділені значіння.
Тут можна стрінутися з закидом, що це, мовляв, церковщина, що всяких таких форм та слів українськими архаїзмами назвати не можна. Та ми свідомо вибрали цей термін, бо слова ці та форми зв’язані з мовним відчуванням поета, з розвитком його розуміння поодиноких функцій слова чи форми (в перших його творах архаїзмів майже немає!), до того вони мають свою підставу в освіті поета, і то в початковій (Псалтиря, коляди, Сковорода й ін.) і пізнішій. Слова ці й форми здавна попереходили до його мови з того, що йому давав староукраїнський одяг Біблії, чи літописів, чи „Слова о полку”. Про те, що його твори повні образів, захоплених із Біблії, в нас уже відомо (Щурат). Для тих образів була в нього вже готова мовна форма – староукраїнська, й Шевченко нею користувався, але ж користувався з великим мовним тактом. Що в його „Псалмах” із 1845 р., в т. зв. подражаніях чи Ісаії, чи Осії, чи Ієзекиїлю – багато образів висловлених архаїзмами, про те нічого й говорити. Те саме треба сказати про поеми, що їх теми зачерпнуті з Біблії („Марія”, „Саул”...) або що їх зміст сяк-так ізв’язаний із Письмом Святим („Пророк”). Тут, у цих творах, функція архаїзмів – більш-менш ясна: скрізь тут пророчий, євангельський, повчальний тон, повен гніву та погроз, – і для таких справ аж допрошувалися староукраїнські форми, слова, звороти. Тут, у цьому нарисі, і так конспективному, сильно згущеному, ми, хоч і займаємося цими творами та їх торкаємось, то все ж нас більше цікавлять поезії, з біблійними темами не зв’язані; а вже цілком ми не торкаємось зовсім зрозумілих, змеханізованих уже староукраїнських слів, що їх значіння не відбігає від значіння, яке їм дає поет (невсипущий, яко-мога)...
* * *
Передусім декілька загальних уваг. Те, що тут говоримо, не має й не може мати претенсій на якусь повноту. Не може вже хоч би тому, що доки ми не маємо канонізованого видання Шевченкових творів, доки не надрукують Шевченкових творів із автографів, так, як він сам писав, ми мови Шевченкової студіювати не можемо, не можемо вважати за цілком певні ті висновки, які подаємо [2]. А проте дещо, правда, небагато (бодай про архаїзми), можемо тепер уже сказати (так само можна вже дещо сказати про синтактичні явища Шевченкової мови). Вичислимо тут кілька архаїчних явищ, і то
а) з поля звучні:
1) неповноголосі форми, такі, як: сребро-злато І 284:1; собор тисячеглавий І 259:16; драгим єлеєм II 287:12; царського смрада II 423:2; на древі І 255:19 і т. д.;
2) о, е в закритих складах, замість сподіваного – і: регот II 287:8; сльоз – слов II 454:13, непотребная II 402:13 і т. д.;
3) рефлекси праслов.*tj, dj – щ, жд: просвіщенні II, 59:8; нарожденного II 333:24...; так само рефлекс праслов. *gt + палят. – щ: помощник II 283:12...
