Банка з димом чи Їжачок у тумані?

Спроба аналізу сучасної української драматургії

"Я не можу пригадати жодної вдалої драми, яка би не приносила задоволення як при її перегляді, так і під час читання".          

Володимир Набоков

«Нова драма – банка, повна диму» – так називається текст Олександра Ірванця, який служить післямовою до збірки п’єс українських драматургів, що стали переможцями третього конкурсу п’єс «Драма.UA» у 2012 році (Драма.UA / Упорядниця Оксана Дудко. — Львів: Видавець Позднякова А. Ю. — 2013. — 284 с.). Свої розмірковування про непевне становище сучасної української драматургії Ірванець, як і личить поету, починає з поетичної цитати Ліни Костенко «Ми є тому, що нас не може бути». Власне, на цих словах післямову і, що ще гірше, цю рецензію можна було би закінчувати: якими краснослівними і влучними не були б мої висновки, спостереження і діагнози – поза театральним процесом вони втрачають якщо не сенс, то принаймні гостроту.

В ідеальному світі рецензію на збірку драматургічних текстів писали би люди, напряму причетні до формування репертуару: режисери і завліти. Тоді ця книжка мала би шанс стати майстернею в мініатюрі, помічною і для молодих режисерів, і для самих авторів: перші отримують живе підтвердження тому, що нову драму ставлять, і це не смертельно; другі – що їх читають, до них прислухаються, з ними ідуть на контакт. Однак, як їдко зауважив Ірванець, «репертуар театрів незмінно базується на тому сегменті класики (іноземної, російської чи української), який теперішні режисери встигнули поглинути, сиріч прочитати у свої студентські роки». Марне сподіватися, що у найближчому майбутньому ситуація кардинально зміниться, відтак ми, усі, хто волею обставин натрапив на цю збірку, приречені блукати в тумані сучасної драматургії на самоті без особливих шансів на порятунок.

Занурення відбувається поступово і на позір безболісно (у крайньому разі, ті, хто розраховували влаштувати поспішний молебінь за українським драматичним словом, полеглим від суржика й мату, мусять гортати трохи далі – книжку відкриває Віра Маковій із п’єсою, що її Ірванець так і назвав – «найбільш українською»). «Дівка на віданнє» – це проста і водночас драматична історія стосунків чоловіка і жінки. Попри часті вкраплення діалектизмів у тексті (як-от встидно, вуйко, варгулі і таке інше), головні конфлікти п’єси замішані на речах повсякденних і добре впізнаваних: зла свекруха, нестача грошей і вічні борги, перспектива заробітчанства і тотальна непевність у завтрашньому дні. Коли б який режисер наважився поставити цей матеріал, на виході ми б отримали добру побутову драму із легким присмаком екзистенціалізму, яка би дуже швидко знайшла свого вдячного глядача.

Однак не все так гладко як в українському театральному процесі, так і в самій п’єсі. Замість повнокровного тексту про складні міжлюдські взаємини читач (а ми зараз говоримо якраз із позиції читача), отримує банальну і нецікаву схему цих взаємин, інакше кажучи – комплекс залайожених стереотипів про сім’ю і розподіл ґендерних ролей. Виглядає на те, що Світлана, головна героїня п’єси, є носієм, і водночас заручницею так званих традиційних цінностей, які заганяють її в жорсткі поведінкові рамки. Вкупі із напруженою сімейною ситуацією (свекруха свариться, батько не повертається із заробітків, дядько не хоче зичити гроші на весілля) це створює нестерпну, гнітючу атмосферу, яка ось-ось вибухне нещадною грозою.

Але ні – виявилося, що авторці простіше наслати на бідну Світлану вроки і помутніння розсудку, придумати для неї цілу армію знахарів-шарлатанів, і монастир з ланцюгами й екстезі на додачу. Простіше кажучи, все, аби тільки не дозволити героїні, пробачте мені мій пафос, стати господинею власної долі, здатної самостійно приймати життєві рішення і відповідати за них. Продовжуючи синоптичні метафори: Віра Маковій штучно розігнала хмари, що віщували грозу, яка може й поламала би кілька старих дерев, але разом з тим принесла би довгожданне оновлення. В результаті ми отримали задушливу мряку: обірваний, нелогічний фінал, а єдине, що насправді змінилося в героях від початку п’єси – вони таки вибралися на заробітки.

