Коминяр приносить щастя. Здавна вірять у те люди загалом, а коминярі зокрема, бо перші ловлять себе за ґудзик, коли побачать коминяра і тішаться з такої стрічі, а другі видають калєндарці коли приходить новий рік і ходять по хатах з побажаннями. Навіть колєктури льотерії додають до щасливих чисел усміхненого сажотруса на комині, яку ви можете мати — коли купите льос.
Я, як кожний мисливий — чоловік забобонний і сам вірю в щастя, що його приносить стріча з коминярем. Іду до редакції, побачу коминяра і — лап себе за ґудзик. Тоді цілий день мені піде добре, а принайменше... мені так здається. А коли людині щось здається, то це пять-десять відсотків дійсности.
Але нині моя віра в щастя, яке приносять коминярі, дуже захиталася. Майже так, як віра в Ліґу Націй, чи обіцянка якогось достойника.
В редакцію ввійшов старший громадянин, з великим ґудзом на чолі і синяком під оком. Куртка його була порвана, а наборзі пригладжене волосся зраджувало щонайменше бурхливу дискусію.
— До кого, прошу? — запитався котрийсь із нас.
— Я в справі мого побиття... На сам новий рік, панове! — додав сумовито.
— А ви, добродію, звідки?
— З арешту.
— Ви не зрозуміли. Я питаю: з яких сторін?
— З Дрогобича. Але документів не маю.
— Власне. Сиджу собі, прошу пана, на двірці і чекаю на поїзд. Я знаєте, чоловік осторожний і приходжу до поїзду все пів години скорше. Була може друга година по півночі. В тій порі на двірці нікого нема. Тихо, пусто і можна сказати зимно. Я притулився до стіни, дрімаю.
Коли входять до почекальні якісь люди. Три їх було, а між ними коминяр. Ну, думаю, слава Богу — на сам новий рік коминяр, буде щастя і — лап себе за ґудзик. А вони посідали на лавку коло мене і зачинають герштикатися.
— Що це значить?
— А от тручають мене, ніби сонні дуже, ніби нехотячи. Я спочатку нічого, трохи, думаю пяні, нехай там. Але як зачали мене штовхати, я обрушився і не знаю чи коминяра, чи котрого там — відштовхнув. А вони тоді кинулися на мене та й давай гасманити. Я в крик, але де! В таку пору нікого, як кажу, на двірці нема. Збили мене, знівечили і димом здиміли. Підвівся я, мацу-мапу по кишенях... Господи! Ані грошей, ні паперів. Тільки що отой ґудз на чолі і синяк під оком.
— І не пішли ви на поліцію?
— Власне, хочу сказати. Пішов. А вони вислухали та й кажуть: Документи. Вкрали — говорю. А вони кажуть: Щось то, кажуть, підозріле. І замкнули мене в холодну. До вияснення справи — кажуть.
— І що? Вияснилося?!
— Та хіба то, прошу, що я перестав вірити в коминяра. А тамто — Бог знає.
— А що ви хочете, щоб ми зробили?
— Хочу, щоби панове написали, що коминяр то не є жадне щастя, а скорше так як заяць дорогу перебіжить.
Я обіцяв і тому пишу. Але признаюсь, жаль мені розвівати віру в добрий знак коминяра. Розвіяти легко, а новий знак знайти — зовсім непроста справа. Шукай тоді в сонниках, чи в інших пророцтвах Есмеральди, Саби або пані Де Теб!...
Може ліпше приймім, що це був фальшивий коминяр, або що це був коминяр з пекла родом.
Хоч наш інформатор запевняв, що зі Стрия!..
[Діло]
19.01.1939