б) з поля відміни:
4) такі форми, як: царей II 294:22; пастирей II 332:17...[3]; словеса II 309:4...; церков Богданова І 308:5...; без весл І 279:31...;
5) знах. множ. чол. особ. імен. = називн., пор. серце люди полюбило І 202:27; постави ангели свої II 356:8...;
6) форми двоїни в чол. роді: два года І 266:21 (Сліпий): два лихтаря II 390:20; рученята сховавши в рукава II 237:14...;
7) іменні форми прикметника в атрибутивному (я стар чоловік II 176:7; люта зла не вдієш нікому І 257:9; мужа свята побили II 133:17) і у предикативному (я стар був, немощен II 270:13) значінні...; стара зложена [4 ] відміна прикм.: над божим народом II 96:16; так само форма множ. прикм. серед. роду на -а: воздає злодіям за злая (= злі вчинки) II 312:3...;
8) знах. одн. 3 ос. займ. особ.: ю (растли, прожене) II 103:9 п;
9) форма 2 ос. тепер, часу дієслів на -ши: нащо вієши (несеш хановські стріли) II 364:14...;
10) форма 2 ос. одн. мин. час дієслова „бути” – єси, пор. дурна єси і нерозумна II 392:2;
11) форма зложеного мин. часу з помічним дієсловом: пішла єси II 293:11, прозрів єси І 252:13 і т. д.;
12) форми наказового способу 2 ос. одн.: буди І 378:21, прорци II 349:9, постави II 356:8...; описово: да совершиться І 255:13...; у множ, часті форми на -те (озовітесь І 374:12; не топчіте І 345:п, не дуріте І 338:4...), хоч їх функція не все виразно архаїчна, часто можна їх схоплювати як паралельні форми так, як форми 1 ос. множ, на -мо, побіч на -м;
13) дієприкметники страждальні на -мий [5]: незнаємий II 102:26; незаходимий II 323:8; огнем непалиме II 86:4; неісходима І 331:11...; відмінні дієприкметники теп. і мин. часу: незрящих І 336:31, насущих II 374:14, присносущий II 263:9; мовлявший II 308:12, неохолонувший ще труп II 191:17...; бивий II 421:28; дієприкметники тепер. часу на -я [6]: і цілував, благословляя II 342:32; воспоєм, благая II 294:11; читая, оживаєм II 263:21...;
14) форми аористу: умре муж велій II 365:1 поживе Давид II 101:1 прожене II 103 :11 і т. д.
в) із словотвору сюди належать:
15) наростки: -тель (обличитель II 310:7; держатель II 349:3; благовіститель II 327:13; розпинатель II 281:21), -іє (униніє II 311:5; довготерпініє II 3371), нестягнені форми в наростку -ьство (пророчество II 332:15; козачество І 30:26); наросток -ь у прикметниках: орлім оком І 252:16; в сльозах удових І З29:30; на бороду Аароню І 356:7; такі прикметники, як овній І 262:4; синовний II 349:7...;
16) приростки: воз-, вос- (возлагати, воспрянути, воспіти, воскликати...), со- (создати, соблюсти...), із-, іс- (ізбавити, ізбрати, іскупленні раби, неізреченний...), низ- (низпослати) і далі;
17) прийменник у формі во (во тьмі, во імя) і т. д.
г) багато таких висловів, як: злодій (= злочинець) II 312:3, соузник, сопутник, одр, божії глаголи (1330:21), враг (врага не буде, супостата II 373:12), младенець (II 333:7), путь чол. роду (пор. на путь святий II 335:8, путем терновим II 341:11), язик (= нарід і 329:16), вопль...; пря (пор. на прю стати І 329:1), длань (II 426:9), куща (= хата, II 325:14), глава...; чадо (II 340:10), молебствіє (II 175:7), ціломудріє (II 392:18)...; кроткий пророк (II 310:6), младенчі сльози (II 338:22), бебряний (II 364:5), бездиханний (труп, II 247:23), пребезумний (1351:1)...; во время оно (II359:1)...; взискати, чаяти, воспрянути, возвисити, глаголати (І 339:11), отверзтися (німим отверзуться уста, II 312:9), понести (славу, І 328:17), воплотити (II 313:3), ректи (рек ,рци, пор. II 348:15), наректи (старий нарек його Іваном II 325:25), розтлити (II 377:18...); діющий, грядущий...;ревностно (II 104:1, благо, сиріч [7], ніже (ніже тії коми І 340:16), всує, доколі, єлико і т. д., і т. д. Коли додати до всього цього архаїстичні явища в ділянці складні (плача... ісполню гради і села II 348:22, 349:1 ізбави нас вражої наруги І 350:9; караюсь сердитим Богом II 189:4 5; намірові речення з „да”: да не скаже лютий ворог І 348:11, да гріють молодого кесаря II 101:12, сміятися чому, вчитися чому і т. д.), стилістики, напр., полісиндети, такі прикметні і для Св. Письма, і для староукраїнського письменства (пор. і засвітив, любомудре..., і славян велику купу перелічив..., і став єси на великих купах... і, о диво, трупи встали і очі розкрили, і брат з братом обнялися, і проговорили слово тихої любови... і потекли в одно море славянськії ріки, І 252:17 32), безліч інвокацій, риторичних питань – то буде образ того, як багато в Шевченковій поезії т. зв. архаїзмів.
