Це була мова стабільності – розлога й багатослівна. І можна було б йому її пробачити, якщо б вона справді свідчила про те, що все під контролем і нам не треба поспішати. 

«Хода гідності» і справді може нагадувати марш рівності, основна ідея якого – дати змогу висловитися меншинам, які вимагають для себе більше прав.

Від виборів до виборів в Україні піднімали теми жертв минулого і сучасного, ця ж кампанія стала першим прикладом ефективного використання комічного як політичної зброї

Мій Пересічний Українець не любить вибори, він любить Новий рік. Він любить олів’є і колядувати. Він любить сподіватися на краще, а не робити вибір.

Аби жити поряд з героями, необхідно відмовитися від можливості посміятися з них. Аби жити в реальності комічній, необхідно відмовитися від героїв.

 

  – О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як вона йому личить! – звучали голоси тих, хто не хотів видаватися нерозумним, бо не бачить славнозвісного костюма.   – Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.   – О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати одне одному слова дитини.   – Та він же зовсім голий! – закричав нарешті весь народ.  

  «Нещасна країна, що не має героїв. – Ні! Нещасна країна, що потребує героїв!» – слова, які Бертольд Брехт вклав в уста персонажам своєї п’єси «Життя Галілея». Цікаво, чи сказали б вони те саме і про супергероїв.   От у нас їх не було. Тобто суто наших, українських супергероїв. Були американські: кольорові, сильні і дотепні бетмени та супермени. Але наших рідних не було.  

  Вандали перестають бути вандалами, і слава руйнівників, що тягнулася за ними століттями, поступово відступає. Сучасні адвокати цих германських племен наполягають: вони були не гіршими від інших завойовників, пограбували «вічне місто» у відповідь на невиконану обіцянку римського імператора віддати свою доньку за вандальського принца і не заслуговують на те, щоб назвою їхніх народів називали злочини в кримінальних кодексах і повсякденній лайці.  

Картину-близнюка "Джоконди" знайшли випадково.  Анонімна копія висіла в художньому музеї Мадрида Прадо  з 1666 року. Жіночу фігуру легко впізнавали, але зображена вона була на чорному тлі. Лише 2012 року мистецтвознавці просвітили товстий шар темної фарби інфрачервоним і рентгенівським випромінюванням. І під ним виявили ті ж форми рельєфу, що зображені на фоні «Мони Лізи» в Парижі.