Скарб Корнеліуса Ґурлітта

«Корнеліус Ґурлітт, нікчемний хранитель скарбу, почувається найнещаснішим створінням на світі. Бо навіть найменша несправедливість не перестає нею бути, якою би велетенською та моторошною не була тінь від найжахливішої несправедливості, яку тільки можна собі уявити»

Ця новина поширилася по цілому світові, захопила перші шпальти газет і обкладинки журналів, нею розпочинали інформаційні програми, вона стала головною у дискусіях і телевізійних коментарях. І ця історія того варта. Вона має всі елементи таємниці та пристрасті, влади, розкоші, мистецтва, грошей і болю для здобуття  Пулітцерівської премії, для написання бестселеру чи сценарію, гідного Оскара. Говорилося про нацистський скарб. Ні, це єврейський скарб, повідомили згодом. Ні те, ні інше, і водночас і те, і те. Безсумнівно, це був справжнісінький скарб, було виявлено велетенський сховок мистецьких творів, утримуваний у таємниці від Другої світової війни. Оцінити його вартість неможливо. У ньому є перлини живопису великих геніїв ХХ ст. – від Шагала до Матісса, від Пікассо до Бекмана, від Клее до Кокошки, від Тулуз-Лотрека до Шиле. У ньому є зниклі полотна, які вважали знищеними під час війни. А також невідомі твори багатьох великих майстрів. Понад 1300 картин. Їх виявила баварська судова поліція під час обшуку житла, проведеного з фінансових мотивів, у скромному помешканні в гарному міському кварталі Швабінґ у баварській столиці. Справжня сенсація.

Світова преса перетворилася – інакше бути не могло – у величезний казан спекулятивної інформації. Нечисленні повідомлення були точними, більшість можна було назвати журналістським молодецтвом, якщо не чистою художньою вигадкою. Як відомо, довкола теми нацизму завжди творилася кепська література. Але разом із цією дешевою імпровізованою міфологією повернулася в сучасність також історія. Наймоторошніша. Знову опублікували фотографії Гітлера у музеях під час операції зачистки від того, що нацисти називали «деґенеративним мистецтвом». Було це 1937 року. Фюрер зробив так, що з усіх німецьких музеїв зникли твори єврейських митців, а також ті, тематика чи мотиви яких були єврейськими чи суперечили естетичним ідеалам Третього Рейху. Знову можна було побачити зображення найбільших нацистських розкрадачів мистецтва. Були там фото Германа Ґерінґа, Генріха Гіммлера чи Мартіна Бормана, керівників Рейху, які зібрали велетенські колекції мистецьких творів, трофеїв, награбованих спочатку в Німеччині, а згодом в усіх країнах, окупованих Вермахтом.

Найтемніша історія ХХ століття все ще здатна викликати здивування, зачудування та захоплення. Для нацизму – окрім його злочинів – характерним було колосальне розходження між його піднесеними ідеалами та церемонністю і вульгарністю та брутальністю його керівників. Культурна та моральна ницість більшості нацистського проводу була такою самою, як їхня жадібність і схильність накладати лапу на цінності чи речі, які виглядали багатими, розкішними та претензійними. Шукачі Святого Граалю та Валгалли були пройдисвітами та злодіями. Ті, хто проголошували ідеал надлюдини і закликали до самопожертви на вівтар вітчизни та раси, були уособленням ницості та морального виродження. Звісно, що освічені та  витончені прошарки німецького суспільства чинили опір. Та рано чи пізно всі соціальні сфери зробилися проникними для націонал-соціалістичних ідей, постійно насаджуваних від 1933 року. А разом з ними – для зіпсутості. Розграбування високопосадовцями музеїв і колекцій магнатів знаходили своє відлуння у грабунках будинків депортованих євреїв, здійснюваних організованими бандами чи самими сусідами. Коли 1938 року настала «Ніч розбитих вітрин», єврейських погромів на території всього Рейху, моральне й ідеологічне пособництво вже об’єднало долі режиму та німецького суспільства.

