Гуцульський Святвечір в Черемошній

«Коли тру мак на Святвечір, згадую Різдво в Черемошній…»

Свята приходять і проходять, але спогад про них лишається. Правда, не завше, бо нині далеко не кожна господиня дотримується давніх традицій, і не кожна достеменно знає, що і для чого робилося? У цьому сенсі особливим є гуцульське Різдво з його автентичнеими обрядами і віруваннями. Про них і піде мова у розмові Василя Карп'юка із відомою письменницею та перекладачкою Галиною Петросаняк – уродженкою села Черемошна Верховинського району Івано-Франківської області.

– Мабуть почнемо з «декорацій». Яке «оформлення» має Різдво Вашого дитинства?

– Різдво в горах має дуже багато від язичництва. Зрештою, не тільки в горах, а всюди в Україні, і не тільки Різдво, а загалом християнські свята… Але довкола наших карпатських свят, дійсно, чи не найбільше магії, про яку вже всі знають, і зараз, коли не складно потрапити сюди людям з інших регіонів, навіть з інших країн, їдуть, аби якось до цієї магії причаститися. Для мене Різдво з дитинства – одне з найбільш глибоких і очікуваних свят, тому що воно огорнуте таємницею, загадкою, і все відбувається дуже урочисто.

– В чому ця урочистість?

– По-перше, те, що цілий день готується їжа (зранку до вечора – у нас дома так було). Весь день горить ватра в печі, готуються страви, яких має бути дванадцять, а наперед їх, зазвичай, не готують, хіба голубці з часником, які подають холодними, то їх можна в переддень приготувати; чи квасоля з чорносливом (не знаю чи таке готують в Косівському районі, але у Верховині це дуже популярно). У приготуванні вечері беруть участь усі члени родини. Діти теж допомагають. Усі мають свої завдання, заняття, і цілий день треба постити. Тобто, варити – треба, їсти – не можна. І так до вечора. Навіть є такий звичай, що хто з дітей не їсть цілий день, тому в нагороду припаде новонароджена в році маленька худоба. Вона належатиме тому, хто витримав і не їв. Відповідно, той, хто їв – втратив ягнятко або телятко. Мене це досить-таки підбадьорювало не їсти.

– І скільки у Вас було овець, телят, Ваших власних, зароблених тим, що не їли?

– У нас ніколи не було аж так багато худоби. Але, зазвичай, було три-чотири вівці, корова, теля, порося…

– Це вже мені важко порахувати, але якісь були. Пригадую, був у мене баранчик, який полюбляв мене бити, незважаючи на те, що він мені належав.

Дуже запам’яталося також різдвяне ліплення пирогів [вареників] різних типів. Як відомо, страви мають бути пісні, а тому вигадувалися різні рецепти. Вірніше, не вигадувалися – вони були споконвіків: пісні пироги з картоплею, помащені олією, голубці з часником з квашеної капусти, як належить гуцульським голубцям (маленькі голубці з часничною приправою-соусом). Потім, як я вже сказала, квасоля з чорносливом, причому солодка. Тобто можна було в узвар з сухофруктів додавати варену квасолю разом з водою, в якій вона варилася. Що ще належало до обов’язкового списку страв? Звичайно, пшениця, яка в нас не називається кутею, просто пшеницею. Традиційно в неї додається потертий мак, що теж складає цілий ритуал – тертя маку, адже це робиться досить довго й треба знати, скільки води має бути, щоб не більше і не менше, і як притискати макогін, щоб правильно потерти, добре потерти, щоб він випустив молочко, і в чім це робити (тому що в будь-якій посудині маку не потреш…).

– А яка саме має бути за посудина?

– Добре пригадую, в нас був такий невеличкий казанок – кітлик – на Гуцульщині так говорять. Він не був дерев’яний, а з якогось важкого металу. В цьому казанку, зазвичай, варилася кулеша, але на Святвечір у ньому добре було терти мак, бо він був якраз такої форми, яка надається для цього. Зазвичай мак терла наша бабця. Вона взагалі була головна в сім’ї, оскільки була найстарша на той час, а ще вона виконувала таку функцію, як закликання на вечерю всяких сил.

Михайло Демцю, "Різдво в Карпатах"

– Як це відбувається?

– Старший ґазда чи ґаздиня в хаті бере по трішки кожної страви й кидає уверх, у кожний кут кімнати, кличе громи, блискавки, бурі на Святу вечерю. Але оскільки ніхто не з’являється, далі йде заклинання: «Так, як вас нема зараз, так щоб вас не було у літі на наші врожаї, на наше сіно!». Це також було дуже цікаво. Коли квасоля летіла до стелі – діти дуже тішилися. Наша сім’я завжди дуже довго готувалася до вечері, тобто, з самого ранку до вечора це все варилося, повільно готувалося. І аж уже в темряві ми були готові з вечерею, а тоді накривали на стіл. Спочатку на стіл кладеться отаву і перемотується його разом з цією отавою червоною ниткою, а вже зверху – скатертина, на яку ставиться дванадцять страв. Часом чогось бракує: нема дванадцять, є одинадцять, тоді дванадцятою вважають просто картоплю або просто хліб.

