Гопота: самоствердження через приниження

 

Нещодавно в українській літературі зринула тема «гопоти» і «гопізму». Цікавим її виявом є антологія вітчизняної прози про гопніків «Гопак». До книжки увійшли оповідання десяти письменників різних поколінь. Андрій Кокотюха, Павло Коробчук, Мирослав Лаюк та інші – кожен по-своєму представив тему через художній текст. Один з найцікавіших творів антології – оповідання Юрія Андруховича «Гідність короля, або Фелікс». Вашій увазі міркування письменника довкола даної теми.

 

 

 

Коли людина розмовляє суржиком, то це ще не ознака гопництва, тому що суржиком взагалі розмовляє, на мій погляд, 95%. Тобто, якщо ми поставимо знак рівності між цією ознакою і гопництвом, то ми визнаємо, що ми вже живемо серед суцільних гопників. Мається на увазі тут – західна і центральна Україна. Тому що, якщо говорити про східну Україну – то там вже фактично цього суржику не залишилося, а, все-таки, гопників там здається-таки найбільше. Тому ця ознака відпадає.

 

   * * *

 

Насіння – теж мабуть уже не зовсім гопницька ознака. Так звані «сємки» в нас рекламують повним ходом по всіх телеканалах, тобто це річ стала теж якоюсь такою нормою загального побуту сучасного українця – лузання зернят. Тому, мені так здається, що гопницький спосіб життя в нас перебирає дедалі більше людей. І я зовсім не згідний із тим, що запанувала така радісна ідея, що вони насправді вимирають… Ну, якщо не фізично вимирають, то вони там просто одягнулися в «Бріоні», стали народними депутатами, пересіли в якісь дуже дорогі автомобілі – такі, що я навіть не наважусь називати марки цих автомобілів, настільки вони дорогі.

 

Фото з президентської резиденції в Межигір'ї. Олександр Аронець.

 

   * * *

 

Якісь із гопників, як ми бачимо, дійшли до найвищих посад у державі – президента країни, його багатьох міністрів… Це ж абсолютно, як кажуть – кров від крові, плоть від плоті цього гопництва Віктора Федоровича. Але це не означає, що всі нижні шари, які сидять «на корташах» – їх не стало. Їх стало більше, тому що навіть ті юнаки і хлоп’ята, які потенційно не переймали б цього, які не мали до цього нахилів, але вони, мимоволі, якось підсвідомо до цього починають тягнутись, тому що бачать – в нашій країні це, можливо, взагалі єдиний можливий шлях до успішності.

 

   * * *

 

Є таке поняття, як «соціальний ліфт». І от, якщо в них немає іншого шансу цим соціальним ліфтом виїхати з ситуації лузера в ситуацію віннера – переможця і «хазяїна жизні», то вони, принаймні, пробують оцей шлях – може, якщо перейняти оцей спосіб життя, то мене десь там винесе.

 

   * * *

 

Коли мені запропонували подати текст до антології «Гопак», я вирішив зробити історичний екскурс, написати про те, якими були пра-прагопники в моєму місті Івано-Франківську, як це виглядало в 1930-ті роки. Адже, наприклад, вуличне хуліганство, дрібний криміналітет – все це існувало так само. Були бійки між районами. Правда, там райони були трошки не ті. Але, Німецька Колонія була і тоді Німецькою Колонією, Бельведер був і тоді Бельведером, і він був найбільш бандитським. І, якщо не враховувати Майзлі, тому що Майзлі вже вважалися трохи таким «містом поза містом», розповідають про те, що в бійках між Бельведером і Майзлями все таки Майзлі перемагали, тому що там було більше людей, які вже після кримінальних строків, після відсидки були, і так далі. Ну і мені довелося дещо досліджувати з того часу, передусім – це польськомовні джерела. А головним чином, я спирався просто на розповіді батька. І так виникла історія про тодішнього короля. Останній з королів цього міста – отакий от Фелікс.

 

   * * *

 

На мій погляд, у нас не було якогось радикального завершення 1990-х рр. Тобто, де от ’90-ті перестали бути ’90-ми – я не знаю. Тобто, це ж весь час в нас було. Хіба це тільки ‘90-ті? Це якийсь такий штамп журналістського мислення. Причому він із Росії прийшов. А чому в Росії ‘90-ті окреслили як якийсь період зла і темряви? Тому що це необхідно було Путіну, його пропаганді, для того, щоби спаплюжити те, що було в часи Єльцина досягнуто – наприклад, свобода слова, те, що це була вільна країна. І от, путінська пропаганда виробила таку ідею, таке уявлення в людей. Особливо в тих, які у 1990-ті були зовсім маленькими дітьми, про те що ’90-ті – це такий жах, і всі неґативи – вони там, у ’90-х, а ми живемо у якомусь якісно іншому часі. Шкода, звичайно, що наші журналісти купуються, продовжують і розвивають цей стереотип, хоча б у тих же заголовках.

 

   * * *

 

Потреба це якось мистецьки пережити й осмислити мені видається дуже симптоматичною. Ставлюся позитивно до того, що роблять художники Семесюк, Манн. І мені здається, що саме у візуальному мистецтві Україна за останні часи здійснила страшенний прорив. Я ніколи не чекав того, що я ще стану свідком такого абсолютного, потужного явища, як наше візуальне сучасне мистецтво українське. Але для того, щоби це зрозуміти і відчути, треба за кордон поїхати. У Варшаві у Замку Уяздовському, який є відомим центром сучасного мистецтва, мені пощастило побачити велетенську українську виставку з роботами Кузнєцова, якого в «Арсеналі» знищувала пані директор, замальовувала його роботу чорним. Там кілька десятків сучасних українських митців, навіть не буду казати «на грані дозволеного», «на грані цензури». Воно поза гранню – абсолютно вільне і, на мій погляд, дуже сучасне мистецтво. Мабуть, цілком не випадково саме візуальні митці першими туди прорвалися, а не письменники, не літератори. І я би чекав цього в кінематографі. Мабуть, якісь десь проблиски є.

 

 

   * * *

 

В літературі, насправді, у нас, здається, ще нічого не було… Був у Дністрового роман, «Пацики» називався. Але мені згадується цілий бум, який виник у Польщі десь в році 2002-му або 2003-му, тому що там оце явище абсолютно тотожне нашому, тільки воно називається там «дресяже». Тобто, це спортивний одяг, «дрес» по-польськи. Він домінує навіть в назві їхній. І роман про дресяжів тоді написала і видала Дорота Масловська, яка моментально стала зіркою польської літератури. Вісімнадцятилітня дівчина, яка з цим романом увійшла в літературу і до сьогодні залишається зіркою.

 

   * * *

 

Поклавши руку на серце, я теж вірю, що це вдасться якось подолати і змінити. Мені здається, що головна ознака – це відсутність якоїсь такої базової, чи ще кажуть – підставової культури. Будемо ми плюватися в бік цього слова чи не будемо, але її в нашому політикумі страшенний дефіцит, м’яко кажучи. Тобто, політики в нас переважно люди жахливо низької культури, це і в розумінні побутовому, побутової культури, і в усіх інших розуміннях. Але це має свої певні прояви. Один із проявів, на мій погляд, це суто гопницька риса – це таке от бажання самоствердження винятково тільки через приниження когось. Це єдиний у їхньому розумінні шлях до того, щоби відчути свою вартість, що ти чогось в цьому житті досягнув. Це от, власне, самоствердитися за рахунок когось, хто не зможе тобі відповісти, тому що поставлений твоєю системою в нерівні з тобою умови.

 

Підготував Василь Карп’юк.

24.02.2014