Ще задовго до того, як я особисто познайомилася з паном Ярославом, декілька разів була в нього в майстерні. Таємно. Мене туди водила Мар’яна, його донька. Пояснювала, що батько не дуже любить, коли чужі приходять на його робоче місце без нього, тому я трохи кремпувалась, переступаючи поріг чималого приміщення, прибудованого до особняка, де живуть Мотики всією мистецькою родиною.
Те, що відбувалося зі мною в майстерні, змушувало мене забути мене і про сором’язливість, і про виховання, і про геть усе на світі…Наче я потрапляла в зовсім інший, немислимий, нереальний світ. В інший вимір, де все живе, спілкується, вібрує, співає, але лише тоді, коли нікого нема, а, можливо, й тоді коли є… господар. Кожного разу, переступаючи поріг, з’являлось враження, що я щось порушила. Ні, не закон, і навіть не правила хорошого тону. Порушила звичний ритм життя… порушила чиюсь тиху розмову, чиєсь признання в любові, чиюсь пісню, молитву чи навіть суперечку…
З острахом і неприхованим інтересом розглядала скульптури, чи навіть цілі скульптурні композиції і очікувала, що ось-ось хтось прибере зручнішу позу, хтось поправить розхристане волосся чи … вдарить по струнах. Тут, в майстерні пана Ярослава, цілий світ: і стилізовані форми, і портрети відомих людей, які, здебільшого, особисто залюбки позували майстру, і пам’ятники, і творчі композиції з життя Гавареччини… Тут закохані, які вже давно стали одним цілим, тут історія в образі козака Мамая, тут минуле і… майбутнє. А ще – ви ніколи не сплутаєте, що тут – саме Україна. Це мене в роботах пана Ярослава вабить чи не найбільше. Він не повторює народне мистецтво, він не копіює натуру, але його роботи дихають правдивістю, правдою і любов’ю до свого народу.
Ярослав Мотика в своїй майстерні
Цього разу в майстерні пана Ярослава я разом з ним. Мені гарно і затишно. Пропонує єдине крісло, а сам стоїть. Вірніше, постійно в русі. Його розповідь то обривається, то зачинається знову – залежить, на що натраплять його очі. Його цікаво слухати. Тут, у себе в майстерні – він у своїй стихії. Він щасливий. Починаю заздрити білою заздрістю людині, яка все своє життя з величезною любов’ю та відповідальністю робила лише те, що підказувало її серце.
– Розкажіть про себе…
– Та що розказувати (тре чоло ствердлими від роботи на холоді долонями), – все як у людей: народився 1943року в селі Староміщина Тернопільської області. Жив з бабцею, бо тато був ворогом народу. Як піду на двір, то приходжу весь брудний, заталапаний, а бабця й каже: «Лягай сюди, клади голову на пеньок, (на ньому рубали голови курам). А сестра це зачує і лементує-кричить: «Не сваріть його, не чіпайте, він буде чемний.»
(Від тих спогадів про бабцю і сестру очі пана Ярослава тепліють. Але лише очі. Бо ми маємо розмовляти про серйозне – про творчість. Але так по правді – ніколи не знаю, коли пан Ярослав почне жартувати. Впадає в око, що він від природи веселий чоловік.)
– Чи можете мені пояснити, чому в нашому місті так мало хороших скульптур, пам’ятників, особливо тепер… Ех, не хочеться навіть про це говорити…
(Ділюся з паном Ярославом думкою, що коли вперше побачила скульптуру його Юрія Змієборця, то відразу уявила собі – як же доречно вписалась б вона в площу Григоренка. Це саме та камерна скульптура для камерних площ і скверів нашого міста…)
– Ваша правда. Але навряд чи я зумію відповісти на ваше запитання. (Знову потирає чоло, шукає відповідні слова)… Скульптура, пам’ятник має відображати свій час, а в нас і тепер, на початку ХХІ століття, суцільний соцреалізм. Дуже бракує розуміння модерної культури. Бракує розуміння, що скульптура, як і життя, пішла вперед. Стилізація – образ і стиль самого митця. Якщо він немає бачення, то немає й стилізації, його роботу не можливо впізнати…А роботи справжнього митця видно здалеку. Але це не все. Виробити стиль – не панацея. Згодом потрібно, щоби з того стилю промовляла глибина народної творчості… Потрібно відштовхуватись від того, що було…. Кам’яні баби, до прикладу… Ті скульптури йдуть від сильної маси, можливо, степи, камінь диктували саме таких кам’яних баб. Досягнення двадцятого століття – що воно зуміло відчути ці могутні образи архаїки, і скористалося з їх потенціалу.
Ярослав Мотика. Мамай
– Мабуть це питання не до вас (не стримуюсь і перебиваю), але все ж, як на вашу думку: що потрібно, аби мешканці самі захотіли бачити в себе в місті правдиві витвори мистецтва?
– Це питання й справді не до мене… Соцреалізм добряче зіпсув людям смак. Трохи дивно, але тепер, при тому, що все можна, ніхто не спішить робити щось авторське, виразне. Скульпторів теж потрібно виховувати, не тільки глядачів… Змалку, зі студентських років… Чому б не створити клас Петрука, мій? Є ж кому вчити…
– Що впливало на вашу творчість? Чому ви вирішили стати скульптором?
