Відмінності між лівими та правими бліднуть перед вибором, який відкривається перед європейцями: або технічні рішення, або екстремізм. Хороший результат, що його останній може отримати на виборах, посіє сумнів щодо процесу інтеграції
Технократія або популізм: таким є вибір, що з’явився у Європі. І головним чином через саму Європу, хоча вибір цей фальшивий. Не йдеться про гамлетівський сумнів; однак з огляду на цю дихотомію відмінність між правими та лівими блідне, хоча вона є.
Європейська інтеграція для багатьох урядів почасти була способом позбавити національного виборця права приймати рішення щодо непопулярних заходів, до яких – якби вони не інспірувалися з Брюсселя (чи Франкфурта) чи тройкою [тристороння комісія з представників МВФ, ЄЦБ та Єврокомісії, створена для організації допомоги урядам Греції, Кіпру, Ірландії та Португалії під час Європейського боргової кризи - Z], до якої є багато запитань, - можливо, ніколи би не вдавалися. Коли не розглядають справді альтернативні політики і думають, що всі рішення є технічними, це називається технократією. Те, що з’являється на противагу їй у значній частині Європи, є різновидами популізму, які – від крайньої правиці (подекуди від крайньої лівиці) – мають виразно антиєвропейський характер; принаймні є налаштованими проти тієї Європи, яка вимальовується, пропри те, що вони є по своїй суті ксенофобськими.
Одна річ це суть. А інша – це процес європейської інтеграції. Що стосується суті, то демократії західної Європи, як згадує британець Крістофер Бікертон, починаючи з кінця вісімдесятих років поступово демонтують кейнсіанську, корпоративістську державу добробуту, що є невід’ємною частиною демократії в Європі та Іспанії. Можливо, ми, іспанці, ще донедавна - поки не сталася криза - не помічали цього, тому що коли інші в західній Європі поверталися, ми все ще йшли.
Утім, ми не пройшли й половини шляху. Навіть урізана держава добробуту у Франції, Німеччині, Нідерландах і, звісно, північних країнах і далі значно переважає іспанську. В Німеччині часів Шредера із соціального забезпечення прибрали відшкодування на купівлю окулярів, ми ж це ніколи туди не вносили. «Активне суспільство», про яке зараз говорить голландський уряд, є значно розвинутіше, ніж наша держава добробуту, яка небезпечно дрейфує до держави соціального забезпечення. Однак ці скорочення витрат, разом з імміграцією, в якій звинувачують ЄУ, зародили серед популістів ідею про те, що іммігранти відбирають у громадян частину держави добробуту.
Що стосується процесу, то ми створювали вакуум національної демократії – особливо в останні роки, завдяки політиці, до якої спонукали і яку контролювали з Брюсселю (чи Берліну), - не заміщаючи її європейською демократією. Ми сповзли не до диктатури, а до постдемократії, як називає це Колін Крауч. І рішенням не стане надати більше повноважень Європейському парламенту, який не опирається на демос (народ), ним стане посилення національних демократій також і при вирішенні європейських справ. Наведемо іспанський приклад: у розпал парламентських дебатів щодо Державного бюджету на 2014 р. уряд надіслав у Брюссель попередні розрахунки на 2015-2016 рр., з новими урізаннями видатків для контролю за дефіцитом, без обговорення в Генеральних Кортесах. Чи не було б логічно обговорити це раніше у парламенті? Такі країни, як Німеччина, Данія, Голландія та інші посилили національний контроль за європейською політикою. Чому ми ні?
Це правда, що європейський мотив переважив в Іспанії. Європа продовжує залишатися рішенням, хоча варто пильнувати, аби у пацієнта не виникла задуха. У кожному разі, рішення – не те саме, що звільнення від відповідальності. Бо в такому випадку ЄУ мала би захищати уряди від власних суспільств через непопулярні рішення, які ховаються за технократичними аргументами.
