Юлія ЛАКТІОНОВА. «Перше мереживо Стефанії». Серія: «Книга про картину» – Київ: Арт-видавництво «Nebo Booklab Publishing», 2016 р. – 32 сторінки. – Ілюстрації: Поліна Дорошенко
Като Деспаті
Не знаю, чи Вам би вдалося сьогодні, навіть спеціально заповзявшись такою метою, відшукати більш фешенебельну та вишукану книжку для дитини, аніж «Перше мереживо Стефанії», що вийшла друком в молодому мистецькому видавництві «Nebo Booklab Publishing». Ідея серії книжок, кожна з яких буде присвячена одному малярському витвору, виникла в Nebo Booklab Publishing. Для створення історії звернулися до мистецтвознавиці, лектора й куратора видавничих проектів Діани Клочко, котра вигадала імена героїв, багато сценарних моментів книжки. За тим сучасна художниця й ілюстратор Поліна Дорошенко, яка вже відсвіжила новим баченням «Лісову пісню», взялась за ілюстрації до книжки неочікувано ніжно. А бакалавр теорії й історії мистецтв та журналістка Юля Лактіонова за цими ілюстраціями вимріяла в тексті цілком альтернативну й самобутню реальність – паралельне життя таємничої картини.
Наразі про «Портрет дівчинки» достеменно можна стверджувати рівно таке: писано його олійною фарбою по дереву наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століття, формат картини невеликий, 36х26 сантиметрів, колорит витримано в урочисто-світському контрасті темного тла й убрання з крохмальною білизною мережив, зображено на ньому миловидну панянку ніжно-юних літ. Згідно з атрибуцією, картина постала з-під пензля Отто ван Веена, бельгійського художника та гуманіста, очільника ґільдії святого Луки, придворного маляра чеських, баварських, нідерландських аристократів, наставника Рубенса. На користь його авторства може свідчити акцентуація й любовне виписування фламандського мережива, а також вірогідна схожість самої Дівчинки з Портрету на одну з родичок з «Автопортрету з родиною» ван Веена. Проте більше розповсюджена версія, що автором цього твору може бути сучасник Веена – Корнеліс Кетель, нідерландський художник, письменник та архітектор, який вправлявся у світських жанрах набагато виразніше за Веена. Та й сам доробок маляра як портретиста не лише є відчутно більшим, а й і суб'єктивно органічніше приймає до своїх лав цю загадкову в усіх аспектах картину. Ви також можете спробувати розгадати її таємницю, відвідавши залу західного й східного мистецтва Музею Ханенків в Києві, де щасливо експонується ориґінал.
Авторська версія Юлії Лактіонової про Дівчинку з фламандським мереживом – Стефанію – розпочинається казково та фактурно: мова авторки з першого речення міниться «ялинковими прикрасами» та рештою автентичних приваб, текст легенько обіймає й занурює у барокову атмосферу заможної помірно-світської західноєвропейської столиці. Авторка дбайливо творить атмосферу кам'яниці, будній та недільний побут окремо взятого будинку, розширюючи для нас межі картини й прочиненого пензлем художника світу, який постає імбирно-пряничним та вкритим снігом. На вулиці зима й природа спить, каже авторка, і ми, стишено-зморені теплом та смачними запахами, блукаємо кімнатами та припадаємо до вікон в особливій зимовій задумі та замріяності. Відштовхнувшись від лише їй зрозумілих натяків чи здогадів, що ґрунтуються на добре відпрацьованому матеріалі мистецької розвідки, не так вигадуючи, як ніби пригадуючи, авторка розповідає цікаві факти про походження топоніму Брюссель, змальовує родину Дівчинки, раптових гостей з нечисленною прислугою у домі та місця, де вірогідніше за все Вам би вдалось за тих часів придбати найпишніші, найвишуканіші, наймодерніші прикраси, виплітаючи всю оповідь довкола білосніжної коштовності фламандського мережива.