- На першому курсі ще думав про живопис… Навіть незле виходило. Бракувало лише трохи техніки, але скульптура переманила: бо об’ємна, її можна розглядати з різних ракурсів. Простір. Мислення в просторі. Саме це мене привабило…На скульптуру звернув увагу, коли до нас прийшов Крвавич. Він сам був цікавим скульптором… Мав дар узагальнення. Коли робив дипломну роботу, то мені сказали, що мушу зроби щось самостійне. Пішов до Стрийського парку, до озера… якесь воно було порожнє…Захотілось там якусь дівчину побачити… русалку… Зробив ескіз. Затвердили. Бо думали, що то буде кераміка, а вийшла триметрова скульптура з мармурової крихти. Крвавич порадив хоч керамічною плиткою обкласти, бо все ж таки я вчився на кераміці…Далі був конкурс воїнам. Я на той час був в армії. Тобто, підневільним чоловіком. Командування знало, що я художник, тож сказали взяти участь. Раз треба – то треба. Я зробив проект… Як не дивно – виграв. Так і пішло.
Ярослав Мотика. Портрет Романа Сельського (праворуч)
– У вас тут багатенько видатних людей назбиралося…
– Ще за радянської влади я зробив портрет Ярослави Музики, ось він. (Показує на чудовий стилізований жіночий портрет). Тоді мені відмовили в участі у спільній виставці. Мотивували тим, що портрет не вписується в загальний контекст…Через двадцять років сказали, що це чудова робота (всміхається… Трохи гірко… чи мені здалося?) Ліпив портрет Ліни Костенко, її до моєї майстерні привів Возницький… Років 15 тому на занківчанському вечорі я приглядався до неї, приглядався, і сказав Борису Возницькому, що хочу виліпити… За годинку виліпив… Іван Малкович тут також був. Йому також сподобались мої роботи…А ви мій пам’ятник Шевченку в селі Чишки бачили?...
Ярослав Мотика. Русалка. Стрийський парк
– Яка для вас скульптура найдорожча?
(Пан Ярослав усміхнувся. Обвів поглядом усі свої творіння. Розвів руками. Трохи безпомічно… і не перестаючи всміхатись, розповів притчу).
– Якось спитали одного грецького скульптора яка зі створених ним скульптур йому найдорожча. Він мовчав. Не бажав зізнатись. Тоді люди пішли на хитрість. Одного дня скульптора повідомили, що майстерня згоріла. Перше, що він спитав: і там-та скульптура теж? Отак і видав себе. А з моїх? Можливо, саме дипломна робота, (пан Ярослав задумався і з ніжністю додав)… Лілея… вона й до нині мені імпонує… Там є цікава узагальнена форма… є пластика…є емоція… А ще –рисунок, що твориться всередині зігнутої фігури, і з кожного боку інакше…А ще… вся фігура відбивається у водяному плесі. Гарно…Вона мене так надихнула, що вирішив продовжити цю тему. Основною композицією до конкурсного проекту воїнам мала бути фігура оголеного юнака, що присів, важко опершись на землю. В правій руці у нього був меч, застромлений в землю. Цим хотів показати, що наш народ не войовничий – мирний. А оголений торс – відкритість до світу. Навколо також мала бути вода, де б відбивалась, повторювалась композиція. Та військові забракували мою ідею. Сказали, що роздягнувши радянського воїна догола, ще й посадивши його в баюру, хочу його принизити. Довелося відмовитись…
– Маєте час на якесь хобі, чи все забирає творчість?
– Захоплює природа… Все, що вона створює – досконале. Я збираю каміння. Каміння, що нагадує природню скульптуру. В мене його багато коло хати. Стоїть на землі, висить на станінах…
– Що б вам ще хотілось зробити, як художнику?
– Хотів би все-таки зайнятись живописом. Впевнений – в мене б вийшло (всміхається трохи сумно, видно, сам не вірить, що знайде час). А ще – хотілось би поїхати до Європи, походити по музеях, побачити на власні очі все, про що чув, бачив в альбомах … Барселона… Париж…
Ярослав Мотика. Закохані
PS. Ярослав Мотика – людина з дуже чітким і міцним внутрішнім стержнем, який живлять і підтримують корені, що сягають глибин української культури. Йому вдається весь час перебувати в творчому русі, не зважаючи на щоденні клопоти. Це людина, яка мислить і вільно оперує такими вічними категоріями як: Любов, Простір і Час. А ще – це надзвичайно позитивна людина. Його роботи такі, як він сам – сповнені добра і світла…Залишилось лише дочекатись, коли вони з’являться на вулицях і площах нашого міста….
Фото Наталії Шинкаренко
Довідка.
Ярослав Мотика народився 10.01.1943 року в селі Староміщина Тернопільської області. Закінчив ЛДІПМ (1966). Вчителі Д. Крвавич, Д. Довбошинський.
Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1972). Автор багатьох монументів, пам’ятних знаків на Львівщині. 1986 року –Лауреат премії ім. В. Стуса.
Переможець Міжнародного конкурсу «Відродження - 91», Львів (І премія)
07.02.2014