Антон Олійник

Соціолог Антон Олійник про національний характер росіян і українців

 

 

Трохи більше півтораста років тому в журналі «Основа» опубліковано розгорнутий лист до редактора (висловлюючись сучасною мовою, точка зору) професора історії Санкт-Петербурзького імператорського університету Миколи Костомарова. У ньому автор порівнював два етноси – росіян (великоросів) та українців (південноросів). Деякі зі спостережень історика залишаються актуальними і нині.

 

Костомарова можна віднести до плеяди істориків-міфотворців. Він був радше інтерпретатором подій і персоналій, а не дослідником архівів чи організатором розкопок. Багатьох істориків, причому не тільки російських (Серґєя Соловйова чи Ніколая Карамзіна), варто зарахувати до тієї ж категорії. Вони здобули популярність саме як успішні творці міфів, що сприяли пробудженню або зміцненню національної самосвідомості. Ентоні Сміт, відомий британський спеціаліст із національного питання, одну з ключових характеристик нації бачить акурат в наявності спільних міфів. Бути членом нації передбачає вірити в ці міфи. Питання про те, чи лежать в основі цих міфів реальні події і люди, відходить на задній план. Важливішим є, які саме міфи визначають самосвідомість членів тієї чи іншої нації.

 

Ще одна важлива теза Сміта полягає в тому, що нація – це радше процес, а не конкретний стан. Процес перетворення етносу чи народності в націю може тривати десятиліття чи навіть століття. Не виключено, що побудова нації є досі незавершеною ні в великоруському, ні в південноруському випадку. Однак цей процес триває, а одночасно з ним триває і міфотворчість.

 

Для нинішньої російської нації одними з ключових можна вважати міфи про Велику вітчизняну війну. За даними опитування «Левада-центру», почуття гордості за перемогу в цій війні є важливим елементом національної ідентичності для мешканців Росії. Сьогодні 83% з них вибирають Велику вітчизняну зі списку історичних подій, котрі здатні викликати національну гордість, – майже вдвічі більше, ніж «повернення Криму до складу Російської Федерації».

 

День перемоги є другим за значенням після Нового року святом для мешканців Росії. Для порівняння: День перемоги ділить 5–6-ті місця в рейтинґу улюблених свят українців (за даними Київського міжнародного інституту соціології). Воно поступається за популярністю Великодню, Різдву, Новому року, Міжнародному жіночому дню і за популярністю – на рівні Зелених свят.

 

Візьмімо епізод із 28 героями-панфіловцями, інтерес до якого в Росії зберігається, в тому числі, й завдяки однойменному багатобюджетному фільму і незатихаючим суперечкам про те, чи був у реальному житті цей подвиг. Відомий заклик міністра культури ставитися до подвигу 28-ми панфіловців як до «житія святих» у цьому контексті не аж настільки й скандальний.

 

Якщо ж критикувати офіційних російських міфотворців, то не за нехтування фактами, а за «націоналізацію минулого» (якщо перефразувати елегантний вислів Владіслава Суркова), а точніше, міфу, який на початках був спільним. Міф про 28 панфіловців був первісно створений і розкручений в Радянському Союзі, а національний склад основних дійових осіб говорить сам за себе: росіян – 60,7%, українців – 21,4%, казахів – 14,3% і киргизів – 3,6%.

 

Ключовим міфом для російської самосвідомості є принести себе в жертву країні та її верховному правителю (за царя чи за Сталіна). «Вся громада віддає свою долю в руки того, хто заступає собою владу, кого над громадою поставив Бог – і, значить, усі повинні йому коритися», – пише Костомаров.

 

У міфології українця, навпаки, центральне місце займає образ волелюбного козацтва. Важливість цього міфу для української національної самосвідомості відзначає не тільки Костомаров, а й сучасні історики. Так, Орест Субтельний пише: «Козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців». «Нині (книга видана у 2009 р. – А. О.) значимість образу козака для українця – як ковбой в американців чи вікінґ у скандинавів».

