Підсумковий огляд
Вільям Фолкнер. Світло в серпні. Роман. Переклад з англійської Олега Короля. Серія «Лауреати Нобелівської премії» – Київ: «Видавництво Жупанського», 2013. – 352 с.
«Світло в серпні» – твір, який перекладено кількома десятками мов. У багатьох країнах Фолкнера відкрили завдяки цьому роману й досі ототожнюють саме з ним. Техніка оповіді і кінематографічна яскравість картин відсилають до Голівуду, що його письменник соромився і ненавидів, заробляючи гроші, аби дременути звідти додому, замкнутися і писати. Фолкнерові треба було почати працювати над прозою, щоб звільнитися від прокляття «Мармурового фавна» – збірки віршів, від якої віє жахливою невправністю і кепсько завуальованим епігонством. Він так і залишився би на марґінесах історії американської літератури учнем Стефана Малларме, якби не його диявольська здатність працювати над собою і з мовою. Мова була його секретаркою і коханкою. В його творах вона звучить у вигляді свого найприроднішого, найб’ючливішого варіанту – розмовного з діалектними й індивідуально-оказіональними вкрапленнями, наче записана на диктофон усна оповідь. Оминувши Сцилу символістичного віршування, яке до того ж виходило з моди, Фолкнер щасливо уникнув також Харибди представника втраченого покоління. Романи «Нагорода вояка» та «Москіти», якими дебютував Фолкнер-прозаїк, у найкращому разі перебували б у затінку Хемінгуея і Ф. С. Фітцджеральда. Тож Фолкнер шукав далі. Мов пазли, непоступливець-автодидакт складав і розкладав великі романи світової літератури, доки врешті народився могутньої сили і самобутності художник, творець Йокнапатофи – уявного краю ген на американському Півдні з майже вічутною на доторк, так переконливо змальованою історією.
Недотягуючи до попередніх українських Фолкнерів – збірки «Крадії» в легендарних, мало не соковитіших за оригінали перекладах Мара Пінчевського і Ростислава Доценка та роману в новелах «Домашнє вогнище» («Зійди, Мойсею!») в перекладі Валентина Корнієнка і Ростислава Доценка, український переклад «Світла в серпні» має водночас неоціненну перевагу: показує вразливість оригіналу, загострюючи увагу на етичному месиджі Вільяма Фолкнера, повертає цього письменника з недосяжного п’єдесталу на грішну землю, дарує його нам художником у сумнівах і пошуках. Фолкнер постає перед нами людиною, яка пила, кохала й писала проти страху, бо «страх – це найпідліше». Якщо не «забути про нього назавжди», не позбавити його місця «у своїй майстерні», тоді, застерігає Фолкнер, письменник писатиме «не про любов, а про хтивість», «не про серце, а про залози».
Райнер Марія Рільке. Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе. Роман, поезії. З німецької переклали Євген Попович, Петро Таращук та ін. – Харків: «Фоліо», 2013. – 283с.
Рільке – «останній поет», «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе» – «перший модерністичний німецький роман». Самотність – тема його віршів і лейтмотив «Нотаток». Рільке – співець самотності par excellence, «самотності, яку я підняв над собою і до величі якої аж ніяк не могло дорівнятися моє серце». Підняв і втримав і прагнув до неї, яку тримав, дорівнятися. Надзавдання для поета, понадто такого, який ненавидить приблизне і якому йдеться винятково про істину. І який наприкінці шляху благатиме прощення, а ще більше – любові: «Господи, любові!»
«Нотатки» доповнено підбіркою віршів з різних поетичних книжок. Представлені в українському виданні і «Петрові батоги», і «Жертви ларам», і «Вінчаний снами», і «Перед Різдвом», і «Ранні поезії», і «Книга образів», і «Часослов», і «Нові поезії», і «Нових поезій наступна частина», і «Сонети до Орфея». Містить книжка і хрестоматійні вірші, без яких не обходиться жодне видання поезій австрійського модерніста («Іспанська танцівниця», «Самотність», «Осінній день», «Осінь»), і не такі відомі, але від того не менш значущі – в поетичному плані й, зосібна для українського читача, як-от «Карл XII Шведський їздить верхи в Україні». Прочитаємо їх в інтерпретаціях класиків українського поетичного перекладу і сучасних перекладачів, зустрінемо, одначе, й такі несподіванки, як Юрія Шевельова в шатах тлумача вірша Рільке «Удень ти – пошепт поговору...». Рільке – поет, в якого навіть «Книга злидарювання та смерті» буде сповненої поезії й життя. Вже бодай заради цього його варто читати і перечитувати.
Вірджинія Вулф. Хвилі. Переклад з англійської Альбіни Позднякової. – Львів: «artarea», 2013. – 284 с.
Успішна романістка, інтелектуалка номер один, ікона феміністичного руху, новаторка романної форми, найважливіша представниця британського модернізму – такий фасад. За ним – велика трагедія людини, яка, народившись у заможній сім’ї, зазнала в дитинстві наруги, упродовж життя потерпала від депресій, а п’ятдесятидев’ятирічною вчинила самогубство.