Ми вже зазначили, що архаїзмів уживав Шевченко зовсім свідомо. На це вказували б і такі його власні форми, ним самим утворені, яких не знає староукраїнська мова, і які, з погляду системи цієї мови, зовсім фальшиві. Порівняти хоч би сполуку форми теперішнього часу з помічним дієсловом: добре єси-робиш (Перебендя, І 10:30); де з нею дінешся-єси (І станом гнучим, II 213:9); умреш-єси на самоті (Неофіти, II 288:3); кого годуєте-єсте (Відьма, І 402:9), форму клич. одн.: Вавилоня дщере окаянна (136 псалом 1 358:56) або форму тепер. часу: сонця не узрію (Царі, II 99:27) – самі т. зв. правильні староукраїнські (й деякі теперішні) форми: робиш, дінешся, годуєте, дщи, узрить не зв’язувались у його свідомості з тими функціями, які він хотів зазначити (пор., напр., неправильну форму „дщере” – тут поетові конче потрібне було „р”, до того форма “дщи” й непоетична й незрозуміла!).
Отож, Шевченкові архаїзми мають свої окремі функції: 1) формальні – мовні, стилістичні, поетичні, і 2) значеннєві, семантичні або, як хочете, семасіологічні.
* * *
Щодо мовних, то їх треба так розуміти, що Шевченко брав там готовий архаїзм, де тогочасна українська мова відповідного слова ще не знала (отмщеніє, возлюбленник, сопутник) або створити його було нелегко. Сюди треба долічити всі такі слова, здебільша, зложені з приростком вос-. Приросток той то загинув, то дістав іншу форму (уз-, пор. узвар, узлісся), то злився з іншими (схід, зійти). Та для Шевченкового вуха всі ті заступства не віддавали того, що зв’язане було із значінням приростка воз- у староукраїнській мові (рух здолини вгору, повність, початок дійства й т. д.). Тим-то яке-небудь: складати, піднести, встати, заспівати, відновити чи поновити – не могло заступити тої повноти значіння, яке в’яжеться з приростком вос- у словах: возлагати, вознести, возстанути, воспрянути, возопіти, возобновити. Від заміни цих слів новими потерпів би і образ слова, й сила, й рух! А вже зовсім пропадав би поетичний ефект, коли б подібні слова з тим самим коренем, але з відмінним відтінком значіння, які знає наша староукраїнська мова – передати новими, де корені мусіли б бути інші, пор. язви язик мій за хули, та язви мира ізціли І 257:13 14. Чудова гра слів: язви = покарай і язви = болячки! Як це віддати?!
Правда, деякі такі слова можна б узяти й за русизми. Але ж, після глибшої аналізи, Шевченкові русизми, однозвучні з староукраїнськими архаїзмами, можна добре відрізнити від українських архаїзмів. Русизми ці мають окрему функцію, означають, здебільша, іронію на царські та панські порядки чи установи; досить навести таке Шевченкове „отечество”, чи зіставлення: ґотичеський з часами дом і – село обідране кругом (II 115:6 17) або сполуку: золото – серебро супроти українського: срібло-злото (145:13) (візьміть собі та будьте багаті), чи архаїчного: сребло – злато (І 284:1), (москалі забрали у Покрови, себто з запорозької церкви):цар украв (хоч і – Давид!), а саме – „лучшеє” (себто – найліпше, знов рос. форма 3 ступ. прикмети.) його добро, його Вирсавію; так само треба дивитися на всякі: „решотки ”, „благоденствія ” (царські) й т. д.
Велику вагу для архаїзмів у Шевченка мають вимоги поетичного слова (напр., асонанси), пор., напр., із одного боку:
до cльоз, до крови, до пожару
до всього, всього я привик (Варнак, II 92:1)
із другого:
ще б плакала Катерина
та сліз більш немає (Катерина, І 51:23).
