Килимарство се питомий і споконвічний домашний промисл на Українї. Був вів знаний і процвитає скрізь, де тільки трудили ся українські руки. Однї гірняки не знають йoгo. (Гуцули виробляють джерги і ліжники а не килими). Основнїйші дослїди килимарської техніки, як і ся обставина, що на Сходї знають тільки прямовисні варстати, а в нас тільки поземі, опрокинули шабльонову тезу, мов би килимарство було до нас занесене зі Сходу.
Розвивало ся воно у нас самостійно при давній формі господарки і не замінило ся в ремесло, хоч і не все виконувало ся у самого таки господаря. Лен, коноплї і вовну придбав господар сам. Красити вовну не все він знав, бо і заходу з тим богато; сю роботу віддавали звичайно фарбарам.
З готової вже вовни ткали звичайнїйші вироби самі домашні ткалї на кроснах або на полотнянім варстатї. Тільки красші вироби виходили від килимниць, які знали виводити взори, відбирати краски і мали лїпший варстат. Така форма продукциї буковинських скордїв задержала ся й до нинї. На Поділю килимарство цілком уже затратило ся, а на Україні перевело ся.
І які гарні-прегарні килими виходили з рук килимчарок! Не на любуєш ся ними і не опишеш їх, бо треба їх самому оглядати.
Давні килими чарують нас тим, що рисунок на них простенький, але виведений зї зрозумінєм площини; тони красок нїжні і підібрані дуже вміло. Ґеометричні рисунки сьмілі в лїнїях, а квіти на темних грядках просто казочні. І все те вийшло з рук людий простих, нехитрих, але ті люди черпали з жерела вікової традициї. Вони виводили форми вимріяні протягом столїть, так як безіменні поети складали думи, коломийки і всї народні піснї.
Змінені господарські умови, капіталїстична форма продукції убили і килимарство. На місце його виробів розповсюдили ся у богатих француські і перські, у середно заможних нїмецькі чи московські, в Галичинї чеські і віденські фабричні дивани, плюші, юти і шнельки. Старі килими пішли до музеїв. Цікава і понад усї слова цінна була би вистава старих килимів, постатчена самими Українцями. Хоч як богато наших забитків перейшло в чужі руки, дуже цінні зразки давних килимів мають оба українські музеї у Львові, кращі є за кордоном, а ледви чи котра збірка добором дорівнає приватній збірці проф. Грушевського і арт. Кричевського.
Разом з поширенєм полїтичної сьвідомости скріпленєм полїтичної орґанїзациї тай під впливом того, що Поляки звернули увагу на домашній промисл, збудило ся і в нас на цілім просторі зацікавленє народною умілостю й мистецтвом, отже і килимами. Доказом того збиранє зразків і дослїди, а навіть заходи відновити дає не килимарство. Се останнє беруть у руки не Українці, а чужі. У нас мало на се енерґії, розуміня і змислу; наші сусїди мають полїтичну силу і самоуправу, отже й потрібні засоби. Один тільки заможний Українець, колишній меценат української лїтератури п. Федорович заложив у Вікнї научний варстат килимчарський, який нинї вже не істнує. Про подібні заходи сьвідомих Українців за кордоном невідомо, але треба згадати про співробітництво Ол. Барвінського в капітальній праці пок. Л. Вєржбіцького про килимарство: український текст в тім ціннім творі вийшов з-під пера п. Барвінського.*)
Та колишнього килимарства з його формою продукциї, з високою артистичною вартістю йогo виробів уже не відновити: житє не повертає в зад. Відновлене килимарство виступає тепер як ремесло і перейшло до міста. Хоч за його орґанизацию взяли ся за кордоном земства, а в Галичинї за прикладом краєвої інституциї приватні одиниці, але з підмогою в публичних фондів — до тепер новітнє килимарство не здобуло ще підстав до розвитку і розцьвіту.
Першою в тім заковикою недостача пригожого материялу. Килимчарнї не мають нинї доброї вовни. Про домашню нема що думати, але і з фабрик спроваджують послідню, дешеву. Роблять се для конкуренциї з фабриками килимів і з дешевими виробами. Так само крашенє вовни нинї дешеве, але погане і нетривке. Замість ростинних красок вживають самих тільки хемічних і то анїлїнових, дешевих. Така краска ярка, линяє скоро і зїдає вовну.
Килимарі могли би вживати добірного, дорогого материялу і за свої вироби правити високі ціни, як колись. Але килими мусїли би мати й високу артистичну вартість, а се лучає ся рідко. Се тому, що рисунки на килими подають, люди неграмотні а варстатами заправляють незнаючі. Артист маляр Бойчук, великий знаток і любитель нашої артистичної старовини розказував, що на Українї для варстатів відрисовують із старих килимів узори справжні незнайки, навіть нехудожники, які фалшують тони і краски. На управителїв килимчарських варстатів виписують земства Москалїв, які про українське народне мистецтво не мають найменшого понятя. Так само і для галицьких варстатів рисують проєкти такі художники, що надто мало прослїдили декорацию, а ще менше вміють примінити ся до материялу і техніки. Доба, в якій живемо, і так надто неприхильна розвиткови мистецтва. Boно нїяк не може пристати до форм сучасної цивілїзациї. А хто ще з призирством відносять ся до вікової традициї народної замість її простудиювати, той в ниніїшні часи, в часи націоналїзациї штуки не сотворить на полї декорациї нїяких цінностий.