«Ви, як мені здається, перебуваєте в дуже особливому становищі; ви немовби експериментуєте в напрямку поезії і можете завести прозу туди, де вона буде сяяти і стискатися», – писав, звертаючись до Вірджинії Вулф, Едвард Морґан Форстер, автор «Поїздки до Індії», одного з найпотужніших антиколоніальних романів англійської літератури. Тієї самої Індії, що, мов діамант, виблискує з попелу слів, наче його, накочуючись і відходячи, оголює хвиля. «Щодо власного відчуття життя у Вулф, то воно було чітким, яскравим, суб’єктивним; іноді воно відблискувало, переходячи від розуму до розуму», – напише згодом у «Британському романі нового часу» Малколм Бредбері. «Хвилюючий час» – окреслить Бредбері десяті–тридцяті роки двадцятого століття. Не зовсім, здавалося б, відповідна назва як на такого формату дослідження. Так би й було, якби «хвилюючий» не відсилав нас до Вірджинії Вулф, до її роману «Хвилі». Бредбері чимало разів покликатиметься на письменницю, на її бачення й характеристики – вже з цього видно, наскільки вона важлива також для британського теоретичного дискурсу.
Визнавши силу письма «Улісса» Джеймса Джойса, Вулф позиціонуватиме його на «нижчому рівні». Роман «Хвилі» – експериментальна відповідь «вищого рівня» Джойсові. Обоє мовби користувалися спорідненими приладами з протилежними властивостями. Джойс – рентгеноскопом, який не лише все жахливо збільшив, а й просвітив сердешного Леопольда Блума до найвіддаленіших куточків мозкових звивин. Вулф – зменшувальною лінзою, що дозволила схопити однією картинкою цілий універсум. Не занедбуючи деталей, Вулф відмовилася, як вона сама висловилася, від розглядання вугрів.
Якщо Джойс на незліченних сторінках розгортає менше, ніж добу життя героя, то Вулф, відмовившись від сюжету, зуміла розповісти про людське життя, нічого не забувши, починаючи моментом, коли перед молодою людиною увесь світ, і закінчуючи тим, коли перед нами вона літня, обважніла, з посивілими скронями: «Вся ця маленька інтрижка під назвою «життя» скінчилась». Перед нами, а найголовніше – перед собою. І так з усіма шістьма оповідачами, які врешті-решт, цілком імовірно, лише розгортки одного багатогранного, поліголосого «я», так само, як «я» людини – відбиток усіх «я», з якими воно коли-небудь триваліший час було поєднано:
«А тепер-от запитую: «Хто ж я?» Я говорив про Бернарда, Невіля, Джинні, С’юзен, Роду й Луїса. Я – це усі вони? Чи хтось один із них? Я не знаю. Ми сиділи тут разом. Але Персіваль помер, і Рода померла; тож ми відокремлені; ми не тут. Тільки я досі не можу знайти того, що розмежовує нас. Між нами нема ніякої різниці. Щойно я сказав, що відчуваю себе ними. Різниця, яку ми знаходимо, індивідуальність, яку так гарячково плекаємо, була переможена».
Ельфріде Єлінек. За дверима. З німецької переклала Оксана Курилас. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2013. – 216 с.
«Авжеж, есей «Власна кімната» був для нас феміністок дуже важливим», – напише Ельфріде Єлінек про Вірджинію Вулф на стодвадцятип’ятирічні уродини британської письменниці. Це саме можна буде згодом сказати про Єлінек. Уже зараз це можна сказати про її п’єсу «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств», що з’явився в українському перекладі дві тисячі дванадцятого року. Українська Єлінек налічує кілька позицій, зокрема й відомий завдяки екранізації роман «Піаністка». «За дверима» – найсвіжіший український переклад цієї суперечливої письменниці, однозначне в якої лише одне: безкомпромісність, з якою вона описує світ, де бракує гуманізму. В основі роману лежить правдива історія – моторошна і незбагненна. В анотації твір названо «можливо, одним із найжорстокіших романів Ельфріде Єлінек». На жорстокість світу, подій, стосунків Єлінек відповідає жорстокістю дискурсу. Чи це саме той спосіб, вирішуватиме читач. Нобелівський комітет сказав дві тисячі четвертого року цій поетиці виразне «Так».
Томас Бернгард. Холоднеча. Старі майстри. Переклад з німецької. Серія «Бібліотека світової літератури». – Харків: «Фоліо», 2013. – 474 с.
Томас Бернгард з’явився акурат під завісу року. Австрійський національний письменник, шаленець від літератури, похмурий поет і гіркий пророк, невтомний оспівувач недуги і розкладу, занепаду і загибелі, майстер на манівцях, поет смерті, програмний аутсайдер, невиліковний жахітник, неприторенець, впертий самітник, веселий трагік, макабричний гуморист, усміхнений бунтівник, вовк-одинак, консервативний анархіст, харизматик, майстер перебільшення, фанатик істини, націонал-нігіліст, автор для ґерманістів – це лише частина характеристик, отриманих Бернгардом, який разом з Інґеборґ Бахманн, Петером Гандке й Ельфріде Єлінек належить до найвідоміших австрійських письменників середини та другої половини двадцятого сторіччя.
Опублікований тисяча дев’ятсот шістдесят третього року роман «Холоднеча» відразу здобув широкий розголос і схвальні відгуки. Цей твір вважають подією в австрійському письменстві. «Холоднеча» – один з найвідоміших, найуспішніших текстів австрійської літератури. Мороз, студінь, холод – центральний мотив творчості письменника, опрацьований у його романах, п’єсах та автобіографічному п’ятикнижжі. Напередодні появи твору молодий автор уклав книжку віршів із такою самою назвою, проте її було відхилено.
Прозова комедія «Старі майстри» – найоригінальніший твір Бернгарда, в ньому поєднуються композиційно-формальні ознаки прози і внутрішня сила драматичного мистецтва. Відвідини героями вистави «Розбите горня» за Кляйстом стають приводом для прискіпливої екскурсії історією європейської культури Нового часу. «Роман» належить до пізнього доробку, його видано вісімдесят п’ятого, а згодом інсценізовано.
08.01.2014