Дизайнер, поет і перекладач, автор футболок «Зберігайте спокій...», ініціатор соціальних та благодійних акцій Ілля Стронґовський теж долучився до брендотворення Євромайдану – серіями тематичних плакатів і колажів. У розпалі революції Стронґ мав зустріч з публікою у Львові. Про книговидавництво, літературу та цікаві моменти біографії – розмова з автором славнозвісної листівки з «йолкою».
Фото - Ольга Любарська
– Які видавництва ти вважаєш еталонними або близькими до ідеалу?
– Та нема еталонних видавництв, коли ти 15 років читаєш україномовну літературу, а 10 років дуже близько спілкуєшся з людьми, які її створюють, ти розумієш, що бруд є у всіх за душею, і хороших в принципі нема. Але це насправді не така вже й велика проблема, бо ніхто не вимагає бути еталоном. Я можу вітати найменші спроби бути цивілізованим, тобто перестати бути торгашами попсою. Відповідно, якщо поіменно, до таких видавництв, на які я орієнтуюся, які я купую, належать: «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Видавництво Старого Лева», «Книги ХХІ»,«КРИТИКА», «Laurus», «Крок», колись – «Акта» була… Напевно, все.
– Твій рецепт для українських книговидавців?
– Почніть платити гроші професіоналам. Це єдине. Просто почніть платити за якість. Насправді я давно про це говорю, але мене не чують. Бо почути мають ті, хто мають платити, а воно ж коли починаєш заробляти, дуже важко почати ділитися.
– Що ти можеш сказати про перспективу електронних книжок в Україні?
– Розумієш, кожен раз коли розмова йде про електронну книгу, люди сподіваються почути щось інше, радикальніше і новіше, аніж можна сказати про книгу на глиняних табличках чи на папірусі, чи на пергаменті, на сувоях, книгу, мальовану на снігу. Власне, що таке електронна книга? Це медіум передачі тексту. От він абсолютно нічим за своїми властивостями не різниться від всіх попередніх медіумів, які існували до нього. Відповідно, ми можемо тільки вітати його відхід від шаблону, заданого попередньою найпопулярнішою формою існування книги – паперовою. Вважати, що ця форма існування зобов'язана стати домінантною чи що вона не виживе, бо паперова має надто сильні позиції, я би не став.
Мені особисто видається, що паперова книга зіщулиться, перестане бути вмістилищем всього того шлаку, який у нас видається великими накладами, вся наша література безсумнівно перейде у електронний формат. Нічого з орієнтованого на масовий ринок не лишиться на папері. Що буде? Все те саме, що і в електронному форматі, просто воно буде намагатись брати тим, чого електронний формат не має.
Є ж люди, котрі фетишизують запах сторінок, звук, з яким розгортається нова книжка, знову ж таки книжкове оформлення. Згадай, яка була трагедія, коли платівки були визнані (помилково і тимчасово, зауваж!) застарілим форматом, і людство почало навертатись у бік касет і дисків, а там уже і електронних форматів музики. Мистецтво оформлення платівок – album art, квадрати по 50 – це повноцінні картини. Абсолютна більшість альбомів оформлені так, щоб її можна було взяти в рамку і повісити на стіну – це мистецтво. Чим менше простору для мистецтва, тим менше простору для фантазії і творчості. Відповідно, електронна книжка, яка передбачає в якості своєї обкладинки іконку шириною сто пікселів, не може конкурувати з паперовою книгою для людей, які фетишизують саме оформлення. Я як книжковий дизайнер певен, що знайду собі місце саме в цій ніші, тому що пік розквіту масової літератури на папері минув. Скажімо 1980 – 2000 рр. були золотою ерою книжкового дизайну, коли з одного боку масове виробництво книжок досягло свого піку технічної досконалості,а з іншого боку був шалений попит. Зараз ми матимемо змогу бачити типові бляклі електронні книжки, від яких вимагається переносити текст, і ультрасуперпупер-винятково-особливо-цікаво подані паперові книжки.
Українські видавництва, які не працюють на те, щоб українська книга була вартою купівлі, і над тим, як вона виглядає, зникнуть саме через те,що це помилкова гілка еволюції. В моїх інтересах як книжкового дизайнер, домогтися, щоб це сталося якомога швидше. Тоді зможу присвятити більше часу оформленню справді особливих книг.
Чарльз Буковскі, «Поштамт», український переклад. Дизайн - strng.
– Чи можемо очікувати появи твоєї книги і також із твоїм дизайном?
