Вибір

Як відомо, It takes two to dance tango – для танго потрібна пара. В провінції It takes one, тут танго кожен танцює сам.

На львівських вулицях навіть людина з дуже нетрадиційними поглядами, поведінкою і сексуальною орієнтацією може знайти собі брата, в крайньому разі сестру по розуму. Що більше людей, то більша імовірність. А якщо людей мало? В провінції, навіть якщо ви дуже цього захочете і маєте гроші, ваші шанси? Вас не уб’ють – вас не зрозуміють. Вік ролі не грає. У старших – рибалка, «Інтернет, зроблений під себе», дача, збирання ягід чи грибів і аптека. У молодших – культуризм, алкоголізм, наркоманія і одержимість матеріальними цінностями. У ветеранів життєвого марафону є церква, хвороби, минуле, телевізор і місцева газета.

В провінції кожен сам за себе, навіть на стадіоні. Навіть види спорту, що вимагають присутності здорового колективу, тут рідкість. Тут популярний крос, метання молота, штанга і гирьовий спорт. Футбол? Друга ліга або, ще веселіше, колектив фізкультури.

Тому, якщо ви вийдете за ці рамки, ви буде один. Поставите собі Інтернет, якщо зможете, придбаєте собі сателітарну антену, купите мішок продуктів і заведете собаку. Людині потрібен друг. Львів’янам пощастило. У них є проблеми з владою, транспортом, роботою, водою і екологією, але вони мають вибір. Мова не тільки про нічні клуби, чоловічий стриптиз, великий футбол і кінопалаци, яких немає в провінції.

Навіть, якщо ви ніколи не були у львівському театрі (неважливо, в якому – навіть у ляльковому), все одно ви маєте шанс. Наприклад, у вашій конторі на халяву роздаватимуть квитки. На халяву наші люди п’ють оцет. «Кантора» раптом виступила спонсором цієї культурної події, готується до виборів або відмиває гроші. В картинну галерею, цирк, Оперний чи на Личаківський цвинтар можуть завезти зі школи, на екскурсію.

Не всі розуміють це магічне слово «Шанс». Піти з дитиною в музей, не в магазин. Навіть, якщо причина в тому, що її немає куди подіти. На дворі канікули. Показати наступній зміні, що люди колись жили без реклами. На старості літ зрозуміти, що те, що висіло і висить у вас на стіні, - не картина, навіть не репродукція.

І навіть коли вам сумно, у вас мінорний настрій, ви йдете в один із тих барів, де, якщо не затишно і не всі свої, то можна легко, без фальшу і нікому не потрібних церемоній, серйозно випити або поспілкуватися в компанії собі подібних. А ні, то безтурботно просидіти цілий вечір, думаючи про своє. Потягуючи пиво, буквально за сусіднім столиком помітити людей, що своїми очима бачили в Києві Пола Маккартні.

У провінції є бар – один, два. Але там не буває цікавих співрозмовників. Туди приходить місцева бізнес-еліта, кримінал, влада і випадкова публіка. Є ще декілька ресторанів, часом барів, де багато штучного освітлення і пластику. Аудиторія – дві заштукатурені і облиті парфумами матрони за найдешевшим коктейлем або група підлітків, які голосно розмовляють невідомою мовою, заливаючи в себе якусь отруту. Буває спартанський варіант – просто «Кафе», без назви. В меню – "вино", тобто горілка, і чанахи. Всередині – жертви алкоголізму, економічної кризи та власної посередності. Вихідні дні – це порожнеча, де чуже весілля, похорони, мітинг чи прохід випускників школи парадом через весь центр – подія, яка витягує на вулицю половину населення.

Львів’янам пощастило мати вибір – навіть якщо вони такі  ліниві, що відмовляються ним скористатись – приходять додому і вмикають телевізор. Навіть ввімкнувши телевізор, замість російських серіалів можуть побачити польське, німецьке, французьке кіно мовою оригіналу. У провінції є кабельне телебачення – і 40 каналів, з яких 29 – російською мовою. Світові новини від ВВС чи CNN народ не те що не любить і не розуміє – це вісті з іншої планети. Є ж «Один плюс один».