Лілія Шевцова

 «Європейська дипломатія програла Україну Путіну, не тому, що Путін розумніший, діє більш виважено, стратегічно. А тому, що Європа байдужа», - вважає Лілія Шевцова, експерт московського Центру Карнегі. – Європейський Союз програв Україну через відсутність зрозумілої політики, політичної волі й відсутність бажання втягувати Україну у свою орбіту. Якщо кажуть, що йде боротьба за Україну, то в ній бере участь лише Путін». 

 

 

– Російська зовнішня політика керується  доктриною “зони привілейованих інтересів”, яку ще у 2008 році оприлюднив президент Медвєдєв. Україна є частиною цієї зони. На вашу думку, як далеко Росія зайде захищаючи свої інтереси?

 

–  Незважаючи на те, що Дмітрій Мєдвєдєв був президентом, і він запропонував цю концепцію – про нього ми маємо забути. Він був паузою в чужій історії. Ця концепція за його президентства практично не розвивалася. (Це так, для уточнення, щоби розуміти, що відбувається в Росії). Путін, який повернувся 2012 року, її продовжив, логічно оформив. «Доктрина Путіна» – це нівелювання всієї історії після розпаду СРСР, повернення до стану 1991 року. “Доктрина Путіна” означає, що Росія створює новий геополітичний полюс. Зараз у російському суспільстві створюється образ, що Росія – це унікальна держава, власна цивілізація, яка має ціль — стримувати Захід. Отже, якщо Росія претендує на статус полюсу, то потрібні держави-сателіти. А серед цих держава честь бути першим сателітом належить Україні. Чому саме Україні? Через цілий ряд обставин. По-перше, Україна ще з 2004 року є улюбленим проектом Путіна, як, наприклад, Олімпіада в Сочі. По-друге, через ментальність і психологію президента: він не хоче програвати, особливо в ситуації, коли втрата України тягне втрату позицій всередині Росії. По-трете, Путін, як ніхто, добре розуміє логіку російської влади: якщо Україна, яку він не вважає незалежною державою, і українці, яких він не вважає іншою нацією, а лише певною модифікацією росіян, і якщо вони, майже рідні, починають втікати в Європу, це показує поганий приклад для росіян.

 

– Російська дипломатія дуже гнучка, швидко пристосовується до умов і змінює тактику. Чого нам, окрім Криму, ще слід очікувати?

 

– Думаю, в Путіна є багато проектів, що зробити в Україні. Не всі технології спрацьовують, але, як ми бачимо, технологи в Кремлі дуже стараються. У них є проблема — всі розрахунки по Україні робляться на основі інформації, отриманої від проросійського лобі, посольства, різних організацій. Хочете зрозуміти, що в Кремлі думають про Україну, — послухайте Віктора Медведчука. Але Україна складніша, є багато чинників, які важко прорахувати.

Російські сценарії включають і «м’яку силу», і кооптування в російські структури, і жорсткий варіант. Переконана, що Кремль намагатиметься спокусити новий уряд грошима. Росія може протягом дня перерахувати новому уряду 10 мільярдів доларів і сказати: “Ви можете робити з ними все, що завгодно”. В цьому велика сила спокуси — особливо якщо в тебе порожній бюджет. Жорсткий сценарій — не вдалося в Харкові проголосити Південно-Східну Республіку, але вийшло в Криму.

Зараз відбувається промацування України. Шукають найслабшу ланку, щоби на неї натиснути. Чи буде дестабілізація цілої України? Думаю, ні — вистачить Криму. Хоча політика Путіна — це бобслейна траса. Якщо ти в неї вскочив, то не можеш нічого зробити — летиш по прямій. Якщо вдасться реалізувати план у Криму, Путіну буде дуже важко зупинитися.

Повністю погоджуюся, що єдина мета того, що відбувається в Криму — це зробити з нього українське Придністров’я. В Росії ніхто не хоче додаткового навантаження на бюджет, він і так з року на рік зменшується. Але Крим — це зовсім інша історія, з іншими наслідками для України та Росії. Путін не думає наперед, його стратегія: спочатку кинемося у воду, а потім вирішимо, що робитимемо далі.

 

– А росіяни адекватно сприймуть приєднання Криму, гіпотетичну війну?

 

– На жаль, будь-який сценарій, який передбачає війну, агресію стосовно Криму, позитивно сприймається значною частиною російського суспільства. Звісно, все залежить від того, що питати в людей. Але підтримка буде значна. «Крим – це російська земля», про це багато говорять у сучасній Росії. Декілька років тому ми робили опитування – питали, чи вони  підтримають тіснішу інтеґрацію Білорусі і Росії. Абсолютна більшість висловилася за тіснішу інтеґрацію. А от на питання: «Чи готові ви оплачувати борги Білорусі?» – тільки 10% сказали що так, погоджуються забезпечувати Білорусь, щоби Росія й далі зберігала статус наддержави. Думаю, що ця сама ситуація і з Кримом. Більшість росіян на словах підтримують приєднання Криму, але якби вони зрозуміли, що фінансування буде здійснюватися з їхніх кишень, що через рік зростуть комунальні послуги, бо грошей в державі все менше й менше, то результати були б зовсім інші.

