Культура прогресивних маргіналів

Сквотинг: поширення ідей і практик
або
Сквотування: практика, яка розхитує суспільні підвалини
або
Сквоти – культура прогресивних маргіналів...

Низові урбаністичні практики ховаються за розбитими вікнами покинутих будівель. І поки патріотично стурбоване населення захоплено слідкує за зміною фігур домінуючої доктрини, паралельно творяться нові культури. Сквоти – покинуті будівлі, замешкані нелегально, явище для Львова майже нечуване і небачене.  26 лютого 2014 р. львівські сквотери вийшли з тіні в Книгарні «Є» для розмови «Сквоти. Дешеве житло власними руками».

Явище сквотування старе, як світ: ще кочеві племена заселялись в покинуті помешкання, не питаючи дозволу хазяїв. В ситуації сучасного образу життя в містах з високо щільною забудовою сквотування набуло нового характеру. Дефіцит житла в місті не заважає існуванню порожніх будівель. Окремі квартири, та навіть цілі старі й нові будинки простоюють  незамешканими. Статус матеріальної цінності приватної власності не дозволяє господарям впускати незнайомих людей в своє приміщення, а незнайомим людям – вселятися в чужу власність без дозволу.

«Багато працюй, і тоді зможеш заробити на власне житло», – каже голос суспільства, перекладаючи вину за відсутність притулку на плечі кожного громадянина. Сам факт праці стає важливішим за те, в який спосіб ти будеш працювати: чесно і на користь суспільства, чи – відтворюючи шахрайські методи і поширюючи корупцію в державі? Враховуючи, що третина зароблених в Україні грошей є «чорними» (за даними Економічної правди), то вибір залишається невеликим: хочеш працювати – працюй за умовами, які тобі диктує система. Хочеш змінювати систему – відмовся від цінностей системи, зокрема матеріальних.

Сквоти, про які нам відомо найбільше – це ті, в мешканців  яких є чітка, відмінна від загальнопоширеної, система цінностей, і готовність практикувати стиль життя, який йде всупереч суспільних норм. Вони не бояться, що будуть не прийняті суспільством, і прагнуть поширювати свої ідеї.  Про такі сквоти в Варшаві, Любліні, Берліні  розповіли на зустрічі в книгарні «Є» історик Олег Гринчук і культуролог Анна Хвиль.

Сквот Текстура, Люблін. Фото: Анна Хвиль

Закордонні сквоти, в яких вони побували, здебільшого виникли на підґрунті лівацьких політичних ідей. Деякі навіть є поселеннями представників самоорганізованих профспілок.  Ліві сквотери проводять активну громадську діяльність (захист прав, акції протесту, лобіювання інтересів мешканців проти корпорацій тощо). Але одночасно й щоденного побуту, свідомо заснованого на принципах рівності й толерантності. Ймовірно, сам факт співжиття великої кількості людей в одному приміщенні спонукає до встановлення стилю відносин, де відсутнє домінування. Проте відомий випадок і правого сквотування. В такий сквот в Італії не допускають «небілих» людей.

Львівським сквотерам невластиві вуличні протести. На вулицях вони віддають перевагу іншим акціям – музичним. Інколи грають на вулиці, щоб зібрати кошти на їжу, відпрацьовуючи в такий спосіб практику спільнокошту без менеджерів та інших посередників. Часто грають і задарма. Імпровізовані концерти виникають спонтанно, відбуваються непердбачувано і без видимої цілі. Грати в публічних місцях для сквотерів природньо, бо якщо в тебе є щось гарне, то цим варто ділитися з іншими. Вони не з тих митців, які ховають свою творчість заради можливості її продати. Їх ідея – зробити мистецтво доступним для всіх представників населення, які не цураються ходити вулицею пішки.  Що також важливо: долучитися до джемів може будь-хто.  Такий підхід до мистецтва протидіє його комерціалізації і монополізації.

Сквот на вул. Пісковій, Львів.

