Дмитро Николишин

(Літературна силюета).

1.

Коли Ґі де Мопасан, великий, світової слави новеліст, сказав, що мистцеві мало самого таланту, йому треба ще сприту, сміливости, такту, уміння провести справу, — він виповів цінну, життям провірювану і досвідом міряну правду. Шкода, що він сам, або рівний йому знавець людських душ і життя, не дорадив письменникам зосереджуватись у своїй творчості.

Обидві вимоги до мистця, життєва і про творчість — стійні. Перша має практичну, здебільша проминаючу вагу, друга обумовлює досягнення і вирішує вартість самої вже творчости. Але першу, залежну найбільше від зовнішніх, переважно матеріяльних умов — легше виконати. Може і між українськими письменниками були такі, що й без Мопасанових підшептів уміли покористуватись конюнктурою, може — та зате і Дм. Николишин¹⁾ довший час не встиг зосередитись, дарма, що він такий психічно зрівноважений, такий печаловитий та дбайливий за свою творчість та твори, як за свій квітник той огородник, що доцільно плекає, пересаджує, нащіплює породи фіялок, левкой, айcтpів.

Зосередження стоїть не тільки у простій пропорції до темпераменту і зацікавлень, воно вимагає зміни, а хоча би тільки доцільного впливу на психічну структуру. Психічне, внутрішне питання саме тим не легке і трудне, що треба розвязати його внутрішними, власними силами, хіба що інколи при зовнішній допомозі.

Недостача зосередження — недалека кузена справжніх універсалістів та універсалістів у лапках, а про цих останніх згадувалось і в нас — правда, відємним підходом. І такий підхід потрібний там, де є установа, яка організує письменників як професію і духову братію, а в цій установі є хтось, що хоче і вміє вкласти свою душу в те діло, але ж для самого діла.

Николишин, як звичайно буває — а було навіть у систематичного Ібсена — почав від ліричної поезії. Його два ліричні віршики, друковані вперше у "Буковині" 1903 р., дають хронологічну основу до того, щоб у 1942 році відмітити 35-ліття його прилюдної, 40-ліття фактичної письменницької праці.

Після ліричної прелюдії виступив Николишин перед громаду як автор драми "Розладдя"; нагороджена львівським драматичним конкурсом, побачила вона світ у 1911 р. і вже в книжці за лютий 1912 р. прийняла важкий хресний огонь, обстріляна Евшаном, надворним критиком.

Нагорода і баталія; таке було мементо для молодого працівника, а він відповів двома популярно-науковими розвідками (1914 р.): "Історичні поеми Т. Шевченка" і "Погляди Т. Шевченка на козаччину". Одна й друга зайняли пост у шевченкознавстві, автора записали між шевченкознавцями, бо про першу з них додатньо висказався академік Степан Смаль-Стоцький.

Зараз після цього звороту до наукових студій, під першою російською окупацією (1914-15) забрався Николишин до перекладів із клясичних мов (латинської та грецької), що стрінулися з позитивною оцінкою знавця старовини Іл. Огоновського²⁾.

Ніхто не сумніваються, що в парі з перекладами вироблялась у Николишина техніка, більшало багатство мистецьких засобів; усі ми розуміємо вагу і потребу перекладів із світової літератури, але незабаром видав наш автор студійку "Недостачі української письменницької мови з граматичним додатком". Йому жаль було знехтувати здобутки кількалітніх студій у семінарях нашого великого мовознавця Ст. Смаль-Стоцького, а настав той час, коли упав духовий кордон від Східної України, коли в Західній Україні почався рух "одна нація — одна мова", тоді й Николишин бажав забрати голос. І з його брошурки західно-український ляїк міг навчитися чимало, а в кругах тутешніх мовознавців вона, а саме її критична частина, стрінулася з признанням. Це так, але до зосередження на творчому шляху автора цей відхил не причинився.

Для бібліографічної докладности слід згадати і популярні силюети західно-українських діячів, опрацьовані в звязку із святочними обходами на Покутті, друковані в льокальній пресі; між ними варто підкреслити нарис про Юрія Федьковича.

Чи треба аж довше спинятись над питанням зосередження? Та це ж один із основних філософічно-економічних принципів при організації праці і всієї продукції, найочевидніше важний і в творчій письменницькій праці. Воно веде до скріплення, видосконалення і, — як усяка спеціялізація — підносить видатність, а що важніше — вартість творчої праці.