– Я, власне, написав поетичну книжку, вона багато в чому була мною зроблена, тільки тоді ще не знав як це – «робити книжки». Зараз розумію: попри те, що сам дистанціювався від поезії, накопичений у мене матеріал вартий того, щоб його оприлюднити в твердій формі. І я вже почав перемовини стосовно цього. Цьогоріч, надіюся, вона з’явиться. То буде поетична книжка «Замість поезії», вона мала вийти у видавництві «Факт» ще у 2008 році. Але тоді якраз пішла криза, а потім пішов «Факт», і на тому все заглохло. Але це буде книжка, яка буде повністю відповідати моєму уявленню про те, як потрібно подавати поезію.
– У якому віці ти почав писати?
– У свідомому. Після закінчення школи. У мене взагалі зростання особистісне, емоційне чи там інтелектуальне почалося після школи.
– Це було під впливом інших чи ти сам себе зробив?
– Це був вплив, безумовно. Себто, почав себе робити, бо з’явився вплив, заради якого хотілося почати. Я закохався і перейшов на українську. Дівчина була з поважної журналістської родини. Вона слухала українську музику, яку я тоді крім «ВВ» і не чув, зналася на українській літературі, яку я ніколи не читав і не знав, що такі імена існують – зауваж, що це ‘90-ті і це Житомир. І коли ми заснували своє літоб’єднання «Неабищо», певний час цілком вірили, що не існує інших літоб’єднань. Більше того, вважали, що література закінчилась там, де нас полишила шкільна програма.
– Тобто це був повний вакуум?
– Так, ми вірили, що живемо в космічному вакуумі, але також це був вакуум провінційний. Коли ми почали розбудовуватись, виявилось, що це був такий собі лабораторний дослід: взяли чашку Петрі, посадили якусь культуру у поживний бульйон, вона там росла, і за цим зростанням спостерігали. Так от, література початку 2000-х у Житомирі – це була така чашка Петрі. Ми жили і існували абсолютно поза контекстом того, що відбувалося в українській літературі на той час. Почали тоді, коли закінчило Розстріляне Відродження. І виявилось, що насправді дуже прикольно зробити таке собі альтернативне відгалуження від українського футуризму. Ми це називали «постфутуризмом», і в цьому досягли певних успіхів. Змогли засвітитись на літературній мапі України і довідатись, що вакууму, виявляється, немає, що існують старіші літоб’єднання. Ми тоді дали початок багатьом новим – і сумським, і тернопільським і івано-франківським гурткам, на нас багато рівнялися.
Був абсолютно несподіваний спосіб поширення своїх творів: в інтернетну епоху це важко уявити, але все ж поясню. Береш аркуш А4, складаєш його вдвічі, і в тебе виходить 8 стовпчиків, на яких можна розміщувати текст, особливо зручно, якщо ставиш вірші, бо він колоночками. Це зветься «складень». Цю форму вигадали не ми, вона існувала раніше, але ми перші використали її для масового виробництва самвидавної поезії. Якщо першу сторінку складня відвести під «обкладинку», то лишається сім колонок, тобто, майже дві сторінки поетичного тексту, можна дрібним кеґлем втиснути 10-15 віршів. Їх зручно переправляти звичайною поштою, по прибутті складень розправляють, відправляють на ксерокс, роблять скільки завгодно копій, і він вже поширюється в тому середовищі з рук в руки.
Загалом, за час існування «Неабищо» з 2000 по 2004 роки, ми примудрилися видати близько 500 складнів початковим накладом від 10 до 1000 штук. Це тільки те, що ми робили, і потім виявилось що якісь екземпляри потрапляли в середовища, у які ми ніколи нічого не відправляли. Вони передавалися іншими, невідомими каналами, ставали причиною створення поетичних тусівок десь там. Уже цей наш успіх – серйозна заявка на місце в історії новітньої літератури. Поіменно з «Неабищо» в літературі лишився сам Богдан-Олег Горобчук, ну і я колись був. Але я пішов більше в дизайн, а Богдан лишається в поезії, і дай Боже, щоб йому легко в ній велося.
