Соціолог Антон Олійник про те, кого судити за злочини проти людяності в гібридному конфлікті
Дискусії про покарання осіб, які чинять злочини проти людяності, мають не тільки теоретичне, а перш за все практичне значення в контексті триваючого збройного конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей України. ООН та інші міжнародні організації періодично звинувачують обидві сторони конфлікту (підтримуваних Росією сепаратистів і Україну) у використанні тортур й інших порушеннях норм міжнародного права. Якщо глянути на проблему з соціологічної точки зору, то відповідальність за такі злочини несуть насамперед особи, дії або бездіяльність яких стали початком конфлікту.
Хто винуватий?
Доповідь депутата польського сейму Малґожати Ґосевської про воєнні злочини на Донбасі надійшла до Міжнародного суду в Гаазі в травні цього року. Якщо припустити, що провадження за цими фактами рано чи пізно розпочнеться, то варто заздалегідь поцікавитися, хто потенційно може виявитися обвинуваченим. Особи на кшталт Іґоря Стрєлкова-Ґіркина з російської сторони та керівництво деяких добровольчих батальйонів з української сторони? Відповідь, що позірно лежить на поверхні, не завше вірна.
Тут може виявитися недостатньо стосувати виключно юридичні критерії провини. Як підказує досвід процесів над нацистами, для виявлення справжніх злочинців треба буде скористатися додатковими соціальними та інституціональними міркуваннями.
Процес над Адольфом Ейхманом, одним з високопоставлених співробітників ґестапо, дав особливо багату поживу для осмислення джерел фашизму і визначення кола осіб, яких можна вважати відповідальними за його наслідки. Ейхман був насамперед функціонером, хоча і досить високопоставленим, що відрізняло його і від лідерів нацистів, і від безпосередніх учасників масового знищення євреїв. Процес відбувся в 1961–1962 рр. На відміну від Нюрнберзького трибуналу, на лаві підсудних сиділа одна людина, що дозволило чіткіше зіставити внесок особистісних та інституційних чинників.
Знаменно, що процес над Ейхманом вплинув на розвиток соціальних наук чи не сильніше, ніж сам Нюрнберзький трибунал. Ганна Арендт за його підсумками написала книжку «Банальність зла: Ейхман в Єрусалимі». Цей процес також став джерелом інспірацій для низки знаменитих експериментів у соціальній психології Стенлі Мілґрема (про нього нижче) і Філіпа Зімбардо ( «тюремний експеримент» в Стенфорді).
Винуватих нема
Обговорення випадку Ейхмана розділило західне суспільство на кілька таборів. Згідно з арґументами представників першого табору, Ейхман не міг відповідати за злочини проти людяності. Ці злочини стали неминучим продуктом особливої системи, в якій він жив, — тоталітаризму. У тоталітарній системі люди не мають доступу до достовірної інформації і є жертвами потужної пропаґанди, а тому, фіґурально кажучи, не відають, що творять. Вони, бувши ґвинтиками великого механізму, самі виявляються жертвами системи. Характерно, що цю точку зору обстоювала — і в своїх репортажах з процесу, і в книжці — Арендт, представниця найбільш постраждалої від дій Ейхмана і йому подібних етнічної групи.
Якщо застосувати такий підхід до осмислення злочинів, скоєних під час збройного конфлікту на Донбасі, то необхідно буде оцінити ступінь тоталітарності залучених сторін. Про ступінь тоталітарності можна судити, серед іншого, з того, як забезпечена свобода доступу до інформації. За цим критерієм свободи в Україні більше, як в Росії. За оцінками Freedom House за 2015 рік, ЗМІ в Росії «невільні» (значення індексу свободи преси — 83), а в Україні — «відносно вільні» (аналогічний показник — 58). Подібні оцінки дають в 2016 році і «Репортери без кордонів»: 49,03 — для Росії (148-ме місце з 180) і 32,93 — для України (107-ме місце). В Росії і на залежних від неї територіях набагато складніше усвідомлювати, що дійсно відбувається, у тому й на Донбасі.
Винуваті всі
Друга точка зору прямо протилежна — винуваті всі. Тоталітаризм є результатом поширеності авторитарної особистості, однією з характеристик якої є некритичне сприйняття влади та команд, що йдуть від неї. В такому випадку в скоєних проти людяності злочинах винуваті не так конкретні особи, як представники тоталітарного суспільства загалом — всі, хто погоджуються з його правом на існування і вносять в міру своїх можливостей внесок в його відтворення. Голосуючи за авторитарного лідера. Безвідмовно виконуючи будь-які команди, хоч би якими негуманними вони були. Борючись на своєму рівні з інакодуманням і підтримуючи репресії влади проти незгодних.
