Шевченко і гайдамаки.

Орґан цьвіту польської інтеліґенциї й педаґоґів її, що з "уряду" несуть каганець просьвіти перед своїм народом, львівське Muzeum, видаване Towarzystw-ом nauczycieli szkół wyższych під редакциєю професора унїверситету й директора унїверситетської біблїотеки, розпочинає свій сьогорічний сїчневий зошит вступним артикулом: Polska młodzież szkolna musi czcić piewcę "Hajdamaków".

Коби то хоч була правда! Можеб тодї попри ту молодіж і учителї її — бодай ті з висших шкіл — навчили ся дечого. Атже-ж придалось би їм се, як довго крім польської молодїжи виховуватимуть також українську.

Одначе як темним понятям річий належить приписати гадку виражену в заголовку артикулу, так хиба наївностю назвати треба висновки його, пороблені з нового обіжника ц. к. краєвої Ради шкільної в справі ювілею Шевченка і з давнїйших обіжників про ювілеї Словацького, Красївського, Скарги, Крашевського. Від правди вони далекі.

Передовсїм пригадаємо, що ми, галицькі Українці, неодно дістаємо від наших властий на папери, чого не бачимо нїколи в виконанню коли противно Поляки роблять собі часто, що самі хотять, не чекаючи на паперові уповажненя.

Так практикуєть ся і з устроюванєм всяких ювілеїв по галицьких школах. Брак офіцияльного обіжника в справі якогось польського ювилею — то ще не доказ, що його не абходить ся. То скорше доказ, що сила практикованого звичаю усуває вже й потребу видаваня офіцияльних розпорядків. І ми аж за часто бачимо в практиці звичай устроюваня найріжнороднїйших польських торжеств по школах — без офіцияльних поручень і поучень. Противно, аж специяльного дозволу шкільної власти треба би, щоб можна устроїти в школї який-не-будь обхід історичних роковин, подібних, приміром, до польських роковин повстаня з 1831 чи з 1863 р., обходжених польською молодїжию. І аж специяльного порученя шкільної власти треба було на те, щоб уможливити українській молодїжи в польських школах сьогорічний обхід ювілею Шевченка. Видко, знала шкільна власть, що без такого офіцияльного порученя Се не станеть ся. Та не всюди станеть ся й помимо офіцияльного порученя, бо залежить воно ще й від доброї волї польських виконавців. А її так мало! А вже й далось чути обурене: "Polska młodzież szkolna musi czcić piewcę "Hajdamaków".

Трівожних o польську молодїж можна би заспокоїти, колиб трівога була щира. Нїхто не покарав би її за те, колиб не хотїла брати такої участи в сьвятї ювілею Шевченка зі своїми українськими товаришами, яку беруть вони в ріжних польських шкільних торжествах. Труднїйша справа з обуренєм сьвітил тої молодїжи на piewcę "Hajdamaków", що свій погляд на нього підкріпили навіть покалїченим цитатом з "Кобзаря", попсувавши і сенс і ортоґрафію.

Шевченко — piewca "Hajdamaków"! Вибивати се з тїсних голов — Сизифова праця. Краще буде пригадати їм, хто сотворив культ гайдамаччини в житю і в лїтературі.

Чи не Поляки?

Помину звісний історикам уманської різні факт, що до творців і провідників її належав безпосередно польський шляхтич Кваснєвський, повновласник збожеволїлого кн. Любомирського, та що лиш пізнїйше популярність Залїзняка усунула його в тїнь.

В 30 лїт пізнїйше, в 1796 р. найострійшу форму революцийної аґітациї, французький якобінїзм, прибрали Поляки на своїй земли в рідні шати. Польський патріот М.Ґоржковський, пупіль виленського біскупа Масальського, задумав тодї відбудувати Польщу при помочи польських селян, вигубивши шляхту. Послугував ся в аґітациях наглядними поученями народа, як се зробити.