Або:
Мій краю прекрасний, роскошний, багатий (Іржавець, II 35:17)
У нас у костяній коморі
горить розумний той маяк (II 415:13)
– скрізь тут о замість і появляється через те, що в сусідніх словах є багато о. Сонорність звука о, який указує на ширінь, повноту, на щось багате, сильне (пор. сльоз у поемі про розбишаку та сліз у „Катерині”) каже Шевченкові вживати тільки: вольний розум, світ вольний, несповитий, вольна воля, вольними ногами поспішати в Україну (1283:25), поема вольного народу, пишатись вольними степами, вольними синами, на полі вольнім вольна пас чабан, зате він вольний як козак колись був (і протиставність теж тільки: невольник). Тим-то йменник „війна” має у множ. тільки форму войни: пор. бували войни (II 391:1) і – чи є в Туреччині війна (II 406:4), побіч – война (І З82:31); за кражу, за війну, за кров (І 332:27), побіч – ляхи прийшли на нас войною (II 270:3). Тут грав ролю й наголос. Цікаво, що поетичний „явір” має в Шевченка все архаїчну форму (явор), може, тому, що саме явір – поетичне дерево.
Та деколи грає ролю й рима, пор., напр.,
...кровавих тяжких сльоз,
а їх чимало розлилось (І 431:12),
або:
А буде так, як Борисполь,
і досі ще стоїть любенько
рядок на вигоні тополь (II 201:6).
До речі, назви місцевин залишає Шевченко в архаїчній формі: Борисполь II 201 6, Очаков II 74:6, Трахтемиров II 29:15, Хвастов II 160:10, Суботов І 302:19 [8], Межигоря II 161:2... Не хочеться вірити, щоб ці назви вживав Шевченко в офіціяльній російській формі, що це – русизми; більш імовірно, що тут збережена стара форма назв, може, для вуха Шевченкового поважніша, бо назви, як взагалі імена власні (пор. прізвища), мають свої власні закони.
Сюди належить стиль старозавітних пророків, які заповідали погибіль, проклинали. Це люди вищі, праведні, що їх Бог, любя своїх дітей, посилав на землю, але люди, той род лукавий, на стогнах каменем побивають мужа свята, і за те Бог, во місто кроткого пророка велить царя ізбрать (Пророк, II 184-185). Ці вищі люди й уживають незвичних у народній мові вищих слів, таких, як їх уживає Письмо Святе, й за ними, почуваючи в собі пророчу силу, вживав їх поет в осторогах (хрестітесь, дівчата, хрестітеся, І 375:9; стережітесь, дівчаточка, сміятись з нерівні II 108:30), у просьбах (обніміте ж, брати мої, найменшого брата 343:14; озвітесь, стіни німії І 374:5; шануйте, чтіте, його, діти, бо то батько сивий II 213:4; молітесь Богові одному... нікому не поклонітесь II 17:20...), у заборонах і то заборонах із погрозами (образ божий багном не скверніте І 338:3; не топчіте святого закона, не зовіте преподобним лютого Нерона I 345:17 19...), в заповідях справедливої кари чи відплати за злі вчинки (мученики прилетять зо всього світа, круг одра смертного... предстануть II 289:3; Бог покарає не смертію, а буде жить... і вас дівчат дурить во віки II 113:23 27...), а то й чуда, коли земля обновиться (коли врага не буде – супостата II 373:12) або просто зміни на краще, коли „виростуть Христові воїни святії”, стратеги божії воспрянуть із тьми, і тисячі поганих перед святими побіжать” (Неофіти II 295). Чимось із старозавітних пророків віє від заклику Шевченкового заповіту: і вражою злою кров’ю волю окропіте! А епітет „вражий” у цій архаїчній формі прикладає Шевченко до неприятелів козацького народу, пор. II 160:7 11, II 176:9. Ролю пророків тепер поперебирали поети, ті „пророки присносущі, що ми їх, читая, оживаємо й чуємо Бога в небесах (II 263). Архаїзми в цих висловах указують на те, з яким поважанням ставився поет до справжніх поетів („тупорилих віршомазів” відзначує Шевченко не так у „Сні”, І 232:27). Те саме треба сказати і про поетичний талант, про Музу, яка повинна „вчити неложними словами” казати правду (II 303:9).