Другу п’єсу нашої збірки «Бал бетменів» Тетяни Киценко можна сприймати в опозиції до попередньої. У центрі сюжету знову молода жінка, її стрімке сходження по кар’єрній драбині і водночас не менш стрімке моральне падіння. Сєрєбрянко – на подив сильна та рішуча особистість (а також нахабна, брутальна, зла і жорстока), і при всьому цьому їй вдається зберегти питомо людьську вразливість і привабливість. Якщо коротко, то перед нами персонаж доволі неоднозначний і (тому) переконливий. Коли Ірванець аналізує мову героїв п’єси, то зазначає, що «у Тетяни Киценко її героїні, жінки-журналістки також між собою спілкуються далеко не мовою «Лісової пісні», і це теж один із тих важливих факторів, що робить п’єсу випуклою і правдоподібною.

І все-таки мені важко збагнути, як оця (гідна поваги і захоплення) реалістичність п’єси узгоджується із дво- (а до кінця п’єси уже три-) головим персонажем. Вова-Гера, так він називається, – один із центральних героїв історії. Він / вони представляють кандидатів у мери Міста. Для тих читачів, що хоч трохи знайомі із політичною ситуацією в країні, не становитиме труднощів упізнати їх прототипів (можу дати підказку: драматургиня народилася і до 2007 року працювала у Харкові!). Тепер, коли всі карти розкриті, ми можемо припустити, що двоголовість тут виконує функцію карикатурності і ґротеску. Але навіщо? Реальні українські політики самі чудово дають собі з цим раду; для цього й в театр ходити не треба – просто ввімкнути телевізійну службу новин. Отож існує велика спокуса потрактувати усю цю фантасмагорію як слабодухість авторки, мовляв, та ніяка це не політична сатира, я просто так жартую, ви тільки подивіться на цього Вову-Геру, ви десь бачили двоголових мерів?! Так, серйозна, конфліктна і, не побоюсь цього слова, злободенна п’єса перетворюється на фарс, до якого в принципі не може бути жодних претензій.

Поміж тим, саме п’єса Киценко стала точкою опори для передмови Ірванця, чи то б пак один її декораційний елемент – трилітрова банка, наповнена димом і закрита кришкою. Ірванець не може збагнути ціль і призначення даного предмета, і перетворює його на метафору: «Атрибут дивний, не до кінця пояснимий – та він є водночас цікавою і влучною ілюстрацією не лише до названого твору, а й до усієї сьогоднішньої драматургії – законсервований, зафіксований дим, імла, примара, марення». Ми беззастережно приймаємо такий підхід, і, якщо ви мужньо дочитали до цього місця, то запасіться терпінням і витримкою – попереду ще дві п’єси, і туман буде тільки густішати. Насправді всього у збірці п’ять п’єс, але останню – «Хома Брут» Артура Млояна – я зумисне залишаю поза увагою, оскільки вона є адаптацією знаменитої повісті Гоголя, а, відтак, належить до зовсім іншої вагової категорії. Попри це, композиційно «Хома Брут» якнайліпше завершує наші блукання в тумані молодої драматургії – що може бути химернішим і страшнішим за «канонічний зразок чистого горора». Докладніше про це можна почитати у Михайла Бриниха в його «Шидеврах світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча».

Отже, п’єса Олеся Барліга «Дерева спізнюються на автобус» заслуговує на особливу увагу і пильність, бо охоплює відразу дві напрочуд дражливі і ледь не табуйовані в українському суспільстві теми: гомосексуалізм і голодомор. Тепер головний герой – молодий чоловік на ім’я Тарас, чия нетрадиційна орієнтація якщо і є приводом для занепокоєння, то хіба для читачів, але аж ніяк не для самого Тараса. Він собі преспокійно живе у провінційному місті, пише п’єси для театру і має постійного партнера, журналіста Льошу, а тому у цій історії не буде ані виснажливих пошуків ідентичності, ані болісних любовних негараздів.

Справа в тому, що Тарас отримав замовлення на п’єсу про голодомор, і тепер не знає, з якого боку підійти до її написання. Ось і весь сюжет. Здавалося б, нічого надзвичайного: муки творчості – старий і перевірений прийом на випадок, коли автор відчуває гостру потребу і/або необхідність оповісти щось світові, але не знає толком що і як? Такий прийом не є рідкістю ані в кіно, ані в літературі, і попри свою показну халтурність дивним чином завойовує прихильність глядачів і читачів. Але Олесь Барліг не зупиняється на досягнутому: він не лише оголює сам механізм творчого процесу, він наповнює свою історію мареннями і видіннями. Це вже не просто муки творчості – так недалеко й до психлікарні…

Спершу вам доводиться миритися із присутністю в п’єсі привида. Це покійна бабця Тараса, яка мешкає в його квартирі, нічого не їсть, не п’є, не спить, і при цьому залишається повсякчас видимою. Тобто бабці (яка до того ж виглядає як молода красива жінка) реально нічим зайнятися, тож вона весь час дивиться серіали і набридає усім у радіусі досяжності з балачками про життя, любов і смерть. Але найцікавіше відбувається у паралельній сюжетній лінії. Троє лауреатів голодомору чекають на присудження премії «Нащадки голодомору» (добре що не «Голодомор року», прости Господи). Грамоти вручає екс-президент України Віктор Ющенко в оточенні – увага! – чотирьох мавок, і в кожної є свої слова! А тепер про сильні сторони цього тексту. Їх дві: перша – це гумор, друга – це поезія. Як вони узгоджуються з голодомором – загадка, достойна наукової роботи з культурознавства.