– Розкажи ще трохи про своє дитинство, сім’ю…
– Кожна розмова так чи інакше навертається до цієї теми, і з мого життя можна зробити кілька байок. Якось так склалося, що я і не подорожував сильно, і не походжу з якоїсь особливої мистецької родини, чи партійної, чи привілейованої. Натомість, мені завжди є що згадати. І це доводить, що кожна людина, якщо замислиться над власним життям, знайде, що цікавого розповісти іншим. Наприклад, я народився в Житомирі, там я жив до 4 років, після чого мене ‘86-го відправили до тітки в Санкт-Петербург. Я там прожив до ’93-го. Там ми жили в кількох місцях, але одне з них було поряд з культовою кав’ярнею «Сайгон», там збиралася вся можлива російська рок-тусівка ‘80-х. Я розумію, що якби зайти до гіпнотизера-психоаналітика, він би з мене витяг, кого я там міг бачити і що я там чув. Бо насправді якщо під ногами крутиться 5-6 річний шпиндик, то за язиком особливо ніхто не стежить. Далі я повертаюся в Україну – принципово російськомовним, бо звідки мені знати українську, якщо я народився і виріс в російськомовній родині. Вступаю в україномовну школу, маю з цим великі проблеми. А з ‘96-го я потрапляю на Кубу в складі делегації дітей, уражених Чорнобилем, на оздоровлення, живу там 7 місяців.
Це окрема велика глава: про цікаві харчові випадки, просто пригоди – коли я познайомився з перекладачем промов Фіделя на російську. Він іспанець був, інвалід війни, і саме тоді я захопився марксизмом Фіделя та його промовами. Я його досі шаную. Можна скільки завгодно обурюватися тим, що він зробив з Кубою, але до нього Куба була малопомітною, малоцікавою колонією, а зараз вона займає важливе місце на мапі світу. Він зробив її брендом. Людина, яка здатна говорити не повторюючись, так, щоб її хотілося слухати по сім годин поспіль. Уявляєш собі натовп людей, що стоїть на площі, і слухає свого партійного лідера, який 7 годин говорить по ділу, і не повторюється. Це неосяжний рівень політичної культури і висока якість особистісних характеристик. Фідель – приклад того, яким має бути політик. Він має бути таким, щоб його хотілося любити. Те, що його не всі любили – якості іншого шару, і далеко не ті, які мене цікавлять. Ми ж любимо не Че Гевару – він був паскудою, і Гемінґвей, і Пікассо були паскудами, а Далі яким вже паскудою був… Ми всі їх любимо не за це. Кожного разу, коли ви дивитесь на людину, варто розмежовувати те, яка вона як людина, і те, яка вона у професійних особливостях.
– Але ми ще досі на Кубі…
– Так. Після Куби я повернувся зовсім іншою людиною. Уяви собі: ‘96 рік, мені чотирнадцять. Повернувся з пробитими вухами – фурор на наших теренах. Цікаво, що мене зі школи так і не виключили.
Hat 2
– А до речі, як ти в школі вчився?
– Погано. Я гуманітарій, але гуманітарій-прагматик. Це доволі рідкісний тип, коли мислення відбувається на рівні суперего, а поведінка на рівні ід. Література і українська мова – я їх не любив. Але варто зазначити, що тільки зараз з’явилася книга, яка змогла прищепити мені любов до шкільної програми з укрліту – «Шидеври української літератури» від доктора Падлючча. Нічого цікавішого і важливішого на цю тему в Україні досі не з’являлося. І це обов’язково має бути позакласне читання. Тому що коли в дорослому віці ти читаєш, і в тебе виникає бажання перечитати всю ту літературу, про яку пише Бриних (бо ти починаєш її бачити зовсім іншими очима), це вже про щось говорить. Але я відволікся. У школі любив Стефаника – це якщо з укрліту, а потім Розстріляне Відродження. От, власне, все. Це насправді мало, щоб любити і розуміти українську літературу. Але читав завжди: російською, англійською. Я ж кажу, що був забитим, малорозвиненим фізично персонажем з бідної родини, і жодна з характеристик не давала мені можливості бути не те що центром уваги, а мати бодай якусь повагу однокласників. Більшість однокласників зараз мене на вулиці не впізнає. Надто сильно змінився. Вони не пам’ятають такої людини в своєму класі. Завжди був на узбіччі, серед книжок. Я запоєм читав фентазі і фантастику. Коли кажу «запоєм», маю на увазі близько 10-15 тис. книжок у шкільний період. Потім почалося намагання здобути вищу освіту, переключився на сучасну літературу, на світові бестселери. На сучукрліт, на сучросліт. Коли Сорокін тобі значно ближчий і зрозумілішій за Пєлєвіна, так само як Гакслі правдивіший за Орвела. Бо Орвел пише про світ, яким нас намагаються лякати, а Гакслі пише про світ в якому ми живемо.