Розквіт цього антиєвропейського популізму пов’язаний з погано реалізованою та зле поясненою європейською інтеграцією, яка на думку багатьох ущемляє національну ідентичність. Фактично цей популізм розпочався, коли почалося нове століття (у випадку Франції значно раніше), і особливо після провалу в 2005 р. європейської Конституційної угоди, здійсненого руками французьких прихильників суверенітету та на той час дуже проєвропйеськи налаштованих голландців. Цей популізм посилився через кризу та через технократичну та недемократичну відповідь Європи.
Звісно, скажуть, що в Іспанії популізм відсутній. Ще живий спогад про громадянську війну та диктатуру. Це правда, що різновиди популізму, які з’явилися у решті Європи – Німеччина є винятком, хоча партія «Alternative für Deutschland» мало не увійшла до парламенту – за своєю суттю є реакцією на втрату ідентичності, передумовою якої, як гадають, є не стільки європейська інтеграція, скільки імміграція (хоча у Франції відсутня насправді масова нова імміграція). Це те, що Майкл Скей називає пошуком «онтологічної безпеки». Іспанці добре прийняли свою імміграцію, яка не створює для них серйозних проблем з ксенофобією чи культурною ідентичністю. В Іспанії як частина іспанського націоналізму, так і баскський та каталонський рухи за незалежність, мають певне популістське наповнення і перетягують на себе цих виборців.
На даний момент в Іспанії існує велетенський прошарок тих, хто утримується від голосування, із сильними антиполітичними настроями, який може стати базою для популістського вибору. Існує кілька джерел, з яких може прорости вибір на кшталт того, уособленням якого є Беппе Ґрілло в Італії, але також щось схоже на французький Національний фронт. Може навіть з’явитися щось на зразок американської Чайної партії. Усі ці паростки мають частину від потрібного для того, аби оформитися, однак ніхто не має усіх необхідних засобів, зокрема їм бракує лідерства.
Той факт, що на даний момент популістський вибір відсутній на іспанському видноколі, не означає, що слід виключити можливість його появи в найближчому майбутньому, якщо соціальна ситуація не поліпшиться, а криза політичної системи посилиться. Протестний голос, який зростає, легко може перетворитися на голос, відданий за популістів. Дроблення електорату є живильним середовищем для цього. Як і зростаюча недовіра до Європейської Унії, під яку підпадають вже 75% іспанських громадян, згідно з останніми весняними опитуваннями Євробарометра. Хоча недовіра до уряду є ще вищою.
У кожному разі на нас також впливає популізм інших. Перемога, про яку сповіщають деякі опитування, Національного фронту у Франції на виборах до Європейського парламенту у травні наступного року зашкодила би іспанським інтересам, оскільки розклала би усю французьку політику і паралізувала Францію, а разом з нею новий та потрібний поступ у європейській інтеграції. По суті, добрий результат цих популістів на цих виборах посіє сумнів щодо усього процесу. Вибори до Європейського парламенту у травні наступного року будуть підсумком національних виборів, однак матимуть наслідки для всієї Європи. Як це не парадоксально, але вони можуть засвідчити трансєвропейське зародження популізму на антиєвропейській основі, як це вже демонструє платформа, яку збивають француженка Марін Ле Пен та голландець Герт Вілдерс.
Боротьба проти таких різновидів популізму включає в себе відмову від технократії. У подвійному сенсі: хай будуть альтернативи – які зовсім не легко створити, оскільки для того, аби вони були реалістичними, потрібні координовані дії на європейському рівні, - і хай Європа відповідає конкретною та потужною політикою на проблеми громадян. Тобто це означає відновлення політики, демократії. Як в національних рамках, так і в європейських.
Андрес Ортега, іспанський письменник та аналітик
Andrés Ortega
Tecnocracia o populismo en Europa
El País, 19.12.2013
Зреферувала Галина Грабовська
13.01.2014