Галичина, країна хронїчшого голоду, країна до того релятивно дуже перелюднена, без нїякого майже промислу — з окрема в східній, українській части — є з природи річи краєм живої еміґрациї, особливо континентальної до Нїмеччини. Два послїдні роки незрожаю, небувалих стихійних нещасть, воєнної заверухи і фінансової крізи спричинили те, що сотки тисячі галицького населеня як свій одинокий ратунок перед голодовою смертю бачать часову еміґрацию поза границі краю, щоби грошем, заробленим за границею, прокормити себе і членів своєї родини, які остались в краю.
Що голод дїйно грозить соткам тисячів нашого населеня, на се маємо позитивні відомости з многих східно-галицьких повітів. Ціла велика полоса приднїстрова, особливо повіти: Рудки, Стрий, Жидачів, Долина, Калуш, долїшні части повітів самбірського, дрогобицького, части повітів станиславівського, богородчанського і товмацького, ціла гірська полоса, по части також Поділє і північна пісковато мочарова полоса від Бродів по Цішанів і Мостиска є вже нинї огнищем голоду. Населенє в згаданих околицях справдї голодує, не має чим затопити в хатї, худоба голодує також і наслїдком виголодженя масово гине, селянським господарствам грозить депекорация, одним словом, цілому нашому сільському і маломісточковому населеню грозить така економічна руїна,про розміри якої ми нинї не здаємо собі навіть справи.
Один ратунок перед цілковитою катастрофальною руїною, бачить наше населенє тільки в часовій еміґрациї на заробітки за границю. Ратункова поміч держави через закупно збіжа під засїви, паші для худоби і поживи для людий і продаж їх по зниженій цінї є по правдї каплею води в мори супроти кольосальних розмірів катастрофи. До сего акцию ратункову, яку держава — з окрема щодо роздїлюваня — повинна сама взяти в свої руки для оминеня того, що з правила тепер дїєть ся, іменно що для українських повітів наші орґанїзациї (Сільський Господар) одержують часто в найлїпшім разї одну третину а дві третини бере східно-галицьке польське товариство господарське і польські кружки рільничі для маленької горсточки латинників так, що майже всї латинники користають зі запомоги, а маси нашого населеня одержує страшно мало або найчастійше нїчого. Приміром в Мостищинї латинники мають тепер дістати десять і пів ваґонів кукурудзи (девять ваґонів кружки рільничі а півтора ваґона польське господарське товариство), коли тимчасом "Сільський Господар" дістане всего півтора вагона для більшости населеня повіту.
З сего користає Росия і під формою ратованя голодуючих ширить свою полїтичну пропаґанду.
Впрочім ратункова акция ведена навіть на великі розміри, до чого треба вже нинї соток мілїонів корон, а не дрібних кількох мілїонів, і розумно та без знаного шлєндрияну і без національно-польської полїтики, не виратує нашого населеня від голоду. Єдиною дошкою ратунку є під сю пору еміґрация на заробітки за границю і з тої причини в інтересї голодуючого населеня і в інтересї держави повинні відпасти всякі обмеженя еміґрациї.
Тимчасом що дїєть ся? Галицька адмінїстрация замість облекшити нашому населеню еміґрацию на заробітки і співдїлати в винайденю жерел зарібку, всїми способами спинює еміґрацию. Коли так дальше буде тревати, виступить небезпека масових голодових заворушень, яких дрібний зразок бачив сими днями Львів. Адже сільського голодного населеня не можна доводити до розпуки! На сю сумну можливість звертаємо нинї увагу компетентних державних чинників, щоби ще в час її запобігли, зносячи всякі обмеженя еміґрациї, які строго примінюють нинї провінціональні старости в східній Галичинї. В західній Галичинї таких обмежень нема. Звертаючи на се увагу, сповняємо свій горожанський обовязок нетільки в інтересї нашої суспільности, а рівночасно також в інтересї самої австрийської держави.