Читати завжди було цікаво і важливо, багато що з прочитаного не мало під собою будь-якого критерію логічного. Я перечитав всю світову філософію – не геть всю, але топові імена; всю політологію, політичні та економічні системи; і Фройд, і Юнґ, і Маркс, і Адам Сміт, і оті всі Маклюени, тьма... Основне, що я виніс – це те, що можна було його не читати. Загалом, те, що ми прочитали для загального розвитку показує, що для свого загального розвитку з цього всього нічого не взяли, але це було прикольно. Я людина, яка прочитала «Мобі Діка» в оригіналі тричі, і захоплююся ним. Читав Діккенса в оригіналі. Ми нещодавно з Маріанною Кіяновською спілкувалися, і вона слушно зауважила, що Діккенс насправді не мав жодного ключа, щоб його сприймати і читати. Цим ключем виявився Гаррі Поттер. Для мене абсолютно революційна думка, я ніколи над цим не замислювався. Можливо тому, що Роулінґ вперше в житті я прочитав під час Майдану. Я був у абсолютному захваті від того, якого рівня література може бути; але зараз, коли я думаю про Діккенса і Роулінґ, я думаю, що це, власне, було правильне поєднання.
– А яка книга тебе найбільше вразила?
– Їх багато було. Завтра піду набивати татуювання з кашалотом – тому що «Мобі Дік». Але ти розумієш, я не капітан Ахав, а саме отой титульний персонаж. Я завжди почував себе чимось великим, особливим, і головне нікому абсолютно не потрібним. Якщо пам’ятаєш книжку, то ніхто, крім Ахава, не сприймав взагалі всерйоз ідею того, що кашалота треба ловити. Це як в анекдоті про невловимого Джо. Мені цей образ завжди дуже близький: коли ти сам собі мікрокосмос. Коли зростаєш у відчуженні від родичів, від однолітків, від тих, кого можна назвати друзями у дворі, ти розумієш, що, в принципі, всередині тебе є цілий світ, і ти його будуєш, плекаєш, але він далі нікому не потрібен. Ще мені близький образ кашалота як тварини. Вони дуже глибоко запливають, шукають якісь неуявні речі – біологи тільки зараз починають досліджувати, за чим таким вони можуть спускатися на глибини кількох кілометрів. І от саме цей заплив на глибини є мені дуже близьким. Коли в мене пунктик якийсь трапиться, незалежно в якій галузі, можу тижнями колупатися, щоб уточнити деталь, яка абсолютно нікчемна і ні на що не впливає. Але заспокоїтись не можу, поки не довідаюсь. Я такий тип кашалота, який має мету і завжди її досягає.
Ще книга, яка на мене вплинула за останні 20 років – це «Відьмак» Сапковського. Я прочитав близько 3,5 тисяч книг. Точніше, прочитав я значно більше, але саме таку кількість подарував в районну юнацьку бібліотеку перекладених російською фантастики та фентазі. За свої зароблені гроші купував ці книжки,а потім туди віддав: бібліотекарі досі шоковані. Але дещо я собі таки залишив. Зараз я вже читаю «Відьмака» польською і розумію, що це зовсім не та книжка, яку варто читати російською. Взагалі, якщо хочеш знати автора, мусиш читати в оригіналі. Переклади – це бліда подоба оригіналу, якими б майстерними вони не були.
«Бійційвський клуб» переклав, бо мені важливо було переосмислити її на іншому, глибшому рівні, ніж просто читання. Палагнюк для мене дуже особливий автор. Є ще книга Ніла Ґеймана «Американські боги» – маю сподівання, що колись цю книжку видам, при чому, видам сам. Це особлива книга про особливий світ, в якому боги нікуди не зникли, а продовжують жити серед нас. І стараються вижити в світі, де вони нікому не потрібні, тільки для того, щоб знову себе знайти.
Ну і поезія. Поезію я почав любити після школи, почав сам писати. До того – Маяковський. Бродського не переношу, це не поет. Це конструктор випадкових фраз, які за певних умов отримали статус філософських. Насправді це словесна мастурбація, яка не має жодного стосунку до поезії. Мені здається, що якщо ти хочеш щось сказати, мусиш казати у тій формі, яка є найпростішою для розуміння слухача. При чому якого слухача – я не уточнюю. Бути простим – це хороший рецепт для того, щоб писати добре. Мені він свого часу допоміг. Я думаю, що українська силабо-тонічна традиція вже віджила себе зовсім. Вона ще довго буде служити, але це як старий улюблений кожух: на ньому ще трохи хутра лишилося, але на люди вийти соромно – нащо позоритися. Він старий, він від прапрадіда, і він в ньому виглядав красенем, але якого милого його одягати зараз, і якого милого він має пасувати тобі? І от, власне, поезія є одним із рушіїв мого креативу. Коли ви бачите щось, що привертає вашу увагу, то одразу бачите перед собою щось, від чого можна відштовхуватись, щоб звернути увагу інших. Така формула: інтерпретувати і подавати.