Завершується книжка структурованою музейною довідкою про полотно та дотичні відомості у вигляді відповідей на ймовірні питання від маленьких читачів. В цій книжці, подаючи приємно й просто розсипи добірних відомостей про малярство, Бельгію, добу, Юля створює легкий, приємний, настроєвий текст, округлий та мінімалістичний за своєю структурою, такий заманливо невигадливий, що я вже достеменно бачу, як Ваші діти і собі, слідом за нею, спокусяться зосередитись на одній картині й відгадати цілий світ довкола неї. Головне – не забути дати їм таку можливість і познайомити наживо бодай з якимсь полотном.
Христина Лукащук
Сталося. Це вже з серії – що вже не сподівалася, а воно – ось. На. Маєш. Тішся. Скачи до неба. Так от. Маю. Тішуся. Скачу до неба. Бо просто так, без всіляких наче видимих на то причин, отримала в подарунок… книжечку. Як же ж давно я хотіла, аби хтось колись подарував мені – не томик лірики, хай якої там фантастичної, чи найкращий в світі прозовий твір, хай і з найкращим в світі перекладом, а звичайну дитячу густо-густо ілюстровану книжечку.
Ніяк не могла погодитися, що якщо дорослий, то тобі не цікаві малюнки. І дорослим не прийнято робити такі подарунки. Не пасує бо.
Тепер про задоволення.
Вона гарна здалеку. Отак ідеш, ідеш, ковзаєш очима розмаїттям палітурок, наче так вмисне нічого й не розглядаєш, але то неправда. То не про мене. Я жадібна. До доброго жадібна. А тому моє око, як добре тренований гончак, – знайде здобич, де б та не була.
Гама. О, така мила, ніжна, стримана, нюансна і від того така магічна і магнетична. Такою спокійною і водночас розкішною може бути мушля зсередини. Там, де дуже-дуже тихо, і саме там, де народжуються… перли. Сірого рівно стільки, аби не бути нав'язливим, а чорного акурат, аби зібрати все до купи. Червоний прапорець рівно стільки великий, щоб привернути увагу до того, що це – Книга про книгу, а червоний корінець рівно стільки широкий, аби стриманий сірий зазеленити. Така собі весна. Не намальована, не висловлена, не побачена, а лише вловлена, вдихнута. І білого… приглушеного, м'якого, як геть вранішнє світло, рівно стільки, що ти розумієш – хочу. Хочу цю книжку, хочу тримати її в руках, хочу торкати сторінки, хочу, аби була моя.
Я її навіть одразу не розпакувала. Отак, як була, – запаяна в целофані і в подарунковій торбинці, – поставила під стіною і… тішилася. Відтягувала задоволення. І воно таки того вартувало.
М'який, приглушений теракотовий. Багато теракоти. Багато теплого. Це одразу за холодним сірим. Це – форзац. Зігрілися, повтішалися теплом – далі. Авантитул. Власне, сам портрет. Стилізований так виважено спокійно, делікатно, проте впевнено, що…міг би бути ориґіналом. Настрій такий, що, здається, чути, як шелестить довжелезна важезна сукня і порипують накрохмалені ковнірці. І таке фізично зриме болісне відчуття на шиї – мені завжди видавалося, що ця мереживна краса має бути болючою. А може, це лише моє. Рефлекторне.
Титульний аркуш. Інша стилістика. Просто сіре. Могло б бути чужим і, мабуть, би таким і було б, якби не любов, з якою зроблено. То вишивка. Чи пак гапт. Я вмисне не читала тексту, тож, можливо, і помиляюся, але мені наперед цікаві свої власні асоціації. Так от. То такий взір. І він не дублює назви, як би можна було сподіватися, він її структурує і вирафіновує. Таке собі «Перше мереживо Стнфанії». Ну і… качечки. Безумовно, не такі пластичні, як на наших п'єцах початку століття, але так само обернуті дзьобиками до себе – то на любов. І воно працює. Програмує і підкуповує навіть тоді, коли ти до того ще не готовий.
