Жив на відшибі, "далеко від світу", тобто від осель з европейцями, і дістатися до його "сітіо" (посілости) не було легко. Треба було добре повипарювати собі тіло на сідлі з добрим мулом, на карколомних стежках, поки довелося за лісовою гущавиною добачити простору, на кілька квадратних кільометрів поляну — царство нашого симпатичного земляка. За три доби томливої дороги не все поталанило звичайному вершникові добитися туди.
Був людиною — у протилежности до загалу наших земляків — практичною, тобто: зрікся приємности пересиджувати цілими днями в гурті наших неробів, фільософів при чарці, приємности читати наші місцеві ґазети, переповнені сварками, приємности виставляти на людний показ своє багатство у формі передової лавки у церкві і товстої воскової свічки, а врешті приємности похвал з проповідниці.
Дехто говорив, що в нього не було амбіції. Та це суща неправда і кривда для мого приятеля. Бо ніхто, навіть і найбільший його ворог, не був у змозі заперечити, щo кожного року, якщо не двічі, так принаймні один раз, його "капанґи" (наймити) виганяли до Понта Ґросси з лісових нетрів, де заховалося його царство, тисячу штук зразково виплеканих свиней на продаж. І якщо було оцінювати тільки на сотню мільрейсів одну голову, то треба ствердити, що мій симпатичний приятель якісь там амбіції мав. Все одно, які: свинські, чи ослячі — але амбіції.
Надоїла мені "культура" загноєних шиночків, що є найвищим осягом нашої еміґрації підкрилами бразильської республиканської конституції, наближалися Різдвяні свята і я вибрався святкувати їx у Міґела Красовського. Готовився до дороги так, начеб вибирався на другу півкулю, забираючи на мула мішок з харчами, подушку, накриття, та прикріплюючи до правого боку великий револьвер "шмід", а до лівого різницьку ножаку "параґваяно" у покровці. Так я вирушив у гостину до приятеля Міґела, щоб дати вухам змогу відпочити від спліток, що вкупі з горівкою стали національною стравою наших неоцінених земляків.
Мій приятель (треба віддати йому справедливість) був гостинний: ніколи не відмовляв мені місця при своїй ватрі і кутка на долівці у своїй хаті. А як було його ще сповістити про приїзд на місяць наперед (більш-менш у таких перервах доходила до нього пошта), тоді він, як справжній джентельмен, висилав до половини дороги двох "капанґів", звичайних "буґрів", щоб допомогли мені перебороти всі перешкоди дороги і доставили мене живим до його гостинної хати.
І якже було відмовити собі приємности гостини у Міґела?
Ще й тепер мило згадувати зворушливі моменти.
Доїздимо до "сітіо" мого приятеля. Мої товариші починають палити з револьверів, аж всі заспані папуги схоплюються з гнізд і починають свій ярмарок. I не минуло й пять хвилин, як від сторони хати Міґела грянула така пальба, що гадав би, спеціяліст від революцій, "коронель" Фабріціо, цілу Парану звів на ноги. Це Красовський вкупі з синами і челяддю свого гостя зустрічає.
Бо і якже можна у Бразилії без револьверів і штучних вогнів свято святкувати? А ще як хто є Красовським, якого "лєтру" (вексель) сам президент Парани "аксептує"!
Ще пять-десять хвилин — і на лісовій стежці показується ціла кавалькада: спереду товстенький, з усніхнутим обличчям, з козацькими вусами, Міґел Красовський, за ним на мулах його чотири сини, хлопчаки, аж просяться під вояцький аршин; а далі пішеходи, босоногі, трохи не голі, присвоєні буґри, яких він має на свому хлібі до трицятки родин. Справжній курінь козака-степовика.
Так заїздимо на хутір земляка. Серед стрілянини і лускання ракет, серед писку індіян, які вже вітрять своїми ніздрями розкішний запах вечірньої "шураскади".
Спитаєш, читачу, що це таке, ця "шураскада"... Терпцю, до вечора недалеко; а там усе побачимо.
Заїздимо на просторе подвіря мого приятеля, де посередині стоїть велетень-дерево, що розпустило широко густу корону і твори природний захист перед спекою сонця.
Хата, як усі хати наших поселенців: велика буда з дощок пінєйрових, обведена верандою, крита коленим, примітивним гонтям, з віконцями замість вікон.
Мого здороженого мула пустили на "партейру" — обгороджене пасовисько з рідким лісом. Я обмився і почалася вступна гостина. На веранду, де я засів з хазяїном, хазяйка виносить кипяток: господар "кую", невеличку грушку з тикви, набиває спорошкованим зеленим бразильським чаєм "ерва мате", хазяйка наливає в кую кипятку і подає її чоловікові, що cтає смоктати срібною цівкою "бомбою" гіркий, гарячий "шімарон". Потім куя йде по черзі в мої руки, далі опинюється в руках хазяйки. І так далі в нескінченність. — Підчас цьогомій приятель добуває з мене всі новини зi світу, тобто з сусідніх осель і про наших знайомих.
Після цього хазяїн веде мене на оглядини свого царства.
