Від осени минувшого року пишуть наші часописи дуже богато про еміґрацію селяньства, а мало про еміґрацію нашої интеліґенції. Еміґрація селян, сли буде відбувати ся систематично, а еміґранти в новій вітчинї забезпечать собі бит, нїчо нам не пошкодить, бо ґрунти у нас і так вже дуже роздроблені, то нема на чім ґаздувати, — отже ті, що лишать ся в краю, будуть мати більше землї, будуть могли лїпше господарити і в той спосіб населенє збогатїє.
Навіть не без хісна буває часова еміґрація до Америки північної. Селяне перебувають там кілька лїт — а зложивши собі из зарібку якійсь капітал, вертають домів і знов тут господарують. З достовірного жерела знаю, що в роцї 1890 прислали еміґранти з Америки через почту в Балигородї своїм родинам 90.000 зр. Через приплив так значного капіталу очевидно поправляє ся економічний стан селяньства.
Навпаки-ж, еміґрація нашої интеліґенції, навіть і в тім випадку, коли еміґруючій і збогатїє за границею, приносить нашій справі лише велику шкоду. Одною з найважнїйших перешкод в нашім народнім розвитку єсть великій брак интеліґенції, а мимо того часть нашої интеліґенції — від більше як трицять лїт — замість служити своїй вітчинї, иде в чужину.
В часї тім зазначити треба два періоди.
В 1860-их роках вийшло значне число интеліґенції духовної і світскої до Россії, а духовним нашим припала там роля пропаґанди православя в холмскій епархії. Межи тогдїшними еміґрантами було досить людей здібних, н. пр. Цибик, Попель, Яків Головацкій, Ливчак і другі, котрі могли собі тут здобути славу і працювати з хісном для нашого народу, коли тимчасом в Россії стали они слїпим орудєм правительства і нам зовсїм не принесли чести. Струя та потягнула і пізнїйше за собою многих, котрі йшли в Россію по більшій части неодушевлені нїякою идеєю, а тілько глядати лекшого і лучшого хлїба. І Иван Наумович пійшов за тою струєю, — вправдї не виключно для хлїба, як послїдний редактор "Слова", але упоєний стремленєм до обєдиненія, — та замість видержати в cвoїм краю і трудитись для добра народу — як се було єго обовязком, — муcїв в Россії слухати указів з гори, до чого тут не був призвичаєний.
По окупації же Босни і Герцеговини еміґрувало знов значне число Русинів, особливо правників. Після справозданя міністра Калляя в делєґаціях було в роцї 1892-ім в службі босаньскій 92 Русинів, а близько 400 Поляків. Число Русинів єсть, як видимо, дуже значне в порівнаню до Поляків, бо стоїть у відношеню майже як 1:4. Сміло можна сказати, що интеліґенції польскої в Галичинї єсть двацять разів тілько, що рускої. З того виходить, що ми розмірно потерпіли далеко більшу втрату своєї интеліґенції, як Поляки, а треба знати, що між тими 92 Русинами єсть переважне число людей з університетскими студіями та людей, котрі в адміністрації босаньскій займають висші становища. Правда, що сі люде приносять нашому народови лише честь, бо они взірцеві урядники, але все було би лїпше, коли-б они були працювали в нашім краю. Тепер в Боснї уряди пообсаджувані молодими людьми, а у нас відносини по урядах значно полїпшили ся, длятого в послїдних роках мало Русинів иде до Босни. Але за кілька або кільканацять лїт покаже ся там имовірно знов брак урядників, длятого вже завчасу треба нашу молодїж остерігати, щоби краю рідного не покидала.
Спорадично еміґрують найбільше медики. Хотяй на видїлї медичнім в Кракові і у Відни єсть досить Русинів, то Русина лїкаря у нас майже з свічкою глядати, бо медики наші, покінчивши студії, по більшій части не вертають до краю. Длятого з великою радостію повитали ми у себе д-рів Цїханьского і Озаркевича, котрі, збогативши свої відомости за границею, вернули до краю. Дай Боже, щоби за ними повертали і другі!
Пoдивiм ся на Чорногорцїв. Они учать ся на заграничних університетах, а покінчивши студії, вертають до свого бідного краю і вдоволяють ся дуже малими доходами. А наш край не в порівнаню богатшій від Чорногори, і интеліґенція має відповідні доходи, — то длячого шукати щастя в чужім краю, коли і в своїм можна запевнити собі не злий бит, а до того ще працювати для добра свого народу.
[Длятого наша молодїж університетска повинна в своїх товариствах, особливо в Кракові і у Відни, пропаґувати тенденцію, щоби академики, покінчивши універсітет евентуально дальші студії, вертали до краю, бо обовязком кождого єсть: служити тому краєви, котрий чоловікови дав спосіб до науки і до осягненя становища.]
Ми Русини не можемо порівнювати себе з другими народами в тій точцї. Нїмець, Француз, Анґличанин — коли й еміґрує, то все служить своїй вітчинї, бо несе родинну цивілізацію в чужі краї та часто здобуває там терен для свого краю. А Русин губить ся в чужім морю та й — замість цивілізувати власний нарід, служить чужим...
В Самборі в маю 1893.
[Дѣло]
31.05.1893