Нікому не приходить на думку робити Николишинові закид за те, що, шукаючи для себе властивої ділянки творчости, він скрізь лишив позитивні досягнення. Очевидно ні, але в силюеті письменника годі поминути цю характеристичну рису, годі не вказати на те, що така зосередженість, як у Стефаника, Автонича, Черемшини, Мартовича — у нас належить до винятків. Навпаки, треба завважити, що через незосередження, блуканину у нас роздрібнювались, розгублювались, марнувалися таланти на нашу шкоду. Треба вказати на Федьковича як на — caeteris paribus — клясичний зразок.

Немає небезпеки від незосереджености для ґеніїв (Александер Вел., Цезар, Наполеон, Мікель, Анджельо, Ґете), перемагають її великі таланти, покликані потребами доби на важкі пости (П. Куліш, І. Франко), середнім удасться інколи пробитись бистротою, методами праці, зразковою робучістю (О. Кониський, Б. Грінченко), позатим горе середнім і малим — для них незосередженість — небезпечна гра. Тільки не треба змішувати її з багатобічною приготовною працею та студіями. Річ у тому, щоб письменник, вивчаючи різні джерела, не захотів у даній ділянці зараз сам попрацювати.

Не треба також накидати письменникові ділянку, або бавитись у арбітра. Гнатишак, розглядаючи у "Дзвонах" Николишинового "Самсона", висказав думку, що автор повинен був залишитись приятелем ліричної Музи. Такі рецепти треба зачислити до залишок старої школи.

2.

Остаточно залишився Николишин при поезії, даючи очевидну перевагу драмі, дарма що донедавна український драматикам доводилося здебільша писати книжкові драми, а як бачили їх, то хіба на бідній сцені провінціяльного театру у ще біднішій виставі. Николишинові стали в пригоді його звязки з коломийським "Народним театром ім. І. Тобилевича", де був музично-вокальним керівником і мав нагоду познайомитись із сценічною технікою. Молодеча драма, "Розладдя" показала, що такого доповнення йому було треба.

Вірш Николишина має поправну форму: правильний ритм, різноманітну строфічну будову, від грецької алькайської строфи через сонет до новочасних строф. Мова, як у всіх писаннях, поправна і в довоєнних роках, коли в Західній Україні не знали такої культури слова, як сьогодні, можна і треба було вказувати на це окремо.

Змістом дає лірика рефлексії не широких індивідуальних, чисто особистих зацікавлень і переживанців³⁾, за виїмком "Листопадової симфонії" (1937), де вмішено 29 сонетів. Критик "Діла" підкреслив форму клясичного сонета у цій збірці, а безпосередність переживаннів у "Світанках".

Як зразок Николишинової сатири треба назвати "Томаш славу добуває" (1913), в ній глузує автор з полеміки історика Ст. Томашівського, зведеної з мовознавцем Ст. Смалем-Стоцьким, мовознавцем — за... правопис.

Ширшу тематику, ніж у ліриці Николишина, стрічаємо в його чистій і драматизованій епіці⁴). Драматизована епіка була кладкою, якою перейшов автор до драми і критика замічує, що він не завсіди стоїть по той бік кладки, бо не завжди і не цілком позбувається епічного елементу в драмі. Треба відмітити поему "Телесілля" на старогрецьку тему, витриману у формі елегійного двостиха гексаметра з пентатевхом⁵⁾. Поема "Ганнібаль в Альпах" написана пятидактилевим віршем, обидві були надруковані в "Дзвонах".

Найбільше своїх звязків із суспільністю та світом, думок про людей, своїх поглядів, бажань, ідеалів виказав Николишин у драмах. Не враховуючи драматичної картини "На вечерницях" надрукував автор десять драм; недруковане лібретто "Синьої квітки", відоме з оцінок виступів театру Стадника.

Драма "Розладдя" почала низку пєс, де питання ідеального подружжя надумано як провідну думку твору. По традиційній схемі: обопільне кохання, повне взаємне порозуміння і довіря є основою й умовою щасливого подружжя. Додаймо — міщанського. Подружжя заключене з інших мотивів, ніж кохання, не буде щасливе коли ж воно розірвало сердешні стосунки, стануло на перешкоді подружжю з кохання, виходять колізії. Наростання і розвязка таких колізій — це і зміст пєс.

¹⁾ Уродженець Поділля 1884 р., від 1910 р. гімназійний учитель.

²⁾ Салюстій, Змова Катиліни, Ціцерон, Промови проти Катиліни, Демостен, Промови проти Филипа Македонського, Овідієві переміни (метаморфози).