Перед нами розгортається безкрає поле з кукурудзою, з якої вистрілюють сям і там стрункі пальми, високі ґравкарії або обгорілі, струпішілі стовбури колишніх дерев. В кукурудзі пораються буґри, які очищують її сапами від буйних бурянів і кущів, що вперто відростають з коріння зрубаної деревини, і хрунькають чорні, лискучі свині — гордощі хазяїна.
Вже починає смеркати, як ми вертаємось з нашої мандрівки. В сумежному лісі гуркотять малпи-бужії і несеться неприємне, протяжне, йойкання нічної птахи, в якій покутує бразильський Марко Проклятий, а великі світлячки шугають у сутінках і поблискують своїми синявими подвійними рефлєкторами, мов мінятюрні самоходи. Сертон (ліс) починає свою нічну симфонію, яка робить бразилійську ніч такою неподібною до ночі, що з нею ми зжилися змалку.
Ціла тічня собак обступає нас, коли ми наближуємося до подвіря хати, мають хвостами і мається вражіння, немовби шпадрон уланів вимахував шаблями.
На подвірї рух. Сини Красовського пораються біля "шураско". У довгому рівчаку жариться вугілля, а над вугіллям на гостро закінчених патиках, покладених впоперек рівчака, печетеся мясо. Мясо вже цілу добу "байцувалося" в бочці, щоб просякло запахом цибулі, намоченої у вині, і щоб скришіло.
Коли ми надходимо, сини хазяїна саме виносять з хати довгий стіл з дірками і лави.
Сідаємо до стола і перед нами застромлюють у дірки у столі патики з чудово запашним мясом і на столі ставляють "ґарафон" а домашньою горівкою. Горівка сильна, мертвяка підняла б на ноги. Її фабрикація така: здовж корита сідають вечорами буґри і жують у ротах кукурудзу. Корито, повне такої погризеної кукурудзи, залишається на довший час, щоб сферментувало, після того, як долили до нього якусь кількість горівки. Потім відбувається фільтрування препарату.
Починається бенкет.
Витягаємо з покровців ножі, відрізуємо шматки мяса і заїдаємо, зразу поливаючи горівкою, а пізніше кислим чорним вином власного виробу Красовського.
З боку бенкетують буґри, що поприсідали довкола ватри, спираючи всю вагу тіла на кінчиках пальців ніг. Жовтяві обличчя, чорне дротяне волосся на головах, монгольський заріст на верхніх губах і бороді, майже неартикуловані звуки їх мови "ґварані", дикі, хижацькі блиски очей, мова ночі і свідомість безкрайого моря лісового — яке воно дивне, а водночас зворушливе" Адже нас кількох европейців осьтут у цих нетрях кволі, безсилі діти серед тих дикарів!
В томуж і річ, що над цією чередою двоногих тварин має необмежену владу їхній "капітан", для якого ця череда має сліпу шану, і якому вільно вживати найлютішої кари. Він для ниї тим, чим для тигрів у цирку присмирник, озброєний у батіг і пістолю.
Ось один з череди, підхмелений починає виявляти свою вдачу дитини дикої пущі. "Kапітан" вже біля нього. Слова не помагають, треба вдатися на гостріші засоби. Слухняні освоєні тигри притягають колоду з розщепленими кінцями, натягують її на ноги непокірливого і затискають на ногах бунтаря. Він спочатку протестує звірячим ревом, дедалі — ослабає, покірніє, а потім лежить спокійний мов дитина, і тільки блискає білками очей у напрямку бенкетуючих при ватрі. Хміль з його голови випаровує і серце мякне. Його звільняють від тортур і знову приймають до гуртуц. Він тепер покірливий і вдячний.
Перед моїми очима пересувається ціла історія цивілізування людської породи. І мені чогось насуваються на думку слова Св. Письма: "Начало премудрости страх божий." Тільки останнє слово в реченні пропускаю.
З лісу несеться йойкання нічної птахи, жаби в темноті регочуть, заводять мов немовлята і посвистують, світляки прорізують темінь синявими списами, підхмелені буґри румгають якісь допотопні арії, один із синів Красовського грає на гармонії. Хату, майдан, ватру і весь табор загортає в себе челюсть безкраю — яке те все дивне, яке несамовите!
Врешті мій хазяїн палить з револьвера і громада кінчає бенкет. Буґрів заганяють до "пайола" — повітки і замикають на ключ.
Мене хазяїн і його сини ведуть до хати, де на долівці постелено шкури тигрів; за подушки служать сідла, застелені "пелегами", овечими кожами фарбованими, якими вистелюють сідла; тільки для мене зладжено з листя кукурудзи, з моєю подушкою.
За декілька хвилин хата аж ходить від хропіння пятьох дужих грудей. Двері і вікониці позамикані і скріплені здоровими імбуєвими засувами. Буґри сплять під замком — чому ж би не спати спокійно, як комісар під охороною вірної ґвардії?
Тимпаче, що святкуємо ніч народин Христа, ніч миру на землі.
[Діло]
07.01.1939