Архаїзмами поперетикані поетичні інвокації та присвяти, які вимагають вищого способу вислову. Досить згадати „Чигирин” („проспав-єси степи, ліси і всю Україну” І 208:19) чи „Посланіє Шафарикові” із „Єретика” („прозрів-єси в попелі глибоко огонь.... 1252 13; не дав потонути в німецькій пучині нашій правді” І 253:6; „слава тобі, любомудре... во віки і віки”, там-таки), чи присвяти, напр., М. Щепкинові („заворожи, волхве” І 245:1: „возлюбленнику муз і грацій... привітай же благодушне... притчею стане розпинателям народнім, грядущим тиранам” II 281). Те саме торкається похвал, порівняти хоч би похвали Матері Божій у поемі „Неофіти” II 283 („.Благословенная в женах, святая, праведная Мати... скорбящих радосте... Ти приняла світ незримий Твойого... Сина, Ти Матер Бога і т. д.) чи „Марія” II 320, 323 (все упованіє моє на Тебе возлагаю... пренепорочная... достойнопітая, воньми їх стону, пошли благий конець, о всеблагая, а я... воспою псалмом тихим доленьку Твою...; світе наш незаходимий, благоуханний сельний крине, в яких незнаємих вертепах ти заховаєшся од спеки огнепалимої...). Все це робить вражіння біблійних похвал!
Цілком зрозуміло, що від архаїзмів рябіє в Шевченкових молитвах чи тих окремих (II 354-358) з просьбами до Бога „низпослати силу трудящим людям і доброзиждущим рукам, долгоденствіє їм дати, злоначинающих спинити, а всім нам вкупі єдиномисліє подати та братолюбіє”, чи вплетених у поодинокі поеми (напр., у „Неофітах”, у переспіві „Плачу Ярославни” ІІ 361, 364, в „Марії” і ін.).
А так узагалі архаїзми Шевченкові здибаємо скрізь при звеличуванні Бога чи просто у згадках про Нього, пор. жив Бог (І 259:19), люта зла нікому не вдіє І 257:9. Йому одному поклоняться всі язики (І 329:16), неситий не понесе слави Бога (І 328:17), а проте не раз суд Його правий всує, і всує царствіє Його (І 254:11); ми нескверними устами помолимось (II 396:4), поборемось за правду, за нас Бог – да совершиться (І 255:15); Бог создав нас (І 336:27), дай, Боже, Тебе восхваляти (II 32:18) і т. д. І це цілком зрозуміле. Те саме треба сказати і про згадки про Ісуса Христа, що возстав от гроба (II 286:3) той Син Богом ізбранної Марії (II 282:31), якого во узи кували і главу Його честную терном увінчали (II 283:3 4), потім Його, Сина божія во плоті на Голгофі розпяли (II 285:27), ми іменем Христовим возобновим тихий рай (II 39:8) і т. д. і так само про Матір Божу (що має в Шевченка тільки форму з „е”), що „воплотила на Іордані святеє слово” (II 313:3), і про апостола Петра, з уст якого „слово єлеєм драгим тече”, який „благовістить кротким словом братолюбіє”, якого „повісили на хресті стрімглав” („Неофіти”), і про церкву (козацьку), що може, „чає обновлення” (II 29:9), і про церковні книги (святе писаніє II 43:17), навіть про „златомальований хрест (II 282:12), про християнські чесноти, головно ж при згадці про „всетворящую любов” (І З99:3), „любов безвічную, сугубу”, якої просить Шевченко в Бога, взаміну „за плач, за вопль, за скрежет зуба” (II 369) і накінець про тих людей, що життям своїм скидаються на святих, як ось Шевченкова сестра, та „многострадальниця святая” (II 316:14)...
Євангельська наука, одягнута у староукраїнську мову, полишила великий свій слід у архаїзмах поета. Тут – у дусі християнської моралі – старість має свої права („я стар чоловік (II 176:7); я стар був, немощен (II 270:13), тут раз у раз б’є любов до бідних, недужих, немічних, до сиріт – усі вони викликують у поета милосердя; тим-то в Шевченка, сирота трудящий (II57:8) чи роботящий (II 68:39); бідна зведена „відьма” по болящих ходить (І 391:2), болящих лічить; кріпаки – брати незрячі (І 336:31); раби – незрячії (II 291:13); дитина хоч немовляща, і воно вгадає твої думи (II 247:11); мати без сина залишається стара і немощна (II 274:9)... І в самого поета буває болящеє серце (в неволі) (II 52:24), немощна душа, що він її посилає за світ сцілющої й живущої води шукати (І 286 :26 27)... Це вже тяга до – чогось надприродного, до якогось чуда (пор. незрячі прозрять, німим отверзнуться уста, дебр-пустиня, сцілющою водою вмита, прокинеться (II 312); воскресну ради людей нищих, возвеличу рабів моїх (II 308 і т. д.). Сюди належить – і живуща сила (II 299:3), яка прокидається в „недобитої старої матері”, що її сина замучили, і живуща кров (І 328:8) Прометея, – якої не може випити ніколи орел. Щось вічне буває в людей!
