Тема олігархів, які керують Євромайданом, не стихає. Всі розуміють, що за запеклою полемікою, брутальною брехнею та хоробрим серцем політика ховається раціональний фінансовий розум.
Майдан почався зі самоорганізації. Роль засобів масової інформації, що належать зацікавленим особам, була важливою в передачі слів М.Азарова: "Ми призупиняємо процес підписання договору про асоціацію з ЄС". Але народився Майдан із соціальних мереж, з мережі особистих контактів. Неважливо, що дитя недоношене, значення мала вимога: «без політики».
Необхідність цієї ознаки Майдану диктував страх. Страх освічених людей стати деталькою давно продуманого плану, частиною пазла, який дорогу до влади прокладає негідній людині. Обережність плекав минулий досвід, адже усвідомлення того, що Помаранчеву революцію готували щонайменше впродовж року, стримувало багатьох відчайдухів.
І цей страх (який, безперечно, має право бути) тягнув у пастку, коли «майдан без політики» ледь не почав існувати окремо від тої ж політики, яку хотів змінити. Хоча без насильства знизу та без підтримки зверху він, страх, міг бути тим каменем на дорозі, на який коса може і не наскочити, каменем, через який можна легко й переступити.
Політики не могли проіґнорувати можливість, даровану Богом – он вони, люди, стоять і протестують, самі стоять. Але що з ними робити, по суті не знали, бо «ідола» ж не було, не було мети. І ця вимога – «без політики». Й парламентська опозиція створила свій Майдан, політичний.
«І так тягнулось би без кінця», якби партійний Майдан не почав пустішати – за формою і за змістом. Тоді прозвучав заклик відмовитися від партійної символіки й об’єднати два Майдани. Його втілення стало визначною подією, адже саме тоді політики пішли на поступки. На найбільші та єдині поступки за весь період протесту. Парадоксально, але з цього часу він набув політичного сенсу.
А далі звучить вимога громадськості висунути єдиного кандидата – обґрунтована, логічна, передбачувана та, зрештою, він був довго обіцяний. Але єдиного кандидата нема, єдиного кандидата не буде.
Всі – олігархи, контреліта та влада варяться в одній каші. І жоден не демонструє готовності відмовитися від власних амбіцій на користь народу, країни чи загального блага. Що робити? Чекати на патріотичного олігарха?
І цей латентний конфлікт, що, як Дамоклів меч, навис над стосунками чільників опозиційних партій (і між олігархами?) та громадським сектором Майдану: що робити, коли єдиного кандидата не висунуть? Ще трошки, і побачимо.
Було би добре, якби Майдан народив свого кандидата, свого свідомого, амбітного політика. Адже за вимогою «без політиків» ховається не тільки гасло «без ТАКИХ політиків», але й «за фахових політиків». Не маріонеток, не бізнесменів, не демагогів і не клоунів, не ватажків бандитських кланів. Політиків! Які оволодіватимуть «мистецтвом правити суспільством і державою» (а саме так і визначають «політику»), братимуть до уваги геополітичні передумови, історичні особливості, національні інтереси, розроблятимуть стратегічні цілі, врівноважуватимуть олігархічні зацікавлення народними та державними.
Але наразі жодних високих ідей, вишуканих комбінацій, всеосяжних міфів. Ніякого мистецтва. Тільки дешевий кітч.
20.01.2014