Окопування у владі

Соціолог Антон Олійник про те, як правителі стають незамінними

В економічній і управлінській літературі описано явище «окопування управлінців» (managerial entrenchment). Управлінці прагнуть діяти так, щоб ускладнити можливість свого звільнення. Як підказує російський досвід, схоже окопування у владі спостерігається і в політиці. Власники влади робить все, щоб ніхто не зміг відтіснити їх від керма.

Окопування управлінців

Поняття «окопування менеджерів» стало популярним серед економістів і фахівців у сфері наук про управління після публікації в 1988 р статті Андрєя Шлейфера і Роберта Вішні з аналогічною назвою. Автори спробували осмислити прагнення найманих менеджерів убезпечити себе від звільнення власниками фірми і іншими зацікавленими особами. Право власників наймати і звільняти менеджерів незаперечне. Однак за певних умов це право можна перетворити в чисто декларативне.

Щоб досягти успіху, менеджеру треба зробити своє звільнення заборонено дорогим для власника. Як саме? Наприклад, лобіюючи інвестиції в проекти, які зроблять менеджера незамінним в очах власника. Припустимо, менеджер робить все для виходу фірми на добре знайомий йому ринок. Зміцнивши позиції фірми на цьому ринку, менеджер забезпечує собі спокійне життя навіть в тому випадку, якщо на інших ринках прибутковість фірми потенційно була б вищою. Звільняти менеджера після зроблених пов'язаних інвестицій власнику невигідно.

Поняття «окопування менеджерів» застосовувалося, зокрема, щоб пояснити отримання інсайдерами переваг при проведенні приватизації 90-х рр. в Росії. Червоним директорам вдалось зберегти свої позиції і після формальної зміни власників якраз завдяки стратегіям «окопування». Одна з них — позиціонувати себе як гаранта соціальної стабільності на підприємстві, причому стабільність спочатку розхитувалася і зусиллями самих «менеджерів».

Окопування політиків

Аналогічні процеси можна спостерегти і в політиці. Тільки тут замість найманого менеджера і власника йдеться про слугу народу і виборця. При електоральній владі слуга народу отримує доступ до керма влади від її джерела — виборця. В ідеалі цей мандат не є абсолютним — він обмежений як термінами виборів, так і успішністю слуги народу в реалізації інтересів свого господаря, виборця.

Серед безлічі відомих визначень демократії запропоноване Адамом Пшеворським в книзі «Демократія і ринок» виглядає особливо актуальним для обговорення паралелей між окопування в бізнесі і в політиці. Демократія — це система, при якій ускладнюється перетворення політиками тимчасових переваг володіння владою в постійні. Звідси критерій змінюваності влади як один з показників стійкості демократії, знову ж таки за Пшеворським. Якщо змінюваності в верхніх ешелонах влади немає, то всі інші атрибути демократії, в тому числі і виборність влади, знецінюються.

Втім, стійка демократія — це не єдина система, що обмежує тенденцію власників влади до окопування. Обов'язкова ротація вищого керівництва в Китаї, наприклад, відбувається і без використання демократичних процедур. Однак можливості залишитися при владі за межами чітко обумовленого терміну в жодного «кронпринца» (так в цій країні називають спадкових членів політичної еліти) немає.

У політичній сфері існує зростаюча віддача від влади для її власника. Чим довше людина має владу, тим складніше позбавити її влади. Це явище є універсальним — воно присутнє всюди, просто в деяких системах використовуються інституційні обмеження збільшення віддачі від влади. В інших політичних системах, наприклад в тій, що склалася в Росії, таких обмежень немає.

Як це працює в Росії

Одним з механізмів збільшення віддачі є навчання ремеслу використання влади. В школі або інституті цьому не навчитися. Оволодіти техніками реалізації та збереження влади можна тільки після її отримання. Що довше людина перебуває у владі, то більше у неї шансів методом проб і помилок домогтися її збереження.