Краєва вистава килимів у Львові, яка отсе другий місяць приманює знатоків, любителїв і цікавих, дає дуже добрий образ сучасного ремісничого килимарства. Впорядчики, головно ж патронат для дрібного промислу при видїлї краєвім, який дав почин до вистави, зробили все, що до них належало і що можна було зробити. До участи зголосило ся 23 варстати, килимів було до 400. Надто уряджено в одній салї виставу старих килимів, а ще й член виставового комітету п. Штронер надрукував у катальоґу вистави свою гарну статю про килимарство. Коли ж мимо того вистава не робить на видця додатного вражіня, сему вже винні самі килими, які вийшли з сучасних варстатів. На них видно ті недостачі, про які була висше мова. Правда, найдуть ся і тут гарні килими, головно між виставленими краєвим базаром (залозецькі і нікнянські), але за те є і просто неможливі, н. пр. з фіґуральним орнаментом у І-шій салї в партері.
На розписаний конкурс наспіло безліч проєктів на килими. Всї ті проєкти були теж виставлені. Оціночна комісия, яка їх розглядала і мусїла (в зле зрозумілім інтересї килимарства) нагородити, була в дуже незавиднім положеню. Та якраз із тих проєктів видно, що сучасне килимарство не стоїть ще на тривких основах, а навіть до того йому далеко.
Отже хто хоче зазнати правдивої розкоші, той нехай зайде до віддїлу старих килимів. Є їх сотня, всї подільські. Зібрано їx в околиці Залїзців, Товстого і Збаража. Один пречудний, зараз при входї, лїворуч. На нїм зацвили квітки з глечика. А на противній стїнї розкинені на заскородженій грядці пупінки ґеорґінїї. Ніби з грядки виростають, простенькі, а такі милї, мов з неба.
Килимарство наш прастарий, питомий промисл. А доводить ся вам дивити, як хтось чужий заходить ся порядкувати його. Треба знати, що тільки 3 чи 4 варстати килимів є в західній Галичинї. А східно галицькі кому належать? Не пізнати було, чи хоч один Українець прислав Галичинї. А східно галицькі кому належать? Не пізнати було, чи хоч один Українець прислав що на краєву виставу. Тому вона на зверх мала чисто польський характер. Показуєть ся, що в Збаражи має свою робітню "Koło Т. S. L". Вистава краєва, а до неї Українці там хиба причасні, що другим віцепрезесом виставового комітету є п. Володимир Шухевич. Тай то здаєть ся тільки з того титулу, що він кустосом музею ім. Дїдушицьких. Треба так догадувати ся, бо до підпису п. Шухевича додано той характер.
За покривдженє Українців не можна винувати Поляків, тільки нас самих. При дальшій нашій бездїльности вже й церемонити ся з нами перестануть. Ждемо, щоби само до нас прийшло.
*) В "Недїлї" 1912 р. написав я, що сей текст праця В. Шухевича. Мене неправдиво інформували. прочитавши правдиву замітку в некрольоґу Вержбіцького в "Русланї", простую отсим немилу похибку.
[Дїло, 04.02.1914]
Листи до редакциї "Дїла".
Хвальна Редакциє! На нотатку, додану до статї "Вистава килимів у Львові", поміщену в Дїлї з дня 4. с. м., приневолений я подати слїдуюче поясненє, а в слїд за тим і спростованє:
В р. 1880 зістав я вибраний міською радою до управи Міського Музея Промислового, де я вже застав тодї інспектора зелїзниць Людв. Вержбицького. За почином голови заряду, ґр. Волод. Дїдушицького, забрались ми враз з Вєр. до видавництва "Взорів домашнього промислу на Руси". Я достарчував до того видавництва не тільки взорів але і був співробітником в редаґованю текстів. Перші два томи появили ся в р. 1880; тексти у них підписував "Заряд музея"; на моє жаданє були ті тексти як і всї слїдуючі видавані і в руській мові, а на текстовій окладинці поміщена була почавши від 2-го тому і руська напись "Взори промислу і т. д."; дальші томи зачав підписувати сам Вєр., не згадуючи про моє співробітництво; о се упімнув ся я на зарядї; наслїдок того був такий, що вже в ІІ. виданю 1-го тому (1887) подав заряд музея, що "проф. В Шушевич достарчив ориґінальних взорів" а надто висказав між иншими і менї подяку "за співробітництво в редакциї текстів"; за те саме подякував менї заряд і в 10-ім томі, що вийшов опісля в р. 1889 вже з підписом заряду.
Коли зважимо, що у цілім десятитомовім видавництві нема і згадки про яку-небудь участь котрого-небудь з Русинів кромі про мене і що на засїданях заряду, до якого я через 10 років належав, нїколи про яке-небудь співробітництво иншого Русина не згадувано, виходить з сего, що повисше згадана нотатка враз в дотичним уступом не є згідною з дїйсним станом річи, натомість згадка в Недїлї ч. 40 з 1912 р. в якій подано, що "публїкация "Взори промислу дом. на Руси є працею В. Шухевича і Л. Вєржбицького" оперта на інформациї, згідній з правдою.
Проф. Вол. Шухевич.
[Дїло, 07.02.1914]
04.02.1914