І не тільки старі люди варті поваги, а й старі речі,в які вкладено багато любови, ось хоч би старі древа, посаджені замолоду (II 345), а далі ті почування, що їх поет виносив у душі за три роки неволі – те „не злато, сребро”, а – тії „незримії скрижалі, незримим писані пером” (II 248:20 23 24).
* * *
Біблія та староукраїнські літописи були для Шевченка джерелом, із якого він черпав вислови в поемах, що торкалися життя царів, панів (молодих новоженців з костьола ведуть в возобновленнії покої II 91:6) чи звичайних людей, які через щось почували себе вищими від своїх співгромадян (пор. радість удовиці, що для свого сина „сідельце златом окула, одягла в дорогий жупан, посадила на коника: „Гляньте, вороги, подивітесь” II 224-225). Ці вислови подають обстанову життя царів, таку відмінну від обстанови звичайних людей, обстанови, яку поет змальовує звичайними словами. Ті „короновані глави” живуть у „граді Господом хронимім”, мають „врата на запорі”, ходять по „кровлі кедрових палат у червленій ризі”, вони – стенають, возстають з одра недуга, сиплють попіл на главу, довкола них отроки (II 96-100), що сіяють во златі, там драгим елеєм поливають огонь (II 102) – тим-то, щоб „воспівать” таке життя, поетова Муза мусить „возвисити свій божий глас”, як „бувало во дни они” (II 92:5). І все це описує поет, щоб „ту вінценосную громаду” показати бідним незрячим людям (II 97:5), щоб людські діти (які говорять звичайною мовою) дивились, як живуть царі (II 100:32). Із Шевченкових архаїзмів так і чути, серед якої пишноти у старому Римі відбувався „приуготован веселий пир”, як там горіли „чертоги пурпуром і златом” (II 287:6), як виглядала парада, коли „з собором іде сам кесар” (II 290:8). То так було у старовину. А в нових часах у царських палатах „коло царя – панства, панства в серебрі та златі” (І 233:2), а „тупорилі віршомази” (І 232:27), „піїти в одах вихваляють войну й царицю” (II 63:11)...
Неважко помітити, що скрізь тут із тих архаїзмів б’є іронія – і це інша функція таких слів у Шевченка. Високі вислови мають віддавати Шевченкову нехіть до високих людей, до панів, до тих просвіщенних христіян (II 121:14) чи просвіщенних вельмож (II 59:8), до тих самих, що колись будуть і по-свойому глаголать, як німець покаже (І 339:14), та ще мають віддати ненависть до високих царів, до царського ладу з його „благоденствіями”, „указами” й т. д. Та іронія переходить у глум, а то й сарказм, коли поет переповідає події з Біблії майже біблійними словами (цар грівся і... і не позна ю II 101:36) або з літопису (Владимир... потя народ, княжну поя, от ’іде в волости своя, ...растли ю, прожене ю, II 103).
Та дістається архаїзмами і ченцям (скромненько длань свою простер II 426:9) і черницям (скиглячи, возопили: алилуя II 366:14) і ціломудрію дівочому (N.Т., що Матер Божію гнівить своїм смиренієм лукавим II 392:3) і непотребній славі (II 402). Насміх та глум виходить іще яскравіше – воно в Шевченка все так – коли ціле речення йде в піднесенному тоні, коли ціле воно висловлене архаїчними словами й формами, як це видко, напр., із такого вірша:
Умре муж велій в власяниці
— — — — — — — — — —
а ти, Аскоченский, восплач
во утріє на тяжкий глас... (II 365).
