Майже усі країни, які взяли участь в конфлікті, який спалахнув у серпні 1914 р., розраховували, що він буде коротким. Він тривав понад чотири роки і залишив по собі вісім мільйоні загиблих, з яких третина були цивільними
«Весна і літо 1914 р. в Європі були напрочуд спокійними», - згадував через роки Вінстон Черчилль, підживлюючи ту ностальгійну ідею про європейську стабільність в часи імперської Німеччини Вільгельма ІІ чи Великої Британії Едуарда VIІ, про контраст між «добрими часами» і періодом великих політичних та суспільних потрясінь, який розпочався, коли у серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна.
Коли почалася ця війна, Європою владарювали обширні імперії, якими управляли – за винятком Франції, де після поразки у війні з Пруссією в 1870 р. постала республіка, - спадкові монархії. Аристократи усе ще мали значну політичну та економічну владу. У Великій Британії, Франції чи Німеччині, якщо говорити про наймогутніші нації, олігархія багатих та можновладних, що належали до хороших родин, знаті та буржуазії й були поєднані шлюбами та адміністративними радами на підприємствах та банках, зберігала панівне становище в суспільстві через доступ до освіти та культурних інституцій.
Багато європейських громадян мали обмежену свободу говорити своєю мовою чи сповідувати свою релігію і зазнавали помітних дискримінацій через стать, расу чи клас, до якого вони належали. Жінки не голосували, за нечисленними винятками, як от у Фінляндії, де їм надали право голосу в 1906 р., їм зрідка дозволялося володіти власністю чи вести свій бізнес. До 1914 р. демократія і наявність громадянської народної культури – поваги до закону та захист громадянських прав – були рідкісними благами, наявними в деяких країнах, як от Франція та Велика Британія, і відсутніми у більшій частині решти Європи.
Саме таким був лад, який почав руйнуватися, коли Австрія оголосила війну Сербії 28 липня 1914 р., через місяць після вбивства в Сараєво наступника австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда. Услід за цим тертя і суперництво між різними державами перетворили її на загальну війну, спочатку європейську, а після вступу у неї Сполучених Штатів 6 жовтня 1917 р. – світову. І хоча уряди основних держав – від Росії до Великої Британії, не кажучи про Німеччину та Австро-Угорщину, - доклалися до того, аби ризикнути миром, оголосивши військову мобілізацію, жоден з них не укладав воєнних та економічних планів на тривалу сутичку.
Сподівалися, що війна буде короткою, тому що знали, що якщо всі одночасно розпочнуть воєнні дії, те, що уможливлювало систему союзів, укладену за кілька років перед тим, витрачені гроші та сили, можуть призвести до банкрутства промисловості та репутації Європи. Оголосивши війну у серпні 1914 р., стверджує історик Рут Геніг, «європейські держави передбачали низку коротких та гострих військових зіткнень, після яких ймовірно відбудеться загальний конгрес воюючих сторін, на якому будуть затверджені воєнні результати шляхом політичного та дипломатичного врегулювання». Вільгельм, принц-наступник німецької корони, прагнув, аби війна була «радісною та веселою». Російський військовий міністр, генерал В.А. Сухомлінов, готувався до баталії, яка триватиме від двох до шести місяців, а британці сподівалися, що їх експедиційні сили повернуться додому на Різдво.
Утім, війна протривала чотири роки і три місяці й ентузіазм, з яким до неї поставилася більша частина населення воюючих країн, включно з робітничим класом, відносно скоро випарувався, особливо в центральній та східній Європі. Нестача харчів та сировини, а також численні конфлікти, причиною яких були важкі умови, в яких велася війна, сформували передумови для революцій 1917 р. в Росії, які почергово скинули царський режим і привели до влади більшовиків – найнесподіваніша та найбільш страхітлива революційна зміна, яку знала історія ХХ ст. У 1919 р. залишалися лише дві імперії – британська та французька. Всі решта зникли, а разом з ними – велика армія чиновників, військових, бюрократів, землевласників, на яких вони трималися.