Як звісно, Австрия, держава великанської континентальної (до Нїмеччини) і заморської (до Сполучених Держав і Канади) еміґрациї не має доси так важного социяльного закона, яким є закон еміґрацийний. Правда, з початком мин. (21-шої) сесиї в осени 1912 р. внесло правительство в палатї послів проєкт еміґрацийного закона, який на разї спочиває ще в комісиї і не звісно навіть, коли прийде під наради посольської палати. Тимчасом галицька адмінїстрация виконує в практиці деякі постанови сего проєкту, з окрема що до обмежень еміґрациї, іменно §2, 3 що до еміґрациї малолїтних осіб і § 4. що до пашпортового примусу.
В мотивах до проєкту говорить ся, що задачею еміґрацийного законодавства з одної сторони є, щоби струю еміґрантів належито кермувати, щоби осягнути поправу зapiбкових відносин з помочию опіки власної державної власти, з другої сторони, щоби обмежити еміґрацийний рух, о скільки він не служить забезпеченю удержаня житя і поправи житєвих обставин. І як раз під сю пору заходять в цілости наведені щойно мотиви проєкту — та галицькі адмінїстрацийні урядники, яким з правила хибує социяльно-економічної осьвіти, а котрі при тім не можуть підняти ся понад бічні національно-полїтичні мотиви, розуміють задачі державної власти перед еміґрацийною струєю якраз противно і здержують еміґрацию мимо страшної грози голоду і то навіть щодо осіб, до яких не відносять ся постанови нового війскового закона з 5. липня 1912 В. з. д. ч. 128. В §. 62. сего закона таксативно вичислені особи, до яких відносить ся обмеженє еміґрациї, а се: а) до приналежних до спільної оружної сили перед покінченєм службової повинности, б) до осіб краєвої оборони перед укінченєм службової повинности і в) до обовязаних до війскового побору, дальше до тих, які вправдї не осягнули ще віку війскового побору але скінчили 17 рік житя. Війскову повинність треба розуміти як чинну війскову службу під хоругвою, що найбільше можна її розширити до кінця 32 року житя, доки істнує ще обовязок відбуваня війскових вправ і доки можна бути покликаним до війскової служби. Обовязки обовязаних до бранки і непокликаних до презенцийної служби рекрутів нормують точно §44. і §121, точка 7 згаданого закона (на видачу пашпорту треба зізволеня війскової власти).
Тимчасом нинї заведено у нас такі обмеженя еміґрациї, що постанова артикулу 4 основного закона про права горожан з 21 грудня 1867 В. з. д. ч. 142 — де ґарантуєть ся свобода переселюваня з місця на місце і за границю держави з одиноким обмеженєм що до сповневя війскової служби — стратила своє практичне приміненє. Нинї галицька адмінїстрация покликуючи ся на постанову § 3 розп. мін. справ внутр. з 10 мая 1867 В. з. д. ч. 80 ввела для всїх (у східній Галичинї!) сезонових еміґрантів пашпортовий примус, а декуди пр. в Теребовли примус леґалізациї робітничих книжок, покликуючи ся дальше на розпорядки мін. справ внутр. з 7 мая 1908 і з 31 серпня 1908 жадає для осіб низше 18 лїт житя зізволеня надопікунчого суду. Коли се послїдне обмеженє що-до осіб стоячих під опікою могло би мати деяке узасадненє в § 216 цив. зак., хоч і ту житєва конечність під сю пору (голодова смерть) промовляє проти обмеженя еміґрациї, то що до осіб стоячих під батьківською властю не може мати приміненя ч. 178 цив. зак. і суд в данім случаю не має права обмежувати батьківської власти — бо вистарчає вповнї зізволенє батька на еміґрацию. Підписаний, особисто приглянувши ся в Нїмеччинї в 1912 р. зарібковим відносинам наших людий, є противний еміґрациї малолїтних низше 18 лїт, але в сїм році страшна гроза голоду вимагає того, щоби могли еміґрувати вже й особи висше 14 лїт.
