Людям нічо не казав. Боявся. А собі говорив:
Я біла хмарка з золотими берегами. Тихонько сунуся і лишаю поза собою лілії білі по синім небі. Ціла хмарка розсієся у лілії білі. І ні хмарки, ні лілій білих за годину нема. Лиш небо сине, що морщиться блакитом як филями море.
Або ще так говорив до себе:
Мині відай житє шкодить. Ой, коби я знав допевне, що воно шкодить. Я би єго вирвав, як дівчина буряк з барвінку — у неділю, з веселими очима.
Або так:
Або може я найменша галузка над дереві старім. Така, шо найборше цвите і найборше вяне. Сонця треба чикати...
Схилений, зі смутними очима гадав за себе. Гадаючи доходив все блисше д'молодости, до маленького хлопця. І встав і ходив по хаті і очи єго ставали веселі, а губи шепотіли якусь пісню.
„Але як конець? Зараз, зараз, мушу нагадати".
І ходив по хаті і все зачинав сьпівати, а до кінця не міг дійти. „Ні, не можна нагадати. Але зараз, то так було".
І ходив ще борше, як коли би єго *) конець пісні гнав навперед себе.
„ Я займив з Марійков вівці в поле. Так, так. На Грушеву, на млаку. Вона шила вишивала рукави у фасольки. Як сегодня памятаю. Фасольки вишивала начервоно червоно, хвостики сино, а межі поміж рядами чорно. Але вона була старша та й все мене посилала завертати. А була біла вівця така влазлива, що аж. Кажу я Марійці: „а спутаймо ж білу, бо я, бігме, не буду завертати!"
„Та чим дурний?"
„Аді я скину поясок тай спутаємо!"
Та й ми спутали білу. Все була на переді тота біла, все вівці вела в шкоду, а тепер, не бійся, так позаду всіх шкуньгає...
Радий такий був, що раз. Доходив до тої пісні, що набрила на него як сон і гнала в давні спомини як маражене в сні на якісь цвітисті поля, що цвітів там богато і рвати йіх мож. І рвеш і рвеш і вже не стає сили, а рвати мусиш.
„А я бігав розперезаний попід верби і свистав у листки вербові і кричав по полю і кидав грудками за птахою. Ага! Так. Потім ми з Марійкою йіли хліб і сир. Вівці збилися вкупу і дошкували. Марійка все вишивала, а я скочувався з горба у долину. Так. Дивимося, а наша мама йде. Марія собі до мами, я собі. Я запутався в сорочку і впав, а Марія іглу загубила.
„Агій на вас, дурні, та чого біжите, таже видите, що іду д'вам. Ото дурні", — казала мама.
А то мама верталися з поля, бо носили робітникам йісти. Сіли мама коло нас та й взяли у Марійки рукави.
„Ану-ко, як ти, дівко, вишиваєш?"
А видиш. А ся фасолька, чого така черевата? Все бери дві нитці поза іглу, не три. — А ти, парубче, де вже пояс відпас? Бігаєш по полю як кінь без попруги?"
„Я лежав собі коло мами та бив ногами у землю. Мама взяли мене, дали свій поясок та й потермали за чупер..."
Ходючи по хаті сам себе потермосив за чупер і очи єго засьміялися.
Але я крикнув:
Ма, аді який великий бузьок!
Мама казали:
„Тай ти бузьок, ходиш без портинят як бузьок"
Тай тогди мама засьпівали:
„Ой не коси бузьку сіна,
Бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косит,
Що на бакир шапку носит..."
Не міг далі нагадати. Всі сили памяти не старчили.
„Зараз, зараз. Може ще нагадаю. Сиділи ми обоє коло мами.
Марійка вчилася фасольки вишивати, а я співанку співати. Потім мама пішли додому, аби вечерю варити. Я бігав за бузьком та до самого вечера єму співав:
„Ой не коси бузьку сіна..."
