Львівський «Мар’яна» і харківський «ДепешМод»: малі форми в процесі становлення українського кіно
В українському кіновиробництві настали золоті часи для фільммейкерів. Так-так, саме в українському. І я передчуваю, що ці часи довго не триватимуть. Мабуть, навіть не часи, а момент. Тож ловіть його, шановні талановиті та амбітні!
Поява цього вдалого для українського кіно моменту зумовлена двома факторами: по-перше, технологічний процес знімання кіно в його новій якості став доступним будь-кому (в кого є телефон/фотоапарат/домашня відеокамера); по-друге, цим користається не так багато режисерів, тому на пропозиції безкоштовної роботи ще відгукуються професійні актори, декоратори, оператори, помічники режисерів; і тому, по-третє, кіно місцевого виробництва стає подією (незалежно від якості режисерської роботи), а знімальна команда – маленькими зірками (принаймні на горизонті рідного міста). Тому не гайте часу, а вже зараз беріться знімати свій власний фільм, навіть якщо сценарій буде недороблений чи актори не ті, що треба: що скорше зробите, то більше шансів потрапити в новини міста та національні програми вже наразі численних українських кінофестивалів.
Утім серед зацікавленої станом культури спільноти й досі заведено говорити про відсутність українського кіно, а пересічний глядач взагалі про його існування тільки-но починає довідуватися. Причин нерозвиненості української кіноіндустрії – безліч, як і наслідків. Але звинуватити ньюсмейкерів у відсутності інтересу до продуктів вітчизняного кіно не можна. В останні дні вересня на протилежних кінцях країни, у Харкові і Львові, відбулись дві прем'єри вітчизняного аматорського кіно. І уваги ЗМІ їм навряд чи забракло – так само, як і глядацької. У Львові 28 вересня на ресторанному кіноекрані режисер Іван Федорич показав свій короткометражний фільм «Мар'яна». Вхід вільний, місць небагато, в програмі – спілкування з командою і виступ музичних гуртів, чиї треки звучали в фільмі. Шаленого ажіотажу на події не було, але спостерігалась приємна наповненість залу.
Кіно виявилося несподівано гарним. Бо, направду, чого чекати від першого безбюджетного фільму від самоуки-режисера? Але якимось дивом в нього повірили професійні актори (Олег Цьона, Оксана Козакевич, Микола Береза – актори театру ім. Леся Курбаса, Юрій Хвостенко – актор театру ім. Марії Заньковецької). Проте головну роль – власне Мар'яни – виконав аматор, який вперше взявся сумістити бойове мистецтво з акторським. І це йому вдалося. Отже, акторська робота – перший плюс цього фільму.
Юрій Хвостенко, Олег Цьона, Іван Федорич – на презентації «Мар'яни» у Львові
Фільм «Мар'яна» в анонсах заявлений як перша українська кримінальна комедія. Але тільки після перегляду розумієш, що це було самоглузування. Адже одночасно на екранах кінотеатрів демонструється другий фільм Любомира Левицького «Ломбард», повнометражна кримінальна комедія, знята за державної підтримки. В «Мар'яні» багато навмисно банального гумору і водночас – тонкої іронії. З синопсису нам відомо, що в основі сюжету – хлопець на ім'я Мар'яна, проблеми всього життя якого пов'язані саме з цим дивним для його статі ім'ям. Проте автори сценарію змушують нас сміятися не з невинного персонажа з парадоксальним ім'ям, а з ксенофобного оточення. Всі, кого зустрічає на своєму життєвому шляху Мар'яна (до речі, дуже навіть маскулінний чоловік), зі сміхом сприймають його ім'я, не наважуючись прийняти його таким, яким воно є, – відтак виявляють ксенофобію.
Якщо в сучасному суспільному дискурсі зазвичай подібному аґресивному страху протиставлена толерантність, то у фільмі про це не йдеться. Головний герой бореться з комплексами і табу суспільства кулаками. Але в жанр популярного ігрового кіна складно було б вписати ще більше сучасного й актуального. І це надзвичайно вдала комбінація: порушення живої та складної теми зашореності суспільства на прикладі нетолерантності до квіру (від англ. queer – термін для позначення нетрадиційної моделі поведінки або ідентичності) з жанром легкого комедійного «муві». Ніякого занудного моралізаторства – режисер подбав про глядача і сприяв травленню свого продукту. Тим паче тішить, що такі теми можуть існувати в місті, яке підтримання традицій (поганих і застарілих вкупі з корисними та красивими) ставить одним з найвищих своїх пріоритетів. Це робить Львів по-справжньому відкритим до світу, до нового. І це другий величезний плюс фільму.
