Припустимо, в командно-штабних навчаннях задано ввідну на пошук оптимальної відповіді «синіх» на якісь недружні дії «червоних». Передбачається, що обидві сторони раціонально переслідують свої інтереси у протистоянні, незважаючи на дещо емоційні дії «синіх» на самому початку загострення ситуації. Сили сторін нерівні, і тому в своїх діях «синім» доводиться сподіватися не стільки на «жорстку», скільки на «розумну владу». Відомий політолог Джозеф Най [див. Nye, Joseph. 2011. The Future of Power. New York: Public Affairs.] бачить «розумну» владу в здатності вибрати правильну стратегію.
Цілі «червоних» і «синіх»
Загострення ситуації відбулося після революції в країні «синіх». Населення одного з її регіонів болісно відреагувало на зміну влади і на деякі емоційні рішення нового уряду з мовного питання, що дало привід сусідам «синіх», «червоним», виступити з підтримкою збуреного населення.
Метою «червоних» є подальша дестабілізація ситуації в країні «синіх», використовуючи спалах заворушень як важель для її розгойдування.
«Сині», навпаки, прагнуть повернути ситуацію в спокійне русло. Ціна викликаної революцією дестабілізації і так виявилася досить високою.
Цілі «червоних» і «синіх» протилежні, що виключає одночасний виграш обох сторін. Виграє та сторона, яка змусить іншу перейти від «холодної війни» до «гарячої», тобто до відкритого протистояння. Хоча сили сторін не рівні – «червоні» володіють великим потенціалом «жорсткої» влади – жодна зі сторін не зацікавлена в переході до відкритого протистояння першою. Для «синіх» це не вигідно через дисбаланс «жорсткої» влади. Для «червоних» починати першими відкрите протистояння теж не з руки – зважаючи на можливість міжнародних санкцій і остаточної втрати репутації доброго сусіда «синіх».
Дилема балансування на межі війни
У термінах теорії ігор, сторони залучені в некооперативну гру з елементами «дилеми ув'язнених». У «дилемі ув'язнених» двох підозрюваних у крадіжці викликають до слідчого. Якщо обидва відмовляються давати свідчення, то кожен отримує мінімальний термін через відсутність доказів, скажімо один рік. Якщо один відмовляється давати свідчення, а інший починає валити все на першого, то другого відпускають (0 років), а першого садять «на повну котушку» (3 років). Ситуація стає протилежною, якщо перший дає свідчення, а другий мовчить. Нарешті, коли обидва валять провину один на одного, то садять обох – на 2 роки кожного. Тому для кожної зі сторін важливо спровокувати на відмову від співпраці зі слідством іншого, при цьому ідучи на таке співробітництво самому.
Повертаючись до протистояння «червоних» і «синіх», стратегія відмови від співпраці відповідає початку відкритого протистояння, а стратегія згоди на таку співпрацю – уникненню відкритого протистояння. Така диспозиція добре відома сторонам, тому обидві будуть прагнути до «грати» на нервах противника, намагаючись спровокувати його на перехід до активних дій.
На сьогодні «червоні» найбільш просунулися в реалізації даної стратегії. Вони наростили свої сили в охопленому заворушеннями регіоні і тим самим збільшили число точок можливого зіткнення з «синіми», а значить і вогнищ потенційного конфлікту. Досвіду успішних провокацій «червоним» не позичати – за кілька років до конфлікту з «синіми» вони спровокували на завдання першого удару іншого сусіда, «білих» [див. А. Олейник «Формула войны» (2008)]. У результаті «білі» опинилися на межі воєнної катастрофи.
У цій ситуації «синім» потрібна «розумна» влада, а саме оволодіння мистецтвом балансування на межі війни, не починаючи її при цьому. Про це мистецтво сказано досить багато – насамперед Нобелівським лауреатом у галузі економіки Томасом Шеллінгом. Він стверджує, що мистецтво балансування вимагає введення противника в стан невизначеності відносного подальшого розвитку подій.
Точніше, невизначеність має бути пов'язана із зовнішніми, не залежними від іншої сторони обставинами, які випадковим чином можуть призвести до початку воєнних дій [див. Schelling Thomas S. 1960. The Strategy of Conflict. Cambridge, MA: Harvard University Press, розділ 9 “The Reciprocal fear of Surprise Attack”]. Скажімо, БТРи протиборчих сторін потрапляють в ненавмисне ДТП при патрулюванні дороги, яке розцінюється самим провокатором як casus belli, тобто як привід для початку війни. Усвідомлення, що відкрите протистояння може початися випадково, сплутує всі карти противнику, адже для нього головне не опинитися ініціатором самому, а спровокувати противника. У ситуації такої невизначеності для провокатора тоді розумніше зовсім відмовитися від провокацій.
«Розумна» стратегія для «синіх»
У чому може виражатися на практиці примус «червоних» до миру через балансування на межі відкритого протистояння? «Синім» потрібно зробити свою присутність в неспокійному регіоні більш видимим, теж збільшивши число точок можливого зіткнення з «червоними» (але не з населенням, щоби не зробити його заручником конфлікту). Їм потрібно не замикатися в місцях постійної дислокації своїх сил, а патрулювати ключові елементи стратегічної інфраструктури (дороги, аеропорти, порти), при цьому демонстративно уникаючи контактів з «червоними».
Збільшення «видимості» «синіх» при демонстративній відмові від агресії здатне привести до бажаного результату: «червоні» усвідомлюють, що ризик випадкових конфліктів з «синіми» і їх переростання в повномасштабне протистояння стає занадто великим. Цей ризик ставить під загрозу досягнення основної мети «червоних», а саме змусити «синіх» до односторонньої ескалації конфлікту. Двостороння ескалація конфлікту, а вже тим більше його ініціація, не відповідають інтересам «червоних».
До слова, не можна сказати, щоби «сині» не були підготовлені до реалізації даної стратегії. Революція в країні «синіх» розвивалася багато в чому за схожим сценарієм. Тривале протистояння колишнього уряду і протестувальників мало всі елементи балансування на межі війни. Жодна зі сторін не була готовою взяти на себе відповідальність за початок повномасштабних зіткнень. У результаті не витримали нерви саме у колишнього уряду - з закономірним підсумком. Сторона, яка переходить до відкритого протистояння першою, програє.
Антон Олійник – провідний науковий співробітник Центрального економіко-математичного інституту Російської академії наук, професор університету «Меморіал», Канада.
Його остання книга (Knowledge and Networking : On Communication in the Social Sciences (Transaction Publishers, 2014)) вивчає інституційну організацію академічних спільнот.
Він також опублікував монографії Market as a Weapon: The Socio - Economic Machinery of Dominance in Russia (Transaction Publishers, 2010), Organized Crime, Prison and Post - Soviet Societies (Ashgate, 2003) and edited the collective volume titled The Institutional Economics of Russia's Transformation (Ashgate, 2005).