І тут знову відкривається різке розходження. Захоплива історія великого скарбу є реконструкцією бридкої минувшини мистецьких творів, створених найкращими виявом людського духу і приречених його ж найгіршим виявом. Радість через віднайдення унікальних творів нерозривно пов’язана з болем жертв, які ними насолоджувалися та їх любили, як свої власні. Сотні знайдених картин несуть у собі реальну, особисту, родинну трагедію. Одні з них купили принагідно, задешево, бо їх назвали деґенеративними і для них вже не було місця в галереях, музеях чи на аукціонах. Багато з них були вкрадені. Інші – куплені в законних власників, які відчайдушно боролися за власне виживання та виживання своїх дітей і внуків. Які продавали за безцінь свої скарби, намагаючись врятувати своє життя. Мало хто з них пережив нацизм. Спадкоємці багатьох із них досі борються за свою власність. Одним пощастило, вони повернули собі твори Пікассо, Мунка, Клімта, згодом продані з аукціонів за багато мільйонів… Інші продовжують судитися, як-от спадкоємці колекціонера Макса Емдена, яким німецьке міністерство фінансів відмовляється повертати два полотна Каналетто.

У центрі буревію, що його спричинило віднайдення Швабінґського скарбу, перебуває цілком нікчемний чоловічок. Як призначений Богом на цю зоряну медійну роль, він носить дуже літературне ім’я – Корнеліус Ґурлітт. Хто цей хранитель скарбу та його таємниці? Хто цей немічний старий з м’якими, майже жіночими рисами, який жив, немов відлюдник, на самоті з картинами, відколи 1957 року помер його батько, а через десять років і мати? Який світ цього чоловіка, що до копійки розраховував свої видатки, аби піти до лікаря, володіючи при цьому сотнями мільйонів євро в картинах, які громадилися навіть у кухні, комірці, шафах і ванній кімнаті? Корнеліус Ґурлітт розтоптаний, убитий. Він чується зневаженим, бо до нього поставилися як до злочинця. Прокуратура забрала у нього його картини. Осквернили його приватне життя, його домашнє вогнище, його власність. Це його картини. Берегти та пильнувати їх – такою була єдина місія впродовж усього його життя. Яку доручив йому його батько, Гільдебрандт Ґурлітт, відомий торгівець мистецькими творами в часи Веймарської Республіки. То був безстрашний чоловік, підприємець, якому було море по коліна. Цілковита протилежність свого сина. Він, Ґурлітт-батько, мав зв’язки в музеях, які позбувалися деґенеративного мистецтва, серед власників галерей, які були євреями і після 1938 року ;не могли займатися комерцією, і з багатими єврейськими родинами, які у відчаї продавали полотна, аби отримати візи та притулок. Він мав готові гроші та бачив нагоди. І з них користався. Корнеліус Ґурлітт наполягає, що його батько не зробив нічого поганого. А сам він, ясна річ, ще менше. Він їх успадкував, як інші успадковують землю, дім чи титул.

Ніхто не переймається питанням про походження того, що успадковує. І ще менше – про гіпотетичний моральний тягар статків мультимільйонерів. Він каже, що його батько врятував картини від нацистського вогню, від бомб союзників, від мародерства росіян, від того, аби вони потрапили до лап американців. Без сумніву, роблячи ці покупки, він допоміг євреям утекти. І не від нього залежав порятунок тих, кому це не вдалося. Гільдебрандт Ґурлітт не вчинив жодного злочину, запевняє його перестарілий син. Наразі ніхто цього не може спростувати. Прокуратурі нелегко буде в законний спосіб позбавити його власності. А товариствам, які борються за повернення спадку жертв Голокосту, нелегко буде довести, що картини мають інших законних власників. Убоге життя Корнеліуса Ґурлітта, яке добігає кінця, проминуло все в оточенні предметів, які волають супроти найгіршого в історії злочину. А він усі ці роки суворої самотності та безмовності нічого не чує. Ні відгомону, аби задуматися, ні уявного стогону, аби згадати. Нічого, що могло би пробудити совість минулого чи внутрішню спонуку подарувати, продати чи виставити свій скарб. Жодного раптового бажання показати полотно дитині. Майже непристойно бачити, як старий вимагає справедливості, коли в пам’яті зринають нескінченні виміри, метафізичний характер несправедливості Голокосту, під час якого зникли колишні власники його скарбів. Утім, Корнеліус Ґурлітт, нікчемний хранитель скарбу, почувається найнещаснішим створінням на світі. Бо навіть найменша несправедливість не перестає нею бути, якою б велетенською та моторошною не була тінь від найжахливішої несправедливості, яку тільки можна собі уявити.   

Германн Терч, журналіст

Hermann Tertsch
El tesoro de Cornelius Gurlitt
АВС, 23.12.2013
Зреферувала Галина Грабовська