Особисто пізнала я Ольгу Кобилянську тільки в 1889 році в домі Наталії Кобринської в Болехові. Брат Кобринської Володимир Озаркевич одружився з моєю старшою сестрою Ольгою, тому я гостювала у Кобринської, а сливе постійно проживала у неї після смерти мого батька (1887 р.).
Раніше, ніж особисто, знала я Кобилянську з оповідання. Тіточна сестра Кобринської Софія Окуневська (одружена Морачевська), перша галичанка з вищою освітою, проживала за чергою: у Болехові, у Львові (для приватної науки) і в Кімполюнґу, де її батько був повітовим лікарем. У Кімполюнґу, в домі батьків провела роки ранньої молодости Ольга Кобилянська, тому Софія Окуневська чимало і часто розказувала про неї, ми дуже цікавилися Ольгою. Пам’ятаю також, що котрусь із ранніх новель Кобилянської, написану німецькою мовою, моя сестра Ольга переклала на українську мову1).
Раніше, ніж мені, пощастило Кобринській пізнати авторку "Царівни". Кобринська поїхала до Кімполюнґа у відвідини до вуйка, і коли вернулася відтіля, була захоплена новою, особистою знайомістю. Не зважаючи на різницю віку і на основне знання Кобринської в ділянці жіночого питання, вона знайшла спільну мову з 25-літньою дівчиною, вихованою в малому, німецько-волоському містечку в глибоких горах.
У наступному (1889) році Кобилянській усміхнулася надія зреалізувати щире бажання: побути в Галичині, пізнати галичан особисто. Пішла їй назустріч Кобринська, запрошуючи її на ввесь час побуту до Болехова. А ближче було Кобилянській до нас і тому, що саме тоді переселився її батько Юліян (уже як пенсіоніст) на хутір Димку не так далеко від Чернівців.
Радо ми привітали милого гостя. Ольга була більш ніж середнього росту, брюнетка, худорляве, струнка, трималася рівно, говорила рівним, лагідним, притишеним голосом. Була вразлива, ніжна, в поведінці елегантна. На вигляд завжди була спокійна і наче сумна, проте любила веселе товариство і саме — думаю — за мою веселу, жартівливу вдачу вона полюбила мене. Симпатії були обопільні і щиру правду сказала з великою радістю Ольга Кобринській: "Михайлина дуже мене любить".
У Кобринської мала Кобилянська нагоду пізнати чимало українців молодших і старших, різних політичних відтінків. Батько Кобринської, посол до парляменту Іван Озаркевич, через жінку споріднений з Окуневськими, вів відвертий дім. Та й без того Кобринська сама, як феміністка, стояла в осередку закікавлень у поступових кіл, як бувала світова дама, для своїх і чужих без різниці суспільних і політичних поглядів. Аристократів вона приймала у сукні з треном, демократів — у хустці на голові, але добирала відповідну, і дбайливо вив'язувала перед дзеркалом.
До Львова їздила Кобилянська в товаристві Величкової, молодшої сестри Кобринської, крім інших, познайомилася там і з Іваном Франком.
У Болехові мала Кобилянська нагоду пізнати і загострений проти українців польський режим. В пору її гостини львівська поліція і прокурор зробили наскок на українських поступовців, поширилися труси, посипались арешти. Болехів, докладніше Кобринська була під загрозою, бо в товаристві кількох студентів львівського університету відвідав її А. Маршинський, київський студент. Від нього довідалась Кобринська, що киянин Деґен з двома сестрами виїхав в Турчанський повіт. Кобринська зараз написала до Деґена лист, яким запросила усіх троє до Болехова2). На листі підписалися теж Величкова, Кобилянська і я. Незабаром Деґени, всі наддніпрянці, Франко, Павлик т. ін. по пали в тюрму. Кобринська боялася, що її лист дістався в руки поліції, у неї зроблять трус. На її думку, посольська недоторканість її батька не охороняла її, бо в батьковому дворі вона мала окремий домик (офіцини), там в одній кімнаті з нею мешкала й Кобилянська.
Найбільш тривожилась Кобринська за свій, дуже багатий і цінний, архів. Передала його у сховок місцевій учительці польці, але в саму північ дістала його назад. Не спала вже всю ніч Кобринська, а з нею і Кобилянська. Перед ранкам ми закопали папери за шпихліром, але Кобринська думала, що свіжо зрушена земля впаде в око поліції. Нервова по вдачі, Кобринська розворушила ввесь дім. Остаточно я придумала щось путнє.
Тоді носили жінки на спині під сукнею т. зв. купри (малі матерацики), я рішилася витрясти волосіння із свого купера і виповнити його листами від таких людей, як Драгоманов, Лімановський, Франко т. ін. Архів Кобринської був обезпечений, на проходах ми зустрічали урядовців, поліцаїв і жандармів; не обійшлось ніколи без якогось мого дотепу і насмішливих алюзій Кобилянської. Ми обидві не брали собі до серця небезпеки, не втратили спокою і Кобилянська сказала до мене: "Здається мені, що з усіх тут, тільки у мене і в тебе "ріхтіґ" у голові.
Поліція не зробила трусу в домі Озаркевичів, але Кобринську покликали на допити в суді. Попередив її про переслухання в суді місцевий суддя Юліян Сельський3). Болехівська інтеліґенція була так само затривожена, як Озаркевичі, всі поховались у мишачі діри. Проте Сельський, живучи у приязні з Озаркевичами, зважився взяти стрільбу на плечі, гончу собаку на линву; зупинився біля фіртки, прикликав мене, сказав, що треба, і пішов далі.
Не було тоді Ольги в Болехові, їздила до Львова. Після одно-чи півторамісячного побуту в Галичині від’їхала вона на свою Димку. З того часу в'язала нас щира дружба, обмежена до самого тільки листування.
Останній її лист датований 22. І. 1938 р. Там вона м. і. писала теж: "Як будеш мати час і охоту, то прочитай мою останню повість "Апостол Черні", яку дістанеш у Львові в книгарні Шевченка або в редакції "Діла". В цій моїй повісті редакція "Діла" багато речей викреслила під покришкою коштів друку, що мене дуже боліло. Таке гаракірі на людських творах... 4)
Земля Тобі пером люба, незабута приятелько; для всіх українців, зокрема для нашого жіноцтва, дорога письменнице!
1) Була це запевне новеля "Вона вийшла заміж", передана авторкою Кобринській для виданого нею в 1887 р. жіночого альманаха "Перший Вінок". Франко, співредактор альманаха, відкинув цю новслю, вона й не була друкована у "Вінку". В другій (німецькій) редакції відкинув її віденський журнал "Ан дер шенен бляуен Донау", третю редакцію відкинула в 1888 р. "Правда" і тільки в 1894 р. "Зоря" надрукувала новелю під назвою "Людина".
2) Маршинський, а не Деґен — як думає шан. авторка був у Болехові. Так виходить із зізнань І.Франка перед судом. І коли б Деґен був у Болехові, нащо тоді писати до нього? — Д. Л. [Денис Лукіянович, публікатор спогаду. — Z]
3) Брат Юліяна Щасний Сельський, львівський лікар, у 1878 р. ще студент медицини у Відні, засів поруч О.Терлецького, Франка і тов. на лаві обвинувачених. Присуджено його тоді за соціялізм і таємне товариство до кари одномісячного арешту. — Д. Л.
4) Редактор "Бібліотеки Діла" не заслужив на докір. Пропуски у цій найслабшій з усіх повістей Кобилянської, уже старечій, вийшли на користь твору й авторки. — Д. Л.
[Львівські вісті]
12.07.1942