У п’єсі Євгена Марковського «Партія» немає ворожок, монстрів і привидів, і це відразу підкуповує, але натомість є політики і алкоголіки. Тому з мороку надприроднього нещасний читач потрапляє у заплутані тенета передвиборчих кампаній, брудних піар-технологій, вандалізму і вуличних розборок. Пробиратися крізь цей текст тим важче, що він зітканий із кількох мовних пластів: українська, російська, суржик і мат. Ірванець гарно пожартував: «Думається, що якби вилучити перчені слівця, наприклад, із загального тексту п’єси «Партія», то обсяг твору зменшився б сторінок на п’ять-шість, чи й більше». Тим часом, борцям за чистоту солов’їної мови нарешті є де розвернутися: Марковський цілком справедливо називає головного героя «лінгвістичним інвалідом», і таких неповносправних у п’єсі переважна більшість.

Тепер до сюжету «Партії». Театрознавці назвали б це «добре скроєна п’єса». Історія тримається купи, кожна сцена підпорядковується загальній логіці твору, і лише під кінець читач отримує несподіваний удар в спину від автора, але не будемо псувати інтригу. Тому коротко: є Віталій «Борода» і його товариші, які представляють марґінальну у їхньому регіоні опозиційну політичну силу «Український спротив». Внаслідок дивного збігу обставин одна із їхніх хуліганських акцій привертає увагу вітчизняних і закордонних ЗМІ, що неймовірно підвищує рейтинг «Українського спротиву», а значить – робить його вагомим конкурентом провладної «Партії» на майбутніх виборах до Верховної Ради. Далі починається катавасія – Віталіка намагаються підкупити та всіма іншими доступними методами усунути з дистанції, що власне і стається. Як наслідок, вибори виграє представник «Партії», але в суспільстві починається хаос, у країні проголошують надзвичайний стан, владу захоплює «Український спротив», організовуються революційні комітети на місцях, і кривава розправа з опонентами і зрадниками тут як тут.

Я не знаю, з якого боку підійти до перелічення достоїнств п’єси. Тут і чітка структура, і багата мова персонажів, і актуальна тема, і вдосталь трагікомічних ситуацій. Фінал трохи розчарував, як і в випадку з «Балом бетменів», від нього віє безпорадною інфантильністю. Але поза тим, після прочитання «Партії» виникає непереборне бажання побачити цю п’єсу реалізованою на сцені. І найперше тому, що вона вловлює пульсацію епохи, робить відбиток суспільної дійсності, в якій ми з вами знаходимося. Власне, саме такий театр буде по-справжньому цікавим, який синхронізується зі своїм читачем, знаходиться з ним в живому діалозі, навіть якщо іноді зривається на крик, мат і грубу істерику.   Характерно, що фестиваль Драма.UA 2013 року був саме такий: «ті вистави, що були представлені цього року, дуже добре резонували з подіями політичними, які відбуваються в нашій країні, частина з них стосувалася проблем соціальних, суспільних стосунків, відносин батьків і дітей, дітей між собою...» («Театр для тих, хто не ходить у театр» // Українська культура. – №12 (1020). – 2013). І той факт, що театри приїхали з різних країн тільки підсилював ефект присутності і співучасті, в такому театрі глядач не почувається покинутим.    

Зрештою, три інші п’єси, коли в них інвестувати вдосталь часу й таланту, мають всі шанси стати яскравими і незабутніми прем’єрами театрального сезону. Ви можете мені сказати, що людям це непотрібно, що вони не зрозуміють усіх принад і викликів нової драми. За такою логікою, ми всі приречені на довічні інсценізації «Лісової пісні» і «Наталки Полтавки». Втім, ви маєте пам’ятати ту пристрасть і цікавість, яку відчував міфічний Нарцис до власного відображення у воді, і ми, прості смертні, також цим почуттям підвладні. Власне, сучасна українська драматургія в цілому пропонує нам таке дзеркало, в якому можна досліджувати себе без небезпеки для життя і здоров’я. Інша справа, що дзеркало це недосконале, криве і мутне, а зображення, яке ми бачимо в ньому, – часто буває страшним і неприємним.