Ставлення авторів до фільму тішить не менше, ніж перегляд фільму, який таки виправдав оголошений жанр: посміятися можна на славу. Режисер Іван Федорич щиро зізнався, що він критично налаштований до свого ж таки витвору: «Фактично, з одного боку я дуже незадоволений результатом, бо з формальної точки зору фільм дуже слабкий. Але, з другого боку, я задоволений тим, що дуже багато чого навчився в процесі». Тобто творці усвідомлюють реальну ціну свого продукту і влучно ставлять його в правильну нішу. Невідомо, як короткометражка виглядала б на тлі конкурсної програми фестивалів, чи на великому екрані кінотеатру з оплаченим місцем в залі. Тож вдале позиціонування й усвідомлення місця свого кіна – третій плюс «Мар'яни».
Окрім того, львівську публіку дуже потішила локалізація гумору. А там, де за текстом було несмішно, глядачі сміялись з експлуатації шаблонів. Начебто сценаристи навмисно сідали в калюжу перед глядачами задля їхньої втіхи.
Режисер Іван Федорич – на презентації «Мар'яни» у Львові
В іноді тонкій межі між іронічним і щиро серйозним ховається секрет успіху. Чи варто ставитися поважно до повсякчас іронічного Жадана? Настільки, щоб, беручись за екранізацію, боятися порушити чарівну магію його самобутніх монологів, відступивши від слова і композиції тексту. Екранізація Жадана – сам по собі складний жанр. І як, власне, цей жанр мав би вийти в кіно? Гостросюжетна драмеді? Чи радше слов'янський блокбастер – те саме розшукуване українське Велике кіно? Але в цьому пошуку досвідчені творці звертаються до перевірених часом авторів – наприклад, знімають блокбастер за Шевченком, і знаходять виправдання у вигляді державного фінансування. Втім цього року й Жадан не залишився без уваги творців повнометражного кіна: нині знімають фільм за романом «Ворошиловград».
А поки фанати письменника затамували подих в чеканні, у харківських ЗМІ несподіваною петардою вибухнув анонс: аматори зняли фільм за повістю Жадана «Депеш мод». Показ відбувся в рамках умовного місяця українського кіно в артхаусному кінотеатрі «Боммер». Ані ексклюзивні покази фільму «Delirium» від одного з кількох українських режисерів світового рівня Ігоря Подольчака, ані раритетні чорно-білі короткометражки від метрів вітчизняного кіна навіть близько не зчинили такого ажіотажу у ЗМІ та серед аудиторії, як «ДепешМод» Михайла Лук’яненка. Глядачі потрапили на єдиний показ, незважаючи на дощ похмурого 23 вересня, початок робочого тижня і брак місць у залі. Того дня зазвичай майже порожній зал кінотеатр з його 130 стільцями вмістив 250 людей.
Кадр з «ДепешМод»
Треба зазначити, що такий інтерес до продукту місцевого виробництва не є типовим для харківського глядача – на відміну від інтересу до постаті самого Жадана. Здається, за роки популярності його фанатична аудиторія встигла змінитися від персонажів його творів, юнацькі роки яких припали на шалені 90-і, до покоління хіпстерів 10-х, які мало що пам'ятають про 90-і взагалі. Тож ім'я Жадана в Харкові далі збирає переповнені арт-кафе, підвали, артхаусні кінозали...
Кадр з «ДепешМод»
На жаль, після перегляду «ДепешМод» глядачі вийшли трохи розчарованими, бо кіно наразі потішило тільки кількістю, а не якістю. Замість запланованої короткометражки режисеру вдалося зробити цілих 50 хвилин розмови, яка відбувається в одному місці в один час. Мабуть, рука не піднімалась урізати чи то дослівно передані діалоги Жадана, чи то своє перше ігрове кінематографічне дітище. Для підсилення казкової неправдоподібності, зіграної поколінням 10-х, зображення фільму загнане в яскраві насичені кольори. Залишилося незрозумілим, чи то Лук'яненко хотів достовірно передати жаданівську брутальну романтику, чи навпаки – створити кінематографічну інтерпретацію. Ніяких здогадок і вражень фільм не залишив. Але все-таки має право на існування як фраґмент кінопроцесу і як поштовх працювати на результат.
Кадр з «ДепешМод»
PS. Шкода, що з таких зразків у пересічного глядача, який щойно дізнався про існування українського кіна, складається враження про його якість. Бо ж звідки глядач дізнається про те, що не можна порівнювати аматорський короткий метр і широкий прокат? Так само, як не можна порівнювати «Вічне повернення» і «Параджанова», «Івана Силу» і «Ломбард» – українське професійне кіно, яке вийшло в прокат цими вереснево-жовтневими днями. Вітчизняний кінематограф ще здебільшого маленький і вторинний, але не «застрахований» від генія Муратової і Подольчака. А як розрізнити новаторство і мейнстрім, цього н'юсмейкери вже не пишуть, потрібна школа критики. Але майте на увазі й не хвилюйтеся: все буде.
Джерело кадрів з «ДепешМод»: https://vk.com/depeshmodmovie
Фото з презентації «Мар'яни» – Йош
09.10.2013