³⁾ Збірка "Світанки і сутінки" (1936), у ній 32 сонети, присвячені спогадам покійних батьків.

⁴⁾ "Розвіяне щастя", новорічна казка (обидві друковані в 1922 р.).

⁵⁾ Оспівано геройство тебанок під проводом Телесіллі у війні міста Теби із Спартою.

(Док. буде).

[Краківські вісті, 30.12.1942]

(Докінчення).

Уступчива Олена, сирота без мами, скорилась твердій батьковій волі й обманута батьковим підступом, вийшла заміж за нелюба Бориса, але при зустрічі з коханим Орестом необачно дала серцю волю; колізію мав би усунути дуель між Борисом і Орестом ("Розладдя").

Не піддалася маминим намовам Емілька і втікла з батьківського дому з коханим Тарасом, молодята роблять умову з директором театру і готовляться до шлюбу. Без потреби зявляється тоді Тарасів батько, "американ" із долярами, бо зачарoванa золотом Емільчина мама капітулює, а такий ідилічний фінал підрізує поенту ("Артисти").

Справжню любовну ідилію оглядаємо в "Маєвих акордах", а складаються на неї ясні картини роспіваної сільської молоді; цю пєсу можна розуміти тільки як дидактичну річ, написану для села.

Стефа вносить у розумове подружжя, без кохання, передподружну тайну. Для розумних і тверезих людей передподружне життя — це пройдені стовпи, треба тільки зірвати з ним. Але до недавна міщанин ставив інші (ліберальні) вимоги для себе, інші (пуританські) для жінки. Коли б не зявився був перед Стефою Кость, відтручений нею партнер чисто плятонічної передподружньої любови і не шантажував її, була б Стефа виконтувала передподружнє сальдо, а так довелось шантажиста і клеветника Костя застрілити, самій покинути чоловіка ("Тайна").

Біблійний Самсон знехтував батькову і національну заборону, покохав филистимку Далілу, національного ворога і довелось йому, з ним і Далілі, заплатити за це смертю ("Самсон").

Удова Віра Михайлівна, мама дорослої Ліди, бажала зазнати подружнього щастя, бо першого мужа не кохала, коли ж помітила, що Ліда палає коханням до того, хто мав би стати її вітчимом, матірна любов бере верх над коханням і Віра Михайлівна робить жертву в користь доньки ("Мати").

Подружжя мало стати тільки засобом до того, щоб північні сусіди (українців) Степових, Сіверйови і західні Гельодіни⁶⁾ придбали собі волостей⁷⁾ коштом Степових. Таке заложення прийняв автор, драматизуючи відому казку про двох мудрих братів і третього ніби немудрого Івася, та й надаючи цій казці таке алегорійне значіння, щоб показати взаємини України з її північним і західним сусідом і вивести перед нас молоде покоління, що покористується досвідом старших ("Королівна").

В історичній драмі "Ірод" змалював автор боротьбу жидівського тирана з месіяністичними ідеями своїх підданих ("Ірод").

Спершу проблема подружжя в різких оформленнях становила головну ідею в Николишинових пєсах. У дальших спроквола приходять до голосу міжнаціональні, політичні, громадські конфлікти. В драмі "На становищі" подружні мотиви відійшли на дальший план, перед нами стає сільський учитель Маланчин, громадський діяч, при ньому Настя, його жінка і помічниця в громадській роботі. Це вже не міщанське подружжя.

3.

За те, як, якими засобами проводить, у які символи втілює Николишин свої ідеї — пішла баталія з критиками.

Николишин виступив серед таких умов, що не ламав ледів і не переборював труднощів поза своїм я. Він друкував свої твори в пору, коли вже Ів. Франко розгорнув величне багатство своєї могутньої творчости, коли "Молода Муза" відспівала і переспівувала пісню; коли дискутувалось питання форми і слова, не тільки змісту; коли поширились, поглибились і пожвавилися взаємини з Наддніпрянщиною аж так, що М. Грушевський мав змогу перенести до Києва Літ.-Науковий Вістник і Видавничу Спілку; коли українська література була на порозі до світової літератури.