Дав тими поученями початок революцийній лєґендї, що її пізнїйше польська шляхта привязала до Шевченка. "Треба знати — промовляв 1796 р. Ґоржковський до хлопів — що на Руси перед трийцяти роками вже порушив ся був народ. Богато панів, що угнїтали бідних, вирізано і повішано; але тому, що народ в тутешних краях сидїв тихо, то шляхта і війско пішли туди і поконали їх. З того часу настала більша біда і тяжша неволя". В тім дусї, з зазивами до гайдамаччини писані були й манїфести до народа, в котрих один видрукований Щасним Моравським в 1851 р. з рукописи Біблїотеки Осолїнських. Гайдамацьку акцию Ґоржковського і товаришів, що взорували ся на уманщинї, припинило австрийське правительство, увязнивши їх. Докладнїйше про се можна вичитати в мемуарах Орховського та в одній з історичних моноґрафій, видаваних проф. Шимоном Аскеназим.

Гайдамацьку ідею з гаслом: "szlachtę w pień!" відгребали по 1831 р. знову-ж польські революціонери, між котрими знайшли ся аристократи з походженя, такі як Едвард Дембовський, про котрого більше знайдете в новій польській моноґрафії М.Стецької. Він ширив її словом і пером. Він обіцював хлопам скорше нїж Шевченко рай без холопа і без пана. "Люд не буде терпіти — писав Дембовський — бо не буде панів анї хлопів, тілько люде". Польське еміґрацийне Тowarzystwo Demokratyczne було розсадником такої аґітациї. Письма такі як Polska Chrystusowa оправдували її євангелиєм. Цілий ряд польських писателїв, Гощинський, Сємінський, Ґроза симпатизували з нею так, що аж волосє ставало на голові шляхотській консерві, в котрої імени з протестом виступив трохи запізно Красїнський, хоч Поль ґльоріфікував Дембовського. Спору дозу вини за різню з 1846 р. понесли з собою до гробу польські творці гайдамацьких інстинктів.

Приложім же тепер ті факти з польського житя й лїтератури до факту, що Шевченко написав поему "Гайдамаки". Кілько тут ріжниць!

Перша така, яка є взагалі між явищами житя і явищами лїтератури. За Шевченком нїхто не вкаже ствердженого факту, котрий засьвідчував би, що він виступав коли-небудь в роли гайдамацького аґітатора поміж народом так, як виступали Ґоржковський і Дембовський і цілі гурти їх емісариїв, визначних Поляків. А коли польська шляхта й хотїла представити Шевченка, як гайдамаку, то мусїла факти з житя Горжковського чи Дембовського привязувати до його особи, творити лєґенду. І хоч творенє революційної лєґенди про Шевченка мало на ціли викликати лиш подавленє українського руху, як се вияснив д-р Франко, то для нас воно нинї має й друге значінє — значінє вказівки на лїтературні звязки між польською гайдамаччиною і "Гайдамаками" Шевченка.

Ріжнять ся "Гайдамаки" Шевченка від польської гайдамаччини — ефектом. Благородні рефлєксиї й настрої, на які Шевченкова поезия богата, не лишають по прочитаню її місця для диких інстинктів. Польські акциї й письма в дусї гайдамаччини мали сумний реальний епільоґ.

А вкінци чи нема ріжниці в тім, що Шевченко, традициї історичної гайдамаччини одержав від наочних сьвідків її, знайшов їх — так сказати-б — у своїй хатї, підчас коли польські гайдамаки а lа Ґоржковський шукали зa ними сьвітами. Слушно замітив Поляк Ґоржалчинський, що Шевченко будучи народним поетом гайдамаччини, оспівав її так, як повинен був і — "pozostał czystym".

Сумнїваю ся, щоб усе те було панам з Muzeum невідоме. А коли відоме, то деж причина, що над тим не хотять застановитись, заки що скажуть на ту тему? Чи мали б руководитись якоюсь иншою ориєнтациєю, а не тою, яку мужам науки повинна диктувати історична правда? Але-ж не повинні забувати, що вони при иншій ориєнтациї готові знайтись на одній лїнїї з тими, котрим все приписують викликанє першої гайдамаччини на подавленє патріотичної Барської конфедерациї.

[Дїло]