 

Тут якщо і йдеться про жертву, то тільки заради свободи. Костомаров взагалі протиставляє властиву, на його думку, великоросам общинність (колективізм) особистій свободі як одній з основних рис українського національного характеру. «У вдачі українського народу переважає особиста воля, а в великоруськім переважає загальність». У 2011 р., за даними World Values Survey, 22,4% респондентів у Росії вважали себе повністю незалежними (autonomous) або радше незалежними людьми. Число «особисто вільних» людей в Україні навіть тоді було більш ніж в 1,5 разу вищим (37,3%).

 

Для великороса наділена владою особа – це государ. Його влада абсолютна і нічим не обмежена. Абсолютність влади государя означає, що це слово має тільки однину, принаймні протягом конкретного періоду часу. Для українця володар влади – це господин. «Розуміння "господина" визначало людину, наділену владою й повагою; "господинів" могло бути багато». Волелюбність і несприйняття влади государя мали і негативні наслідки для українців. Костомаров визнає, що «південноруське плем'я, в минулій історії, довело нездатність свою до державного життя», в той час як великороси якраз всі свої досягнення зводять до побудови централізованої держави. Питання про здатність українців до державного життя залишається відкритим і сьогодні. В торішньому інтерв'ю «Українській правді» 66-й державний секретар США Кондоліза Райс задала риторичне питання: «Україна робить одну революцію за одною. Може, настав час зайнятися управлінням державою?»

 

Розмова про переваги і недоліки кожної з націй можна продовжувати. Однак основний висновок Костомарова був усе ж не про переваги однієї з них. Він закликає ставитися з повагою до самобутнього характеру кожної. Про українців, зокрема, він каже як про «народність з іншою, протилежною основою і характером», що вступила «в сферу самобутнього розвитку», тобто побудови нації.

 

Проте із визнанням цього fait accompli, як і раніше, проблеми. Багато великоросів продовжують дивитися на українців як на вівцю, що відбилася від стада, котру за будь-яку ціну треба вернути під опіку пастуха-государя. При цьому забувають, що арґумент про силу родинних зв'язків на волелюбних українців не діяв навіть півтора століття тому. «Опіку батьків над дорослими дітьми Українець уважає за нестерпний деспотизм. Претензія старших братів або дядьків верховодити над молодшими братами або небожами викликує між ними запеклу ворожнечу».

 

Великоросам варто задуматися про приклад ще одного члена, що «покинув сім'ю», – польської нації. Прагнення повернути «в сім'ю» її представників мало тільки зворотний ефект, бо «у сферу самобутнього розвитку» польська нація вступила ще раніше за українську. Всі спроби не тільки наштовхувалися на запеклий опір, а й ставали джерелом антиросійських настроїв у цій країні. «Москаль як нас душив, так і душить щосили». Це аж ніяк не рядки з поезії Тараса Шевченка, одного з соратників Костомарова по забороненому в імператорській Росії Кирило-Мефодіївському братстві, і не гасло забороненого в нинішній Росії «Правого сектора». Цитата взята з епічної поеми «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві» Адама Міцкевича, яка стала одним із ключових джерел міфів для польської національної самосвідомості. За кілька років до її написання пройшло польське повстання, яке потім переросло в російсько-польську війну 1830-1831 рр.

 

Дві руські народності, російська й українська, цілком довели свою здатність до самобутнього розвитку. Повага до цього власне самобутнього розвитку – запорука того, що історія довгої, безкомпромісної і жорстокої боротьби Польщі за свої міфи і свою національну ідентичність не повториться у випадку українському. Дві руські народності цілком можуть сконцентруватися на вирішенні важливіших для кожної з них завдань. Українці – на державному будівництві та управлінні. Росіяни – на пошуку обмежень для государя.

 

Автор – провідний науковий співробітник ЦЕМІ РАН, професор університету «Меморіал», Канада

 


Антон Олейник
Две русские народности: полтора века спустя
Ведомости, 13.03.2016
Переклад О.Д. 

В цитатах статті Мик.Костомарова максимально використано переклад Ол.Кониського (не цілком, бо деякі фраґменти ориґінального тексту в його перекладі пропущено)

 

13.03.2017