До поетів та письменників такої доби треба ставити високі вимагання. Правда, треба було дати працівникам пера змогу навчатись, розвести над ними опіку, дати їм допомогу матеріяльну і моральну. Дещо з того мали наддніпрянці до війни, решту після війни (хоч і sul generis свого роду), як державна або з державною зєдинена організація. Критика повинна мати мету і ціль понад собою, не повинна мати мотивів поза мистецтвом та літературою і не треба, щоб вилазила на котурни. Видко, що не завсіди воно так було і є, адже повсякчасна була і є війна між критиками і поетами. Критики роблять наукові випади, поети воюють сатирою⁸⁾.

Про Николишина можна було б думати, що він "пише для себе", пишучи заспокоює тільки свою тугу за красою та гармонією слова. Олесь Бабій каже про нього, що він вибирав собі теми "не обчислені на масовий збут", що не "пристосовувався до смаку пересічного читача". Так воно було, на це вказує "Самсон", "Ірод" і вся грецька тематика, але ж не міг би автор заперечити, що він користувався заввагами критики, бо дослідник бачить це з його творів. Виходить, критика мала в дечому рацію. Але ж важне як щось говориться, не тільки що говориться.

Різнородних метод трималися Николишинові критики. Наскрізь обєктивно промовив тільки В. Луговий у київському журналі "Західна Україна" після появи "Самсона". Розглядаючи всю працю автора в звязку з 25-літтям і не входячи детально в окремі твори, він очевидно має свої застереження, навіть соціологічні, але висказує їх стримано і культурно. Поважно критикують Бабій і Гнатишак, але "Дзвони" приховують невдоволення з лібералізму зареклямованого в користь автора Іл. Гаврилюком у передмові до "Самсона".

Молоденький І. Крушельницький у "Нових Шляхах"⁹⁾ ударив у пасквильний тон. Він так само, як його старший товариш Евшан у Л.-Н. Вістнику так вели справу, що критикувати значить глузувати з автора, поневіряти його. Николишина рятувала його власна лінія і те, що в неприхильній фаховій критиці шукав здорового зерна, не переймаючись усякими вотум довіря цілком нефахових писарів у провінціяльній пресі.

Остаточно допливав автор на тихі, чисті води. Гнатишак почав підносити його на вилах і говорити крізь стиснені ще зуби, що добачає у автора поправу техніки, і підкреслював виховно-етичні й виховні моменти в "Іроді"¹⁰⁾. Чи не пішов автор до Каноси? Не наша річ, ми запитаймо, чому попри 70 кілька всіх і всяких записок про Николишинові писання його імя не досить голосне? Причиною становище офіціозу, тобто "Діла", бо, нажаль, наша громада не шукала інших джерел знання і думок, як цей офіціоз, а "Діло" відкрило письменника тільки в 1936 році після появи "Світанків"¹¹⁾. Проте Николишин мав задоволення, бо і неприхильна критика знаходила у нього позитивні вартости (обєктивний Лужницький, розглядаючи Маєві акорди, Тайну артистів, підкреслює живі діялоги, жваву акцію і "ясність" типів у "Тайні"¹²⁾ і декілька його пєс дісталося на сцену провінціяльних театрів. З його "Синьою квіткою" Стадник обїхав усю Галичину крім Львова; очевидно атракцією була і музика Гайворонського на тлі відомої стрілецької пісні.

4.

Такий стоїть перед нами Николишин, така його літературна силюета. Крім того він громадянський діяч. Він і заснував "Загальну Книгозбірню" і видав у ній тридцять кілька томиків, між ними знайдуться цікаві, цінні й потрібні.

Сорок літ працює Николишин пером, тридцять пять оголошує друком свої твори, тридцять літ працює як освітно-культурний діяч. Це шмат часу. Живе і працює у провінціяльному місті, далеко від культурного осередка — сам. Аж надто добре знаємо вагу збірної праці і цінимо осередки культури, щоб не розуміти умов, серед яких працює автор, щоб не подивляти його, не сказати йому спасибі.

⁶⁾ на заході сонця — з грецького.

⁷⁾ волость=власть на землях, влада і край.

⁸⁾ Укр. Вісті, жовтень 1936.

⁹⁾ 1933, 1, XI—ХІІ, Старі грамофонні платівки.

¹⁰⁾ Дзвони 1932, III, про Самсона, 1936, ст. 350 про Ірода. Про Самсона по свому написав і Донцов "Криве зеркало" Л.-Н. Вістник 1929, X.

¹¹⁾ Нема про Николишина і в "Нарисі історії української література" Радзікевича.

¹²⁾ Поступ, 1927, ч. 9—10 (листопад—грудень).

[Краківські вісті, 31.12.1942]