Накінець треба звернути увагу на те, як Шевченко вміло вживає архаїзмів і відрізняє їх функції від функцій українських народніх слів. Ось для показу декілька прикладів:
| утни, батьку, орле сизий
(До Основ., І 25:10)
(Перебендя, І 10:30)
(Суботів, І 309І:8);
(Сон, II 28:2І)
(Катерина, 451:8)
(Гамалія, І 196:20)
(І 429:5)
(Тополя, І 15:24)
(Юродивий, II 421:2з)
(Ляхам, II 38їв)
(Марія, II 321:6)
(Марія, II 339:32)
(Причинна, І 64:10)
(Холодний Яр, І 345:28) |
драгий мій отче і мій царю
(Царі, II 100:8)
(Єретик, І 253:2)
(II 270:23)
(Сліпий, І 284:1)
(N. Т., II 393:2)
(Неофіти, II 383:30)
(Юродивий, II 421:27)
(Неофіти, II 283:4)
(Марія, II 334:2б)
(Єретик, І 252:16)
(Єретик, промова Гуса, І 262:4) |
Це, розуміється, не всі приклади. Але їх досить, щоб пізнати великий мовний Шевченків такт. Тут і пояснення, чому його архаїзми такі природні, що вони не разять (як, ось, напр., деколи у Квітки), і що вони з його народніми словами творять ціле, його, Шевченкову поетичну мову [10].
Із цього короткого огляду (про кожне явище можна писати цілі монографійки!) виходить, що:
1) Шевченкові архаїзми належать до системи його мови, вони є тієї мови невідлучною складовиною;
2) поет свідомо вживає староукраїнських (і церковних) форм, слів і фраз, а то і свої власні утворює, такі, що їх давня українська (і церковщина) не знає;
3) всі такі явища в Шевченковій мові мають окремі функції; поет уживає їх: а) для вимог поезії (асонанси, рими); б) у творах, що їх зміст в’яжеться чи з Біблією, чи із староукраїнським письменством; в) щоб віддати вищі почування, пророчий патос, такий прикметний для біблійного стилю; г) щоб змалювати образ людей соціяльно вище поставлених (царів і т. д.), які повинні вживати і вищої мови, у протилежності до людей звичайних, що користуються звичайним народнім словом; ґ) у зв’язку з настановою поета до таких людей він надає своїм архаїзмам забарвлення легкого насміху, що як що до чого переходить у глум, а то й доходить до сарказму
1938 р.
____________________________________
[1] Цитуємо скрізь за виданням С.Єфремова й Новицького, вид. УАН, Т.Шевченко. Поезія. Том І і II, вид. „Книгоспілки”, Київ, 1927 (на жаль, рядки ненумеровані, довелося самому це робити). Співрозмовник оповідача-варнака, здається, москаль, тим-то і вжив пояснення – по-вашому. Та щоб не було непорозуміння, що, мовляв, оповідач-українець (отже й – Шевченко) міг би вважати слово „прозябати” за московське, а не за старе українське, Шевченко вкладав в уста оповідача-українця репліку: Отак, по-вашому!
До пояснення додамо, що римські числа у прикладах означають томи „Поезій” Шевченка вид. С. Єфремова й Новицького, великі арабські числа – сторінки видання, дрібні вдолині [тут – після двокрапки – Z] - рядки віршів. В. С.
[2] Ми маємо вже деякі спроби таких студій, пороблених на основі Шевченкових автографів, найпевнішого тепер джерела для вивчення Шевченкової мови. Вкажемо тут передусім на гарні праці О. Синявського: „Дещо про Шевченкову мову” („Україна”, І, Київ, 1925, ст. 100-114) та „Елементи Шевченкової мови, їх походження й значіння” („Культура українського слова”, збірник І, Вид. „Література і мистецтво”, Харків-Київ, 1931, ст. 7-51) – там коротко автор торкається й архаїзмів, ст. 36-39.
Цінна теж праця про російську мову в „Щоденнику” Шевченка Ів. Огієнка („Рідна Мова”, Варшава, 1934, ст. 187-192,239-244, 339-344,439-442,489-492, 529- 532), праця, зладжена з такого певного джерела, як академічне видання Шевченкового „Щоденника” С. Єфремова (Київ, 1927), який видав його з автографу поета, нічого не зміняючи; в праці цій присвячено досить місця українізмам у російських писаннях Шевченка (439-442,489-492,529-532). В річнику „Рідної мови” за 1933 р. поміщена невеличка статейка Василя Льва („Про Шевченкову мову”), яка теж кількома реченнями торкається Шевченкових архаїзмів (ст. 327 – вони тут названі „церковнослов’янською стихією”). З інших праць назвемо ще дві розвідки Миколи Сулими: про „конструкції з прийменником „по” в Шевченковій мові” („Науковий Збірник”, т. XXI, Київ, 1926, ст. 177-190) та про дієприслівники в Шевченковому „Кобзарі” („Науковий Збірник” т. XXVIII, ст. 184-198). – В. С.
