Про опозицію і НОМ. Тези.

 

Опозиція – це опоненти існуючій владі.

Але в ідеалі опозиція є не просто політичною силою, яка не згідна з чинною владою, але такою, що пропонує власний альтернативний шлях розвитку, має певний суспільний і правовий статус та спирається на підтримку виборців.

 

Сьогодні в Україні є дві опозиції

 

Перша – реальна сила народного невдоволення політикою уряду:

а) соціальною політикою (вже показали зуби підприємці, на черзі – пенсіонери і маси трудящих, які все більше страждатимуть від гніту олігархів),

б) національною політикою (україноцентричні, українокультурні верстви),

в) згортанням демократичних процесів (інтелігенція, студентство).

 

Вони нагадують сліпого Поліфема: сила є, але немає лідерів. Довіра до політиків підірвана, відсутня організація. [Що цікаво: і лідерів потрібно небагато: див. :-) ]

 

Українські партії, замість того, щоби стати виразниками інтересів різних груп суспільства, перетворилися на механізм самовідтворення політичної еліти. Політики стільки разів експлуатували ентузіазм народу, звертаючись за підтримкою до громадськості, що тепер, коли люди піднялися на захист своїх життєвих інтересів, вони з великою неохотою погодилися на співпрацю з існуючими політичними машинами, резонно остерігаючись від політиків чергового обману.

 

Друга – власне, це якраз ті політики, яких у нас важко назвати інакше, ніж "політичні паразити", позаяк головною їхньою метою є за всяку ціну втриматися у правлячій верхівці бодай у статусі опозиції. Адже опозиція – це не що інше, як друге обличчя влади, її альтер еґо. Бо влада – як гра в теніс, коли існує одночасно протистояння сторін та їх взаємодія, тобто, противники – вони ж є й партнерами, а те, що хтось із них виграє, а хтось програє, не заважає обом отримувати від гри задоволення. Наша опозиція за всіма своїми параметрами недалеко втекла від влади, просто сталося так, що вони в іншій політичній команді – оце й головна розбіжність. Про нашу політичну опозицію можна сказати, що вони не однодумці, а друзі по нещастю.

 

Саме тому існуючі опозиційні політики замість того, щоб ефективно використовувати й організувати стихійне невдоволення народу, надавати його вияву цивілізованих форм, перетворилися на тромб на шляху формування ефективної протидії грабіжницькій антидемократичній владі.

 

 

Про НОМ

 

Є такий історичний анекдот. За часів визвольних змагань 1917–1921 рр. усі українські партії мали в своїй назві прикметник «соціалістичний» (чи не єдиний виняток – Партія хліборобів-державників, яка підтримувала гетьмана Скоропадського), напр. Укр. соціал-демократи, Укр. соціалісти-революціонери, Укр. соціалісти самостійники тощо, тобто ідеологічно це були дуже близькі політичні сили. Але про них тоді ходив такий популярний жарт: «Вони у всьому єдині, і роз’єднує їх тільки земельне питання: хто кого швидше закопає».

 

Це я до того, що опозиційні політичні партії зовсім не зацікавлені спільно працювати на єдину мету. Кожна партія за визначенням зацікавлена у просуванні самої себе, а не в реалізації яких би то не було ідей, навіть якщо ці ідеї написані у неї на знаменах.

 

Тепер про механізм конструювання суспільного руху. Французький соціолог Ален Турен визначив такі його найістотніші елементи.

 

– Насамперед, виявляється, що найдієвішим механізмом консолідації є не єдність мети, а наявність спільного ворога. Тобто першою умовою конструювання суспільного руху є усвідомлення спільного противника.

 

– Наступною важливою практичною умовою мобілізації є формулювання максимально простих, примітивних і привабливих за змістом, але туманних за суттю гасел, які приваблюватимуть максимальну кількість прихильників (наприклад, наприкінці 1980-х рр. були популярними гасла за незалежну Україну, яка буцімто одразу стане багатою, якщо перестане годувати увесь СРСР та його союзників. Якою має бути ця Україна? Її політичний режим? Чого і скільки Україна отримує від інших союзних республік? Ці запитання не ставилися. Гасла були сформульовані так, щоби з ними солідаризувалося якнайбільше людей різних поглядів).

 

– Третьою умовою реалізації механізму соціальної мобілізації є демонстрування сили. За слабким не йдуть. Тому необхідно продемонструвати реальну силу або влаштувати її фальсифікацію. Соціальна сила асоціюється з: 1. чисельністю; 2. добре відлагодженою організацією; 3. функціональною монополією; 4. наявністю специфічних ресурсів впливу (влада). Кожна з цих рис може бути спеціально виявлена, щоби привабити нових прихильників.

 

– Четвертою умовою мобілізації є наявність харизматичного лідера.

 

Наразі можна констатувати, що "Народне об'єднання Майдан" – це, якщо називати речі своїми іменами, не більше ніж намагання зберегти добру міну за поганої гри, спосіб цивілізованого саморозпуску Майдану. У Раду НОМ увійшли люди, які навіть не планують вділити свого часу і своїх ресурсів цьому об’єднанню. Але створення НОМ – це можливість для добрих людей достойно відійти з Майдану. Теоретично за ідею НОМ мав би вхопитися Юрій Луценко, відмовившись від "Третьої Республіки". Але по-перше, самостійно він цього нездатний зробити, бо не має ресурсів, а по-друге, перші, хто йому це завадить зробити – це його ж соратники з Ради НОМ.

 

25.12.2013