Впродовж століття, яке проминуло між Віденським конгресом 1815 р., який поклав край епосі Наполеона, і початком Першої світової війни, Європа була підмостками двох великих воєн, що виділялися поміж інших, більш локальних конфліктів: Кримська війна 1854-1856 рр. залишила по собі 400 тис. убитих; війна 1870-1871 рр., в якій одна одній протистояли Франція та Пруссія, спричинила 184 тис. жертв. Понад вісім мільйонів осіб загинули під час Великої війни 1914-1918 рр., до цього числа слід було б додати жертв пандемії грипу 1918-1919 рр., яка сильно вдарила по населенню, ослабленому наслідками конфлікту.
До 1914 р. число цивільних, що гинули у війнах, було заледве порівнюваним з тими, хто воював. У Першу світову війну вбиті серед цивільного населення вже становили третину загальної кількості жертв, а в Другу – перевищували дві третини. «Озвіріння», спричинене першою з цих війн, з жахливими наслідками, призвело до того, що цивільне населення перетворилося на предмет зазіхань та нищення.
Коли вибухнула Перша світова війна, доля Європи почала вирішуватися силою зброї. То був безпрецедентний за своїми масштабами конфлікт, з двома головними фронтами, одним західним та іншим східним, в якому вперше з’явилися повітряні бомбардування, після того як тривалий час головними проявами війни були наземні та морські бої. Вже на початку 1915 р. британцями та німцями були здійснені перші бомбові атаки з повітря. І жахіття, спричинені ними серед цивільного населення, показують, що ця війна розпочала нову епоху застосування сили між державами, яка сягнула свого зеніту у Другій світовій війні.
Згідно з дослідженням Джона Хорна та Алана Крамера 6427 цивільних французів та бельгійців були вбиті загарбницькими німецькими військами у серпні 1914 р., щойно почалася війна, переслідування та вбивства цивільного населення були також звичними на східному фронті, де головні ролі відводилися німецьким, австрійським та російським воякам. Сотні тисяч литовців, латвійців, поляків та євреїв були депортовані у глиб Росії. Проте найочевиднішим прикладом цього «озвіріння», розпаленого Великою війною, явним прецедентом нацистського геноциду, було холоднокровне вбивство щонайменше 800 тис. вірменів османськими збройними силами між 1915 і 1916 рр., свідомо спланована та здійснена елітами османської держави акція.
Перша світова війна, яка вирішала долю Європи силою – після десятиліть примату політики та дипломатії, - на думку багатьох авторів була справжнім переломним моментом в європейській історії ХХ ст., болючим розривом з на той час домінуючою політикою. Вона поклала початок ескалації насильства в ту епоху, яка тривала до 1945 р., тому що стерла грань між внутрішнім та зовнішнім ворогом, границю між цивільним населенням та військовими, стала сценою для перших в історії прикладів масового знищення людей, після неї з’явилися фашизм та комунізм, парамілітарні рухи та воєнізація політики.
Більшість керівників великих держав на момент початку Першої світової війни належали до привілейованого та елітарного світу, тісно пов'язаного з аристократичною культурою Старого порядку, зі слабкими знаннями про індустріальне суспільство та суспільні зміни, до яких воно призводить. Після неї вже ніщо не буде таким, як було. Для інтелектуалів та митців виявилося майже неможливим залишатися осторонь великих суспільних дебатів. Комунізм та фашизм стали альтернативами ліберальній демократії, провідниками для масової політики, розсадниками нових лідерів, які, піднявшись нізвідки, викорінивши істеблішмен та старий імперський та монархічний лад, запропонували радикальний розрив з минулим. Як заявив сер Едвард Грей, міністр зовнішніх справ Великої Британії, Європа поринала у пітьму.
Хуліан Касанова, автор книги «Європа проти Європи, 1914-1945»
Julián Casanova
La guerra que cambió el destino de Europa
El País, 02.01.2014
Зреферувала Галина Грабовска
10.01.2014