І знов не міг нагадати. „Зараз, зараз..." не міг. Здавалося, що якби нагадав собі конець співанки то увесь єго сум пропав би. Ще зачинав і ще раз співати і не міг найти кінця пісні.
„Боже милий, вже-м не годен надточити тої нитки, що урвалася. Все пірвалося, що мене тримало з ними".
Похилився над столом, підпер рукою голову, і очи єго стали якісь великі і чорні аж блискучі. Як би тими очима сум виглядав з єго душі — такі були смутні.
„Так, воно не відразу рвалося але поволеньки. Насамперед я пішов у сьвіт на науку. Довго я блукався. По довгих роках я зайіхав до мами. Сива голова мамина притулися до мої та й так мене при-витала:
„Марійка наша, синку, вмерла. Все небіжка за тебе допитувала, чи надйідеш? Надйіде, надйіде — ми казали. А як небіжка вже таки вмерала та й плакала. Казала: тото-м з ним якусь днину походила за вівцями, коби-м го хоть через вікно, хоть із-за порога уздріла то лекше би-м умирала. Та й таки незабавки вмерла".
Потім ходив довго довго ходив поволи по хаті і голову схилив і в очах мав якийсь вогонь, що вжирався вперед в не в брови і в вії і на вуголь чорніли вугольом чорніли очи доокола.
Пішли ми з мамов на могилу. Мама сіли в головах гробу, а я в ногах. Дубовий хрест, рута, барвінок і всіляка травиця".
„Аді, синку, Марійка отут спочиває. Я посажу єї ще вишеньку, але з весною, аби цвила як над иншими гробами". — К[азали] м [ама].
Вітер здував цвіт вишневий і заносив на Марійчин гріб і на мамину сиву голову. Мені здавалося, що білий цьвіт вишневий зростаєся з сивим волосом маминим і вітер збивав з того цьвіту ранішну росу і вона падала на мамине лице і моє і гріб. Сиділи ми там довго. Мама притулилися головою до гробу та й мовчали. А я нагадував собі рукави, що Марійка вишивала і білу вівцю, що ми путали. А потім ми сходили з мамов з могили, а за нами вишеньки кидали цьвіт білий".
Горячі сльози впали на стіл. Він йіх побачив і встав. Станув коло вікна.
„А потім мама пішли до Марійки".
Один гріб від другого недалеко. Як вітер віє, то цьвіт з маминої вишні падає на Марійчин гріб а з Марійчиної на мамин. Лиш я Лиш раз я сидів межи тими гробами і тоді мині нагадалася тота мамина пісокька. Мамо, мамо нічо від вас не хочу лиш докажіть мині конець тої пісні — просив-єм гробу маминого. Але гріб мовчав. Лиш вітер ніс цвіт вишневий з гробу на мою голову".
І довго він стояв далеко від свого села. І пісня мамина і біла овечка і цвіт вишневий і роса ранішна с того цьвіту — звивалися у великий білий вінок страшного, безмежного смутку. Очи плакали, а ус губи механічно раз по раз шептали:
„Ой не коси бузьку сіна,
Бо ся зросиш по коліна.
То най тота чайка косит,
Що на бакир шапку носит.
30. 1—98.
Друга чистова редакція новели «Вечірна година». Публікується за ПЗТ (I, 290—291)
______________________________
ПРИМІТКИ
Перша чорнова редакція цієї новели викладена в листі В. Стефаника до В. Морачевського (1897 р.). Новела лишилася недописаною з причин, які пояснює в листі сам Стефаник: „Вже більше не пишу, бо стемнілося. Прийміть щиро і те, що написав. Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними".
Вперше опублікована (в іншому варіанті) в „Лїтературно-Науковий вістнику" (1898 р., т. II , кн. 5, стор. 140—142) [в циклі „Фотоґрафії з житя“].
Новела також публікувалась в збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905); три варіанти включені в ПЗТ (т. I, с.99, 290)
16.07.1949