Blow
– Повернімося до дизайну. Чи існують зараз якісь стильні тенденції, тренди у оформленні книг?
– Безумовно. Є таке поняття, як модні шрифти. До прикладу, щоб читачам було зрозуміло, можна згадати про шрифт, яким була оформлена передвиборча кампанія Барака Обами: він називається Gotham. Рублений гротеск, наближений до європейської гарнітури Helvetica, з дуже круглими формами, там літера «о» має ідеально круглі пропорції (ну це такі фетиші типографійні). Але цей шрифт, оскільки він був використаний у передвиборчій кампанії кандидата в президенти Америки, став дуже важливим у світовому дизайні загалом і книжковому зокрема. До нас то не дійшло, і зрозуміло: цей шрифт не має кириличної версії, тому що попиту нема. Хто у нас купує шрифти? Я можу на руках перелічити людей, про яких знаю, що вони шрифти купують, а не скачують піратські. Так от, це була тема: оформлювати книжки оцим рубленим, товстим, ідеально пропорційним шрифтом. Оскільки ця кампанія мала найбільше медійне висвітлення, багато хто з книговидавців скористався цим моментом. Ще ми маємо перспективу «повернення до витоків». Є таке поняття як векторна графіка, яка передбачає простоту фонів, об’єкти певної форми, залиті одним кольором. Хорошим прикладом векторної графіки є львівський дизайнер плакатів і книжкових обкладинок Ярко Філевич. Він, власне, експлуатує тему мінімалізму і абстракції, яка останнім часом стає помітною і на Заході. От, до прикладу, знамениті серії постерів до фільмів – це те, що можна назвати трендом. Кілька років тренд живе, потім відмирає, даючи місце іншим трендам. В українському дизайні загалом (якщо відволіктися від книжкового) можна побачити найсвіжіший тренд, який мене дуже тішить – прихід у політичну та соціальну агітацію професійних дизайнерів. Це сталося завдяки Майдану. Коли професіонали роблять картинки суто через те, що вони знають, як треба, і, оскільки воно на потрібну тему, воно шириться і всі беруть це на озброєння, відповідно зростає загальний рівень дизайну і естетики. Заради цього я, власне, працюю – дизайн робить світ красивішим. Моя мета – до того трошки докладатися. Якщо згадати, як виглядала політична агітація останніх 20-ти років, побачимо наскільки великий, революційний навіть, ривок надав їй Євромайдан.
Ну а 90 % відсотків того, що я роблю крім книжок – авторські інтерпретації баченого під ногами. Так може кожен.
– Ти ж розумієш, що будь-хто цього не зробить: мають бути задатки або талант…
– Для того, щоб роззути очі, не треба мати ні особливого таланту, ні особливих завдатків. Ніколи не вважав себе талановитим чи особливим. Я спостережливий. Спостережливість – це якість. Якості можна розвивати. Талант можна розвивати, коли він є, спостережливість можна розвивати завжди. Якщо ви не потрапляєте під машину, значить ви спостережливі. Вам один крок залишився до того, щоб зауважувати якісь смішні неоковирності в усьому, що вас оточує. До прикладу, я завжди читаю всякі тексти на рекламі, і от дуже мало хто вміє їх подати грамотно, без помилок чи двозначностей. Унікальний рецепт успіху для будь якої сфери – почніть слухати професіоналів. Є люди, які вчилися на те, щоб робити щось якісно. Уподобання вашої тещі не є критеріями оцінки якості дизайну. Ними є колористика, композиція, типографія, цьому вчаться і багато років шліфують вміння. Тому якісні речі коштують гроші. Я себе характеризую як ліберала, але коли бачу неграмотну, примітивну, сексистську чи образливу рекламу, в мені прокидається якийсь такий ярий прихильник тиранії і твердої сильної руки. Тому що люди, які дозволяють собі викидати сотні тисяч доларів на рекламні проекти і не можуть найняти за сто баксів людину на вичитку текстів, які вони пускають нам, не заслуговують ні на співчуття, ні на розуміння. Вони заслуговують штрафів, які б могли покрити мої моральні збитки від споглядання цієї реклами.
10.02.2014