А ще урочистість виникала від того, що запалювали свічку, всі молилися перед вечерею, причому навколішки. Зазвичай так не робили – повсякденно просто хрестилися перед їжею й після, але навколішки не ставали, хіба що бабка. А тут всі мали ставати навколішки, діти так само, і серйозно помолитися. Часто хтось не витримував, пирскав сміхом з несерйозності, ну і, звичайно, суворий погляд бабки або мами ставив усіх на місце, а після молитви вже всі урочисто сідали до столу. Важливою була послідовність у стравах: що куштувати спочатку, а що потім. Першою, звичайно, пшеницю, наступні – голубці, треті – пироги з маком, а далі вже можна було варіювати, але кожен мусив спробувати усіх страв, що були на столі, навіть якщо дуже не хотів.

– А було таке, що Ви не хотіли їсти?

– Я, наприклад, не любила квасолю з чорносливом, але завжди мусила попробувати це так само. Ну і ще одне з таких основних правил – нікому не вільно було вставати з-за столу, поки всі не закінчать вечеряти. Якщо хтось уже був ситий, то мав сидіти тихенько. Говорити не можна було, сторонні розмови не приймалися. І взагалі, всі мали бути такі чинні, серйозні, зосереджені. А якраз після вечері було оце заклинання громів-блискавок! Ще був один нюанс важливий: худобі теж давали кожної страви – по-трішечки відділювали од вечері. Так само для померлих. Для них ставили на вікно по куснику всього на маленьку тарілочку або на якусь кришечку. А після вечері вже чекали колядників, тому що починалося власне Різдво. Наступного дня вже можна було їсти скоромне. І коли після вечері приходили колядники, це було урочисто, гарно. Перший вечір, зазвичай, ходили тільки діти. Репертуар за мого дитинства був ширший, тепер звузився. Частують колядників хто чим може – дають і яблука, і печиво, і гроші...

На Різдво, с. Криворівня

– А як вони тоді виглядали?

– Зазвичай, колядники, коли я була малою, не одягалися якось святково, але часом все-таки були винятки, коли приходили вбрані по-різдвяному: носили на головах корони, що натякали на трьох царів, які вітали Ісуса, зверху по куртках були вдягнуті у великі вишиті сорочки, а підперезані попружками. Всі колядники були, зазвичай, знайомі, але і вони якось перевтілювалися, віддалялися. З’являлася якась відстань навіть між дітьми, бо вони колядники, а ти просто слухач. Так це все було.

– А дорослі у Вас в селі ходили колядувати?

– Дорослі колядники – це окрема тема. Вони збираються вже на Різдво у церкві і, зазвичай, одягаються в гуцульський одяг. У них є «Береза», тобто, старший, той, хто веде гурт. Веде у всіх сенсах: і коляду він починає. Тобто, всі решта колядники можуть не знати коляди взагалі, бо їхня функція полягає в тім, щоб повторювати за Березою – Береза колядує, а вони повторюють й підспівують «Дай Боже!». Є скрипка, або якийсь інший інструмент, який підіграє, все це теж дуже урочисто й магічно. А ще мушу сказати те, що зазвичай говорю, коли питають про Різдво на Гуцульщині: дуже поважаю те, що гуцульські чоловіки, хоча й часто люблять випити, й іноді явно зловживають, але в піст переважно не п’ють, навіть найбільш залежні, яким важко відмовитися від алкоголю. У піст вони не п’ють і не п’ють, коли колядують. Бувають, звісно, винятки, але в принципі це не притаманно, усі ставляться до таких колядників з осудом. Серйозні колядники мають обходити дуже багато хат, вони ходять і потемки. А оскільки вони несуть добру новину, мають бути тверезі. Мій респект цим людям за те, що вони можуть утриматися від горілки, й роблять це.

Колядники в Криворівні

– Чи Ви нині дотримуєтеся тих традицій, які пам’ятаєте з дитинства?

– Не дотримуємося всіх, тому що нема впевненості, що саме так треба. У дитинстві це впевненість була більшою. Зараз під впливом всього почутого, побаченого, відчутого, трохи менше впевненості, що саме так треба святкувати Різдво. Я розпочала з того, що в цьому святкуванні дуже багато язичництва і, в принципі, воно дуже мало пов’язано з практикуючим християнством, хоча це теж дискусійне питання. У всякому разі для мене особисто це все має велику магію, але є далеко не головним у християнстві. Я надаю перевагу внутрішньому християнству перед зовнішньою формою. Але, тим не менше, мені дуже щемко, коли я десь почую колядку, яку пам’ятаю з дитинства, або просто є якась ситуація, яка мені раптом нагадає атмосферу мого гуцульського Різдва. Ну і вдома, у своїй родині, ми не готуємо дванадцять страв, але, принаймні, головні. А коли я тру мак, то, безумовно, згадую Різдво в Черемошній, і бабцю, і маму, які це робили, і Різдво живе, воно не може зовсім покинути мене. Хоча я й не притримуюся традиції на всі сто відсотків.

Розмовляв Василь Карп'юк