Теодор Адорно і його співавтори докладно описали складові авторитарної особистості в однойменній книжці 1950 року. Процес Ейхмана зумовив нову хвилю зацікавлення до емпіричного дослідження авторитарної особистості. Мілґремове експериментальне вивчення готовності людей підкорятися владі випало якраз на початок 1960-х років. Мілґрем досліджував, як далеко у виконанні негуманних наказів (застосовувати, виконуючи роль «вчителя», електричний шок яко «стимул» недбайливому «учню») можуть заходити звичайні американці з вулиці. Як виявилося, до двох третин піддослідних продовжували виконувати вказівки експериментатора (наділеного в даному контексті владою) збільшувати інтенсивність електричного шоку після кожної неправильної відповіді «учня», відсуваючи вбік сумніви щодо наслідків своїх дій.
В контексті збройного конфлікту на Донбасі відповідальність за тортури і смерть мирного населення може лежати на всіх тих, хто вибрав конформістську стратегію «закрити очі на все, що діється», тим самим розв'язавши руки безпосереднім учасникам злочинів. Іншими словами, винуватою є авторитарна особистість, ступінь поширеності якої відповідно в Росії і в Україні має стати предметом спеціального емпіричного дослідження.
Винуваті ті, хто сприяв розв'язанню конфлікту
Третій підхід до виявлення винуватих у скоєнні злочинів більш вибірковий, ніж другий, але не настільки всепрощльний, як перший. Він вимагає з'ясувати, ким і наскільки свідомо приймалися рішення, котрі призвели до встановлення тоталітарної системи. Правила війни негуманні за своєю природою. Війна може бути справедливою (для людей, що стали жертвами аґресії), але від цього вона не буде більш людяною. Ані для аґресора, ані для жертви.
Щоб перемогти у війні або хоча б не бути переможеним, треба забути про гуманність, адже перемагає саме той, хто діє з меншою кількістю обмежень — моральних, юридичних та ін. Не випадково в скоєнні злочинів проти людяності підозрювали і тих, хто найбільш активно боровся з нацистами. Наприклад, архівні матеріали та спогади очевидців свідчать про масові факти сексуального насильства під час окупації Німеччини. Доведення ж справ до суду стосовно переможців, на відміну від переможених, є завше проблематичним.
Тобто питання полягає не так у виявленні тих осіб, які дотримувалися правил війни найбільш послідовно, як у визначенні кола людей, які розв'язали збройний конфлікт, зумовивши пріоритет правил війни над усіма іншими правилами.
У випадку Ейхмана була зібрана достатня документальна база, щоб вважати внесок його і його безпосередніх колеґ з ґестапо у становлення нацизму і в масові вбивства євреїв під час Другої світової війни усвідомленим та істотним. Аналіз внутрішніх документів ґестапо показав, що він і йому подібні повністю усвідомлювали, що робили. Їх спонукали ідеологічні та прагматичні мотиви. У своїх діях вони проявляли ініціативу і виходили за рамки сліпого виконання наказів керівництва.
У випадку конфлікту на Донбасі коло осіб — і з російської, і з української сторони, — рішення яких зумовили пріоритет правил війни над іншими міркуваннями, ще належить визначити.
З української сторони ними можуть виявитися представники реґіональних (донецьких та луганських) олігархічних кланів і керівництво їхніх «приватних армій», які після вигнання Януковича, вірного захисника своїх інтересів, з офісу президента України, ймовірно, пішли на загострення ситуації в надії на збереження свого впливу. Неупередженого аналізу чекають і рішення українського керівництва з надання конфлікту характеру антитерористичної операції. Посилання на тероризм занадто часто служать виправданням для виходу представниками влади за рамки закону і моралі, причому не тільки в Україні.
З російського боку ними імовірно були ті, хто своїми рішеннями скеровував війська у Крим; посилав озброєння, «відпускників» та інші матеріальні ресурси на Донбас; забезпечував інформаційну підтримку цих операцій за кордоном і всередині Росії.
Саме ці особи з обох сторін, що діяли (і діють досі) абсолютно свідомо та ініціативно, і несуть відповідальність за злочини проти людяності, скоєні в результаті дотримання правил війни на Донбасі.
Перемога або суд
Різниця між гравцями за правилами війни в тому, що переможців судити складніше, якщо взагалі можливо. Тому перемога — серед інших бонусів — це ще й індульґенція. Може, тому в середньовіччі судові поєдинки («поле») часто замінювали суд? Переможець заодно оголошувався і правою стороною в конфлікті.
Тупик, що спостерігається нині у визначенні однозначного переможця на Донбасі, має один позитивний бік. Шанси уникнути відповідальності за рахунок перемоги невеликі. А значить, треба вже зараз думати про відповідальність і виключити саму можливість здійснення нових злочинів.
Виходячи зі сказаного, в нинішній ситуації абсолютно необхідною умовою постає перехід від правил війни до інших правил (міжнародних і національних — українського законодавства, причому зовсім не антитерористичного). При дотриманні правил війни в майбутньому просто немає ґарантій неповторення злочинів проти людяності, причому у всіх залучених в конфлікт сторін.
Автор — провідний науковий співробітник ЦЕМІ РАН, професор університету «Меморіал», Канада
Антон Олейник
Власть и общество: Правила войны
Ведомости, 02.08.2016
Зреферував О.Д.