[3] Синявський чомусь приймає цю форму за російську, пор. „Культура укр. слова”, ст. 39. – В. С.
[4] Архаїчних форм прикметника на -ая, -еє, -ую, -її, яких Шевченко часто вживає, поет за архаїчні не вважав, а тільки за – паралельні, і вони й не мають такого функційного значіння, як інші архаїзми. – В. С.
[5] Цікаво, що більшість таких прикладів має заперечне значіння: незнаємий (3 приклади), невидимий (2), непробудимий, неісходимий, незаходимий, незримий чи незримо (5), непалимий, негасимий – і всього три приклади – без заперечення: хранимий (II 97:9), зримо (II 327:10), огнепалимої спеки (II 323:14) – та не всі вони й мають дієприкметникове значіння. – В. С.
[6] Такі Шевченкові форми, як: стоя, сидя, ходя... хоч і архаїчні, не мають у поета архаїчних функцій. – В.С.
[7] До речі, цілком незрозуміле, чому редактори в таких і подібних староукраїнських (і церковних) словах Шевченкове „и” переписують із-московська значком „і”, пор.: ланіти II 327:18, прісносущий II 263:9, алілуя II 161 , 215:4, 365:4 і т. д., лікує II 296:9, нізпошли II 354:6, 356:6, сіріч II 82:5,растлію II 103:9... І так само незрозуміло, чому „ѣ” переписують значком „є” (достойнопєтая II 320:15). Добре ще, що скрізь надруковано: Вавилон, Вифлеєм, Кормилова слава... та цитати з Біблії подано цілком за Шевченком, бо їх можна з-українська читати. А видавці з 1939 р. (популярне ювілейне видання Академії Наук УРСР, заходом „Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка” – редакційна колегія: О. Корнійчук, П. Тичина, М. Рильський, Ф. Редько і Д. Копиця) всі церковні цитати надрукували за російським правописом, так начебто церковщину треба читати з-московська; та ще, крім тих слів, що ми навели, завели скрізь: Віфлеєм, Вавілон, Кормілова слава і навіть Єгіпет... До того в „Осії гл. XIV” слова „розтленная, розтленноє” (II348:2, З50:13) надруковано: „розтлєнная”, „розтлєнноє” (ст. 342)... В одному тільки випадку можна Шевченкове „ѣ” переписати нашим є, а саме в вірші „Умре муж велій” – де Шевченков „исповѣдуй” римується з „Русская Бесѣда”... – В.С.
[8] Заголовок вірша „Суботів” (II 308) не – Шевченків, а доданий редакторами (у виданні з 1939 р. заголовка немає, див. ст. 161). – В. С.
[9] Дуже гарно виходить ця різниця функцій у поемі „Петрусь”:
„Рятуй мене, рятуй! Рятуй!
О, Матер Божая! Розкуй
Мою Ти душу!” – І ридала,
І батька й матір проклинала І все на світі ” (II 258)
Або в „Іржавці”:
Як покидали запорожці Великий Луг і Матір-Січ,
Взяли з собою Матер-Божу (= образ),
І більш нічого не взяли (II 34:23, 35:1).
[10] Не міркую, щоб щасливе було пояснення Кримського, чому Шевченко вживав архаїзмів мовляв, поет „широко користувався... словами церковнослов’янськими, біблійними..., щоб українську мову краще розуміли всі інші слов’яни” („Нариси з історії української мови”..., вид. УАН, Київ, 1921, ст. 115). Тут ні при чому слов’янофільство, яким начебто захопився Шевченко (там-таки, ст. 114).
=========================
[Дещо про Шевченкову архаїзовану мову // Сьогочасне й минуле: Вісник українознавства. Видає НТШ у Львові за допомогою Центросоюзу. — Львів, 1939. — Кн. 3/4. — С. 39—51.]
10.03.2014