Про Віктора Черномирдіна в 90-і роки говорили, що його навчання використовувати владу в галузі економіки зайняло дуже багато часу. Однак будь-яка людина, отримуючи владу, далеко не відразу вчиться нею розпоряджатися. Перефразовуючи ленінську фразу про кухарку, рано чи пізно і двієчник може навчитися керувати державою. Дайте йому тільки доступ до влади і заберіть обмеження щодо термінів перебування в ній.

З цієї точки зору те, що російський президент періодично переграє західних «партнерів» (як він сам любить їх називати), не дивно. На відміну від них російський президент мав більше часу навчитися ремеслу використання влади. Хіба можна порівняти вісім років — максимум відведеного будь-якому американському президенту — з 17 роками, що провів за партою російський президент? За таких умов необов'язково бути другим Макіавеллі, щоб оволодіти секретами окопування в коридорах влади. До того, як російська владна еліта перетворилася на вічних «другорічників», у її представників були значно скромніші успіхи в геополітичних іграх.

Довге перебування при владі дозволяє навчитися перегравати не лише зарубіжних «партнерів», а й власне населення. Воно потрапляє в ту ж пастку, що й власник в стосунку до найманого менеджера. На певному етапі власник влади починає сприйматися незамінним.

Судячи з вимірів рівня підтримки російського президента, проведених «Левада-центром», «точку неповернення» було пройдено три роки тому, з початком військового протистояння з Україною. За півроку рейтинг підтримки президента виріс з історичного мінімуму (60%) до історичного максимуму (88%). За допомогою яких інвестицій був досягнутий настільки вражаючий ефект? Завдяки нагнітанню атмосфери невизначеності і страху перед агресією американських імперіалістів та НАТО. За версією російської влади, український майдан 2013-2014 рр. — справа виключно їх рук.

Інвестиції в культивування страху подібні на інвестиції менеджера у виробництво вигідного насамперед йому самому продукту. Акцент на використанні сили у зовнішній і внутрішній політиці дозволяє припустити, що при іншій діяльності біля керма влади російська еліта просто неконкурентоспроможна.

Бізнес на страху

В підручниках з державного управління або в посадових інструкціях, що залишилися в спадок від останньої адміністративної реформи, не знайдеш описів секретів інвестування в надання захисту від загроз. Такі методи старі як світ — точніше, світ, в якому є політична влада. Їх  опановують в основному методом проб і помилок — і в Середньовіччі, і в минулому столітті, і сьогодні.

Чарльз Тіллі порівнює держави, що передували сучасним демократіям, з рекетиром. Рекетир, щоб переконати «клієнтів» прийняти його «захист» (тобто погодитися зі своєю владою над ними), часто створює загрози, від яких згодом і захищає «клієнтів». Інвестиції в нагнітання страху в цьому сенсі безпрограшні для рекетира і, відповідно, володаря політичної влади. В результаті межа між загрозами реально існуючими а створеними особами, що прагнуть лишитись при владі, стає умовною.

Практика, спонтанно перевідкрита італійською мафією в XIX-XX ст., добре ілюструє цю умовність. Щоб переконати незговірливих бізнесменів визнати владу мафії і платити їй податки, її членам часто доводилося бити шиби магазинів або підпалювати офіси. Бачите, мовляв, наскільки тут небезпечно. Без нас вам просто нікуди.

Нагнітання страхів протистояння з американськими імперіалістами працює приблизно так само, як і «кошмаренння» (термін з лексикону російської влади) бізнесу мафією. В його результаті «клієнт»-росіянин переконується у відсутності альтернативи нинішній владній еліті.

Нейтралізувавши загрози звільнення, які виходять як ззовні, так і зсередини країни, володар влади від окопів та інших тимчасових укрить переходить до зведення дотів і більш солідних фортифікаційних споруд. Що збільшує його шанси залишитися біля керма влади. До того моменту, коли єдиним обмеженням термінів стане природне обмеженням — фізичне старіння організму.

Автор — провідний науковий співробітник ЦЕМІ РАН, професор університету «Меморіал», Канада

Антон Олейник
Окапывание во власти
Ведомости, 30.10.16