Лівицю лякає крах її культурної гегемонії.
Ульріх Герберт є дуже авторитетним німецьким істориком, нині він професор у Фрайбургу. Він здобув десятки відзнак, і серед них найпрестижніші, наприклад, премія Лейбніца, яка є чимось на кшталт Non Plus Ultra спільноти дослідників історії. Проте кілька місяців тому одне британське видавництво піднесло гарбуза увінчаному лаврами історику, наче то був початкуючий поет, який намагається опублікувати свою opera prima. Лондонське видавництво Verso надіслало йому листа, в якому з британською ґречністю повідомляло, що всупереч попередній домовленості воно не видаватиме його «Історію Німеччини в ХХ столітті», книжку, що була високо оцінена і відзначена німецькою критикою. У листі йшлося, що видавництво дійшло висновку, що точка зору історика суперечить думкам та інтересам видавничого дому.
Невдовзі німецький історик довідався, у чому річ. Книжка є занадто антикомуністичною. У трактуванні Жовтневої революції, комуністичних рухів і лівиці з її тероризмом британське видавництво побачило занадто критичну лінію. І це – через сто років і сто мільйонів смертей після більшовицької революції. Це те саме, що просити в Іспанії, особливо у ці дні болю та відрази, аби ніхто не говорив занадто зле про Санті Потроса. Герберт не належить до школи Ернста Нольте та інших дослідників, які зайшли аж так далеко, що побачили в комунізмі реальну спонуку до всіх злочинів рятівних ідеологій: комунізму, фашизму і нацизму. Нольте, шанований історик, таким чином розв’язав у 1986 році знамениту війну істориків (Historikerstreit), в якій лівиця, керована Юрґеном Габермасом, взяла Нольте за горло. Тоді стало ясно, що неомарксизм перестав бути всемогутнім в академічному світі.
Герберт є великим авторитетом в історії націонал-соціалізму. Його книжки є обов’язковими до прочитання. Його аж ніяк не запідозриш у ревізіонізмі. Але антикомунізм сам по собі викликає підозру в європейських еліт. Правда не має значення. Занурені в свою зверхність та антинаціональний інтелектуальний елітаризм, вони панікують через те, що діється в Європі та США. Суспільства і країни щораз більше бунтують супроти культурної гегемонії згаданих еліт, що була незаперечною. Яка нав’язала таку ж брехливу байку, як байки старих диктатур. І переслідується, придушується репресіями, наклепами, а також законами – Закон про історичну пам’ять в Іспанії є особливо ганебним – будь-яка спроба захистити правду, яка є неприємною. Називають фашистом і нацистом противника ленінської чуми. Але також того, хто опирається коткові соціал-демократії, що проявила себе як дружня рука того самого тоталітарного проекту. Ця практика дискредитації не нова. Емігранти, які приїздили до Парижа, втікаючи від комунізму в 1948 році, казали, що назвати себе антикомуністом у Франції не тягло за собою негайної страти, як в Польщі, Угорщині чи Болгарії, але означало громадянську страту в сповільненому темпі. Це «репутаційне вбивство» є загальною практикою неомарксизму, який виховує еліти в західних університетах і чиїм найбільш вартим жалю символом залишається Юрґен Габермас. В соціальних мережах присутні прояви цензури і схильності до тоталітаризму. Facebook і Twitter під будь-яким претекстом цензурують акаунти, які обстоюють консервативні, ліберальні позиції правого і національного спрямування. І ніколи – акаунти, які обстоюють соціал-демократію, лівицю – тоталітарну, сепаратистську, агресивну і антидемократичну. Видавництво хотіло книжку Герберта лівого спрямування, аби конкурувати із щораз більшою присутністю немарксистської історії на ринку. Це дуже обнадійливий знак. Сама лівиця знає, що в неї залишилась лише цензура, щоб захистити культурну гегемонію, що була чинною ціле століття, яка йде на дно.
Hermann Tertsch
Pánico en el naufragio
АВС, 06.08.2018
Зреферувала Галина Грабовська
13.08.2018