 

- Росія здатна на сьогодні, з усіма вадами, недоліками — змінити грошима, військовою силою правила гри у світовій політиці? Після Другої світової війни політики  дорожили кордонами, ніхто і не думав, що можна завоювати чи приєднати до себе нові території? Цей порядок вже в минулому?

 

– Росія вже змінила геополітичний пейзаж у 2008 році, коли вступила у війну проти Грузії. Розкол Грузії — це нівеляція концепції про непорушність кордонів, яка сформувалася після розпаду СРСР. Те, що Захід проковтнув грузинську авантюру, розв’язало руки Росії. Відрив Криму і перетворення його на автономну одиницю, якою можна маніпулювати, рану, через яку можна тиснути на Україну. А що Захід? Заяви, заяви і нічого більше. Тільки нещодавно згадали про Будапештський меморандум. Захід весь час діє реактивно, йде вслід за кроками Путіна. Чи боїться Захід Росії? Складне питання. Думаю, вони надто зайняті своїми проблемами. У нас із Заходом дуже добрі торгові стосунки. Для чого будити ведмедя, який спить? Це не проблема боязні, це питання прагматизму, відсутності стратегічного бачення та байдужості.

 

– Ви погоджуєтесь з думкою Володимира Федоріна, що може успішно співпрацювати “демократична Україна” й “авторитарна Росія”?

 

– Я не бачу жодних можливостей для співпраці між демократичною Україною й авторитарною Росією. Звісно, економічні стосунки будуть. У нас є стосунки з Польщею, яка демократична. Але в України зовсім інший статус. Російська еліта не розглядає Україну як незалежну державу. Я не бачу конструктивних стосунків між демократіями й авторитарними режимами. Думаю, що найближчим часом досвід Майдану дасть свої плоди і в Росії. Але найближчим часом демократизація України лише посилить режим у Росії.

 

- Російський “Комерсант” часто пише, що російське населення в невеликих містах стає щораз біднішим і біднішим. Чи може воно – на відміну від столичної інтелігенції – стати рушійною силою змін в російському суспільстві?

 

– Дійсно, протести 2011 року були способом вираження міського, достатньо забезпеченого класу інтелігенції проти корумпованої, безпардонної, кримінальної влади. Але вони не виступали за зміну системи, а лиш за її покращення. Насправді, якщо бути чесними, ці протести сприяли покращенню самодержавства.  Ці протести не могли довго тривати. Багато учасників знову кооптувалося в режим. Інша хвиля, яка лише починає підійматися, – це населення т. зв. мономіста  (рос. – моногорода), провінція середніх за величиною міст. Цей протест, виглядає на те, буде соціально-економічним, не революцією гідності, як в Україні, але він знесе режим Путіна. Але, думаю, це нічого не змінить, на його зміну прийде наступний авторитарний режим, який збереже самодержавство. Видається, що це найбільш  імовірний сценарій розвитку подій в Росії у найближчі 5-7 років.

 

– Багато хто в Україні каже, що приєднання України до Митного, а згодом до Євроазійського союзу — це виключно путінське волюнтариське рішення: залишити після себе державу в кордонах 1991 року. А, може, в цьому є і раціональне рішення: збільшення впливу на світовій арені, економічних потужностей. Як ви гадаєте?

 

– Між трьома лідерами, Лукашенком, Путіним і Назарбаєвим, немає розуміння, що це за союз і для чого він створюється. Проект стартує в січні 2015 року, але немає єдиної цілі, архітектори заплуталися у своїх здогадах.

Стосовно Путіна. Думаю, що раціональні обрахунки для нього на сьогоднішній день є другорядними. Чому так? Для президента Росії політична доцільність є набагато важливішою  за гроші. Спосіб мислення більше значить за раціональні критерії. Росія дуже багато втрачає в Митному союзі, не говорячи вже про Євроазійський. Єдина держава, яка виграла від цієї інтеграції – це Білорусь. На даному етапі Росія виступає в ролі держави, яка за все платить (в першу чергу — за лояльність): Вірменії, Україні, Білорусі. Продовжує утримувати Осетію, Придністров’я, Чечню й інші лояльні регіони. Євроазійський союз – це міф, він не може існувати. Кожна країна має інші мету: Росія – повернути статус геополітичного центру, всі решта — витягнути якнайбільше грошей із бюджету Росії. Це новоутворення — банка з павуками. Єдність зберігатиметься до того моменту, поки є російська військова міць і гроші на банківському рахунку.

 

-  Цієї проблеми  не бачить російське суспільство?

 

- Проблема в тому, що немає ніякого активного російського суспільства. Немає сили, яка би стала локомотивом змін, яка могла би сказати владі: «Ми не хочемо, щоби наші гроші витрачали на підтримку режиму Януковича». Російське громадянське суспільство десь є, але ніхто не знає, де. Воно почне формуватися, коли зможе зруйнувати бетон влади — через рік, два, три? Невідомо. Але я вірю, що воно прокинеться.

 

Розмовляв Олег БУДЗІНСЬКИЙ

 

02.03.2014