Фото: http://vk.com/club43791062

Життя на території львівських сквотів відбувається на принципах співдії, відкритості, безкорисливості. Засновники і постійні мешканці намагаються вкладати рівноцінні зусилля в облаштування і догляд за сквотом. Ініціатор сквотування трьох приміщень у Львові Тарганчик каже: «Куди б я не прийшов, я намагаюсь зробити це місце кращим – неважливо, моє це помешкання чи чиєсь». Сподіваючись на відповідне ставлення до сквоту й інших мешканців і гостей, двері сквоту не зачиняли перед жодними гостями, а навпаки – запрошували незнайомих людей з інших міст і країн, які потребували ночівлі. Надання «вписки» було погашенням боргу перед суспільством для тих сквотерів, чия совість не дозволяла спокійно жити в чужому приміщенні і безкоштовно користуватися світлом та водою. Хоча питання існування боргу перед суспільством варто, як мінімум, лишити відкритим…

Суспільна думка щодо сквотингу як образу життя в кращому випадку нейтральна, а в гіршому її можна порівняти з поширеним ставленням до мігрантів: вони користуються тим, на що насправді маємо право тільки ми (досить абстрактне «ми»), а також ставленням до безхатченків: вони є рознощиками хворіб, антисанітарії та аморальності. Крайня ворожість до сквотингу загалом, як будь-яка радикальна позиція, викликає великі сумніви, крім одного судження: образ життя сквотерів становить загрозу існуючому суспільству. Адже він розхитує суспільні підвалини у вигляді щоденних практик: від чищення зубів до виховання дітей.

При цьому за практикою не обов’язково стоять обґрунтовані теорії. На сквоті багато речей можуть бути загальнозрозумілими і непроговорюваними, і цим вони привабливі для тих осіб, хто відчуває постійний стрес через потребу обґрунтовувати свої дії  перед суспільством. В той же час постійна близькість лояльної спільноти може сприяти усвідомленості й саморефлексії. На сквотах поширений механізм колективного і консенсусного прийняття рішень.

На руку українським сквотам грає те, що наш пересічний городянин не знайомий а ні з поняттям «сквот», а ні з суспільною думкою щодо нього. Відсутність широкої критики та вітчизняні реалії дозволяють  гарно облаштувати приміщення. Останній відомий сквот у Львові на вулиці Пісковій проіснував 2 роки абсолютно відкрито, без зовнішньої конспірації і без проблем з міліцією. Остання навіть заходила на чай до сквоту, коли холодними зимовими вечорами патрулювала вулиці. Як каже Тарганчик, нашій міліції до тебе нема діла, поки твій сусід не повідомив, що ти робиш щось протизаконне.  Тому маємо більш виграшну ситуацію для сквотування, порівняно з нашими північними сусідами:  російська поліція не так лояльно ставиться до сквотування, тому мешканці сквотів закривають вікна і не подають ознак життя в порожньому будинку. Однак їх все одно рано чи пізно викривають (частіше рано: існування більшості сквотів не дотягує до одного року, деякі функціонують лише місяць-два).

Сквот на Пісковій наразі закрився з іншої причини: власнику будинку прийшов великий штраф за нелегальне підключення світла. І не було б цієї проблеми, якби не жорстке законодавство. Для мешканців сквотів закон не писаний, і що б вони не робили, легально  займати будівлі не можуть.  А отже не можуть розраховувати на тривалість перебування, не можуть робити ремонт, і головне – не можуть підключити світло, воду, опалення легально – навіть, якщо хочуть платити за них.

В багатьох інших країнах анархічна практика сквотування виведена на законний рівень.  До прикладу, в Нідерландах ти маєш право офіційно зайняти будинок, який є порожнім впродовж одного року. В більшості країн неможливо законно засквотувати приміщення, проте можливо законно там залишатися після поселення. В Німеччині тебе не можуть вигнати із замешканого будинку, в якому ти живеш протягом шести років. Тому конспірація там, навпаки, тільки нашкодить. У Франції виселити зі сквоту можна рішенням суду, проте виселення заборонене взимку.

Останній факт нагадує про те, що сквотування – це не завжди свідомий ідеологічний вибір. Часто сквотери – це безхатченки, працівники-мігранти, діти-сироти й інші представники соціально незахищених верств населення. Часто вони не мають освіти, щоб красиво пояснити, чим для них є життя в сквоті, проте щодня відтворюють соціальні практики, з яких є чому повчитись білим комірцям.

PS. Оригінальний спосіб адаптувати сквотерінг в міське життя знайшли в Італії: там їх перетворюють в соціальні центри, щось на кшталт клубу за інтересами при громадських організаціях лівацького спрямування.