Сьогодні зранку пішов з життя Ярослав Мотика, львівський скульптор і керамік, один із найяскравіших в Україні.
«Пластика Мотики містить в собі цілий поетичний світ, гармонійно врівноважений самий у собі. У ній мовби присутній езотеричний сплав язичницьких та християнських мотивів – настільки сповнені наївної дитячої чистоти загадково-мовчазні поличчя, створені митцем»
(Олег Введенський)
«Для мене він був символом нестримної творчої енергії, натхненником і людиною, яка згуртовує навколо себе покоління»
(Павло Гудімов)
«Його роботи змінили мистецьке обличчя Львова, зробивши його живим і чуттєвим. Камінь та бронза в його руках ставали історією, емоціями, пам’яттю. Львів завжди був містом натхнення для митця. Ми будемо берегти і розповідати майбутнім поколінням його творчість»
(Андрій Садовий)
Народився 10 січня 1943 року в селі Староміщина біля Тернополя.
За Польщі його батько був місцевим війтом, тому коли прийшла радянська влада, його на 25 років заслано до Караганди. Родині порадили загубитися у великому місті – так Ярослав опинився у Львові. Тут відвідує дитячу художню школу, директором якої був його вуйко Роман Турин, що у 1930-х роках відкрив для світу геніального примітивіста Никифора Дровняка з Криниці.
«Мама миє підлогу»: мати художника, щойно вони переїхали до Львова, влаштувалася двірничкою (давали житло); якось вона, дуже змучена, заснула прямо на підлозі під час прибирання, малий Ярослав цей образ запам’ятав на все життя...
Ярослав Мотика згадував:
«Якось Турин у мене запитав: "Ти ж малюєш?" Я відповів, що так. Іноді щось таке малюю, змальовую ілюстрації з книжок Шевченка та Франка і ховаю під подушку. Турин поставив мені натюрморт і попросив намалювати. Щось вийшло і, вочевидь, задовольнило дядька. Так я став навчатися».
Роман Турин певний час очолював Львівську організацію спілки художників, у нього збиралися найкращі львівські художники – А. Монастирський, В. Патик, Л. Левицький, Сельські, К. Звіринський та багато інших, вуйко вводив юного Ярослава в їхнє коло. В роки шкільного навчання Ярослав думав, що буде живописцем, їздив із Турином у Дземброню малювати неперевершені місцеві краєвиди аквареллю, і ця практика його дуже тішила.
Але з років навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва панівною в його житті стала скульптура, кафедра кераміки інституту тоді була прихистком для Львівської школи скульптури, яку започаткував професор, заслужений діяч мистецтв України Іван Севера. Безпосереднім вчителем Мотики був Дмитро Петрович Крвавич, який викладав скульптуру ще у школі (пізніше вони разом створили нині ліквідований Монумент слави). На перших курсах інституту викладала Луїза Штернштейн, яка вчила мислити площинами та радила узагальнювати образи й сюжети, живопис викладав Данило Довбошинський.
Ярослав Мотика згадував:
«На першому курсі ще думав про живопис… Навіть незле виходило. Бракувало лише трохи техніки, але скульптура переманила: бо об’ємна, її можна розглядати з різних ракурсів. Простір. Мислення в просторі. Саме це мене привабило… На скульптуру звернув увагу, коли до нас прийшов Крвавич. Він сам був цікавим скульптором… Мав дар узагальнення. Коли робив дипломну роботу, то мені сказали, що мушу зробити щось самостійне. Пішов до Стрийського парку, до озера… якесь воно було порожнє… Захотілось там якусь дівчину побачити… русалку… Зробив ескіз. Затвердили. Бо думали, що то буде кераміка, а вийшла триметрова скульптура з мармурової крихти. Крвавич порадив хоч керамічною плиткою обкласти, бо все ж таки я вчився на кераміці…
"Лілея"… вона й до нині мені імпонує… Там є цікава узагальнена форма… є пластика… є емоція… А ще – рисунок, що твориться всередині зігнутої фігури, і з кожного боку інакше… А ще… вся фігура відбивається у водяному плесі. Гарно…»
Ідею студента підтримав головний художник міста Ярослав Новаківський, який, переглянувши ескізи та світлини, сказав, «що не бачив нічого цікавішого». І з 1966 року «Лілея» напрочуд органічно вписалася в ландшафт Стрийського парку.
Ярослав Мотика згадував:
«Далі був конкурс воїнам. Я на той час був в армії. Тобто підневільним чоловіком. Командування знало, що я художник, тож сказали взяти участь. Раз треба – то треба. Я зробив проєкт… Як не дивно – виграв. Так і пішло. "Лілея" мене так надихнула, що вирішив продовжити цю тему. Основною композицією до конкурсного проєкту воїнам мала бути фігура оголеного юнака, що присів, важко опершись на землю. В правій руці у нього був меч, застромлений в землю. Цим хотів показати, що наш народ не войовничий – мирний. А оголений торс – відкритість до світу. Навколо також мала бути вода, де б відбивалась, повторювалась композиція. Та військові забракували мою ідею. Сказали, що роздягнувши радянського воїна догола, ще й посадивши його в баюру, хочу його принизити. Довелося відмовитись…»
Пізніше молодий скульптор запросив до співучасті своїх викладачів – народних художників України Дмитра Крвавича та Еммануїла Миська, перший варіант центральної композиції був принципово перероблений і змінений. Творчий колектив отримав за монумент Шевченківську премію. 2019 року в рамках декомунізації меморіал демонтувати, центральні композиції перенесені у музей «Територія терору».
Від 1964 року він учасник виставок у Львові, Києві, Москві. Автор численних монументальних скульптур, камерної пластики. Його леви прикрашають вхід до Львівської міської ратуші, мідний пам'ятник Покрови Божої Матері – галицький Буськ, пам'ятник до 1000-ліття хрещення України-Руси – бельгійський Генк, тесаний з каменю пам'ятник полковнику Євгену Коновальцю – Жовкву, що на Львівщині, пам'ятник Маркіяну Шашкевичу – Нестаничі на Радехівщині. Його твори – на могилах Личаківського та Байкового цвинтарів.
«Скульптура, пам’ятник має відображати свій час, а в нас і тепер, на початку ХХІ століття, суцільний соцреалізм. Дуже бракує розуміння модерної культури. Бракує розуміння, що скульптура, як і життя, пішла вперед. Стилізація – образ і стиль самого митця. Якщо він не має бачення, то не має й стилізації, його роботу неможливо впізнати… А роботи справжнього митця видно здалеку. Але це не все. Виробити стиль – не панацея. Згодом потрібно, щоби з того стилю промовляла глибина народної творчості… Потрібно відштовхуватись від того, що було…. Кам’яні баби, до прикладу… Ті скульптури йдуть від сильної маси – можливо, степи, камінь диктували саме таких кам’яних баб. Досягнення двадцятого століття – що воно зуміло відчути ці могутні образи архаїки і скористалося з їх потенціалу.
Соцреалізм добряче зіпсув людям смак. Трохи дивно, але тепер, при тому, що все можна, ніхто не спішить робити щось авторське, виразне. Скульпторів теж потрібно виховувати, не тільки глядачів… Змалку, зі студентських років…»
«Пієта»
«Обійми»
«Мислитель»
«Викрадення Європи»
01.03.2025