Так отже маємо пашпортовий примус в східній Галичинї, але пашпорту годї нашому сезоновому еміґрантови дістати. Щоби одержати пашпорт, треба залучити до поданя метрику хресту, евентуально війскову книжку, дальше індивідуального робітничого контракту, вкінци особистого ствердженя начальником громади ідентичности особи, а що-до малолїтних низше 18 лїт позволеня опікунчого суду. В кождім сxідно-галицькім старостві залягають нинї сотки і тисячі подань о видачу пашпорту, але староства пашпортів не видають, (пр. в Долинщинї) кажучи, що не мають урядників і сил писарських до подагоди подань. Декотрі староства, пр. в Теребовли, вимагають тільки, щоби леґалізувати робітничі книжки, але начальники громад одержали при тім строгий приказ не видавати нікому робітничої книжки, котрих і так не видають війтам. Як би і кому вдало ся одержати робітничу книжку, то по залєґалїзованє робітничої книжки мусить зголосити ся особисто кождий інтересент в старостві, де йому і так сего не зроблять, засланяючи ся браком часу і сил. Без документів знова нїкого не пустять за границю і завертають назад.
В східній Галичинї справдї зачинає бути грізна ситуация. Навіть люди, законтрактовані повітовими бюрами (пр. в Цішанівщинї, де таких є 2000) надармо ждуть на пашпорти і книжки робітничі і не вільно їм виїхати на роботу навіть до Чехії. В мин. тиждни завернув до дому комісар зі стациї в Тернополи кількасот еміґрантів з Теребовельщини, які їхали до Німеччини з лєґалізованими в старостві робітничими книжками, кажучи на інтервенцию пoc. д-ра Голубовича, що всї мусять мати пашпорти, яких знова староства не хотять видавати. Шиканують також з домаганєм індивідуального робітничого контракту, хоч нинї є вже правилом, що нинї наші люди, які вже були в Нїмеччинї і знають ринки праці не потребують цілковито нїяких контрактів, з окрема в гірництві, де кождого часу може знайти роботу і карають строго тих людий, які вербують до Нїмеччини.
Се робить ся в хвили, коли росийське правительство в ґубернїях польських, литовських, холмській, волинській, київській і подільській видало розпорядок, припоручаючий місцевому населеню сезонову еміґрацию до Нїмеччини, і її значно облекшує. Про се знають наші еміґранти і які вражіня винесуть з порівнаня поступованя росийського правительства з поступованєм галицько-польської адмінїстрациї, не треба казати. В часї, коли сотки тисячів наших голодних нуждарів здержуєть ся від жерел зарібку, коли тільки одна еміґрация, а не т. зв. ратункова акция зможе виратувати їх від голодової смерти, всяке обмеженє еміґрациї в сїм голоднім році, вийде виключно на шкоду австрийської державної ідеї і навіть в інтересі австрийських війскових кругів лежить безпроволочне знесенє еміґрацийних обмежень.
Про мотиви, якими кермують ся польські адмінїстрацийні урядники в обмежуваню нашої сезонової еміґрациї, не буду говорити з огляду на конфіскацийні практики ц. к. прокуратора. Не потребую сего писати тим більше, що наша суспільність про ті мотиви дуже добре знає.
Майже цілковите обмеженє еміґрациї (сезонової!) наших людий в хвили грози масового голоду є для нас справою першорядного значіня, бо ходить о житє соток тисячів українського населеня, длятого всї наші соймові посли мусять безпроволочно справу знесеня еміґрацийних обмежень поставити на вістрю меча. Справу треба рішити безпроволочно, бо в марті кінчить ся еміґрацийний сезон. Справа ся — першорядної ваги і нема сумніву, що український соймовий клюб не завагаєть ся нї хвилю перед ужитєм навіть крайних метод у соймі, щоби врешті "переконати" ексц. Коритовського, що відбирати українському селянству можність зарібків (хочби навіть у Прусиї) — не годить ся!
[Дїло]
17.02.1914