А далі – зимовий сон крізь примружені очі. Перша розгортка. Легка. Ритмічна. Повітряна. Нагадує танок сніжинок за вікном. Це коли хочеш відчути лише настрій. Але коли вдивитися – то насправді тонке і ритмічне плетиво з доріг-доріжок, діток, чоловіків, жінок, псів, котів, пташок і хаток. Хаток, у вікнах яких своє життя, свої таємниці. Своя драма. І вдосталь накружлявшись у сніжному вихорі, для перепочинку можна вибрати підвіконня на свій смак. Стримана холодна гама створює ілюзію безмірного простору, і лише кілька, буквально три червоняві плямки дають можливість триматися в контексті. Не випадати.
Розгортки змінюють одна одну, як добра розповідь чи добре кіно, – з загальних планів плавно переходять до фіґур і спиняються на деталях. Все на місці – статичність і рух, нюансність, контраст, ритм і… детальки, ледве помітні з першого погляду і, можливо, не такі й важливі для загальної композиції, але, власне, саме вони викривають те задоволення, з яким авторка смакує свою роботу. Фактура, паттерни, делікатна графіка і такі малюсінькі розкидані ягідки. Малюнки настільки композиційно виважені, що дозволяють дуже поступово, акуратно і непомітно потрапити в епіцентр історії і… не порушити плинного ходу розповіді. Бути присутньою стільки, скільки тобі пасує. Мені подобається завмирати з затамованим подихом за плечима в дівчини, задивленої у вікно. Кіт, якого вона ледве торкає рукою, також вдає, що не зауважує мене. Так можна стояти довго-довго, заглибившись в себе і в простір за вікном… заки зовсім-зовсім не зсутеніє.
Довго затримуюся на розгорточці, де все якесь невимовно рідне і де в одному малюнку – і моє власне дитинство, і ткані килими, такі схожі на ті, що висіли в моєї бабці на селі, і казка, і Нідерланди сімнадцятого століття. І якесь таке дивовижне усвідомлення, що кордони і контури, попри яскравість і чіткість, дуже-дуже умовна річ.
Мені страшенно імпонує настрій, вибудуваний завдяки співвідношенню темних і світлих плям, простір, який з'являється завдяки так ненав'язливо і так грамотно вибудуваній багатоплановості, спокій, меланхолія і дещиця драматизму завдяки правильній і дуже-дуже точно, як в бабціному зошиті з рецептами пляцків, виваженій кількості червоного. Мені страшенно імпонує та кількість простору, що з'являється для героїні і… для мене самої.
Мені ще дужче імпонує, з якою неспішністю і любов'ю пропрацьовані художницею деталі геть всього: від мережива каптурника на авантитулі до обрусика на столі і візеруночка на кожній плиточці. І оте тепло, безмір тепла, яке знову з'являється наприкінці книжечки і вже остаточно розтікається всередині, знову ж таки, завдяки незмінній теракоті форзацу.
Дякую за подорож. Дякую за подарунок. Дякую за тепло.
Довідка
Серія «Книга про картину» Арт-видавництва «Nebo Booklab Publishing» присвячена полотнам, що експонуються в музеях Києва. Саме за мотивами окремих творів написані історії для дітей. Вони не є історично достовірними, а лише авторським припущенням про те, як могли бути створені роботи.
Автор тексту «Перше мереживо Стефанії» – Юлія Лактіонова, журналіст та мистецтвознавець, автор лекційних курсів з історії мистецтва для дітей «Цікава історія мистецтва», «Перші кроки в світ мистецтва», співавтор проекту «Діалоги про мистецтво».
Ілюстратор – Поліна Дорошенко, художниця, відома роботою над ілюструванням «Лісової пісні» Лесі Українки видавництва «Основи», яка увійшла до престижного каталогу «Білі ворони | The White Ravens 2014». Художник проекту «Red Wooden Flag».
Фото: сайт http://neboartgallery.com.ua
10.05.2016