Xв. Peдакция! Вибачайте, що звертаюся до Вашої ґазети з отсею моєю статею післаною до редакциї Громадського Голосу предовгою й прикрою для мене самого. Мушу се зробити через те, що не знати, чи 52 число Громадського Голосу вийде перед загальними зборами "Наукового Товариства ім. Шевченка" 26. с.м. і чи в нїм буде надрукована моя стаття. Вона просвітить може й декого з читачів Дїла — членів Наукового Товариства ім. Шевченка" — звертаючи їх увагу, що справи не можна ставити так особисто, як се робить д. Р. Заклинський і товариші, тай сам д. Грушевський. — М.П. *)
Саме що прочитав я в статї т. Ростислава Заклинського, поміщений у 51. ч. Громадського Голосу п. з. "Зміна статута Наукового Товариства ім. Шевченка" ось які слова: "Ще хотїв би я звернути увагу, що в цілїм сїм спорі, в котрім ходить передовсїм о проф. Грушевського, не належить покликувати ся на людий, що живуть у великій неприязни з ним. До таких належить також вельми шановний Мих. Павлик".
На се маю честь відповісти, що т. Ростислав Заклинський дійсно вельми мене вшанував би, як би, замість пускати проти мене в партийнім орґанї виписану горі голословну фразу, сказав був ш. читачам бодай те, на які то мої заходи супроти д. Грушівського покликуєть ся (в Дїлї) д-р Степан Рудницький (один із найздібнїйших колишніх учеників д. Грушівського, тепер доцент ґеоґрафії України у львівськім унїверситетї), бо з того показало би ся було, що кинене на мене д. Ростиславом Заклинським підозріня пристрастности супроти дїяльности д. Грушівського в "Науковім Товаристві ім. Шевченка" зовсїм безпідставне. Отже я додаю тут дотичний друкований документ п. з. "Проєкт статута Наукового Товариства ім. Шевченка", зладжений статутовою комісиєю, вибраною на спільнім засїданю всїх секций товариства 8 падолиста 1903 p." (де текст редаґував я спільно з д-рами професорами унїверситету Станиславом Днїстрянським і Степаном Рудницьким, а мотиви писав сам), той ще один документ до сеї справи, также друкований, п. заг. "З Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, написав і видав М.Павлик" (Львів, 1905), де на ст. 6-18 нарукована моя промова на загальних зборах товариства 4-го цьвітня 1904 р. — критика теперішного статута товариства (тодї ще проєкту) — вершок і сума того, що я сказав прилюдно про змаганя д. Грушівського в товаристві (більше я про се не писав і не публїкував) — і прошу т. Ростислава Заклинського і Хвальну Редакцию Громадського Голосу (яка своїми словами, в примітці до статї т. Р.Заклинського, про "добро нашого Наукового Товариства", про "полїтичну партийність" у нїм та про підпиранє опозициєю "проти Грушеського ріжних амбітних людий", піддержує киненє на мене т. Р.Заклинським підозрінє) — прошу прочитати уважно тї документи і представити ш. читачам орґану нашої партиї, які то мої змаганя в товаристві, а які змаганя п. Грушівського в чім то видко мою пристрастність до него, тай чи можна тут кому покликати ся на мене чи нї???
Я можу сказати по чистій совїсти, що, від коли жию, не виступав проти нікого, навіть ворога, тенденцийно, несправедливо, з мотивів особистих і для цілий особистих (хоча, що правда, де йшло про справу, виступав палко, страстно, завзято!), не виступав неправедно не лиш на поли науки й письменства, але й на поли полїтики, загалом публичної дїяльности, анї, тим менше, на поли мого чисто особистого житя — і кличу на сьвідків сего мого твердженя всїх, хто знає моє приватне житє, і всїх моїх партийних товаришів і посторонних полїтиків, знаючих млю полїтичну дїяльність, і всїх знаючих мене письменників, і нарешті всїх членів "Наукового Товариства ім. Шевченка", знаючих мої змаганя в нім. Нехай хоч один із них усїх докаже, що я, твердячи таке, брешу.
Значить, і супроти д. Грушівського виступав я з мотивів чисто річевих, товариських-громадських і виключно для таких же цілий, — дарма, що його поведінки зі мною (як і з усіми незалежнійшими українськими діячами) далеко пристрастнійші ніж моя поведінка з ним. Загалом, моя "велика неприязнь" до д. Грушівського (як і до всїх моїх супірників) відносить ся не до його особи an und für sich як каже Німець, лиш до його хиб, котрі можна назвати на гурт делїкатно словом: некультурність — котра й є його найбільшим особистим і, на жаль, усемогучим ворогом.
Що моє становище в "Науковім Товаристві ім. Шевченка" подиктоване було виключно зглядом на його добро-розвій (а попри те, додати до речі, прихильністю до особи д. Грушевського, як ученого, котрого я бажав, відповідною зміною статута — поправою машинериї товариства, визволити з гори від усякої адмінїстрацийної натуги й відповіди за фінанси товариства) — на се найкращий доказ той, що на моє становище вийшла тепер (у предкладеному проєктї зміни статута) і колишні мої в товаристві противники, а прихильники, приятелї і найблизші співробітники д. Грушівського: д-р Ів. Франко, д-р Ст. Томашівський (найвизначнїйший ученик д. Грушівського, тепер професор істориї у львівськім унїверситеті), Володимир Гнатюк і майже всї инші ученики і прихильники д. Грушевского, — котрий по моєму, замісто вважати поправу відносин у Товаристві атентатом на свою особу, повинен би навіть радїти тому, що й його найблизші стають отсе на власні ноги, — розуміє ся, з признанєм і подякою за його дотеперішний науковий провід у Товаристві, за котрими і я пишу ся.
Що правда: на розчовпанє ceї справи вченими у товаристві та перевагу мого становища менї прийшло ся ждати довго — поверх 10 років — але наконечно таки діждав ся. Труднїйше може буде розчовпати справу радикальним полїтикам; але я все таки надїю ся, що бодай за дальших 10 років мому становищу признають рацию і всї мої, старі й молодї, супартийники.
Ось тілько, поки що. Але супроти обіцянки Хв. редакциї Громадського Голосу "приступного для всїх читачів представленя сеї справи" і я застерігаю собі право представити приступно, в Громадськім Голосї, діяльність д. Грушівського — наукову лїтератури й полїтичну — представити зовсїм об'єктивно, справедливо (в тім і супроти українських національних демократів), але й всесторонно, не минаючи й погани — напр. його полїтичного россіофільства, та як то він валив нашу радикальну партию, як відтяг від неї та знищив морально Франка, як воював (своїми й чужими руками!) зі мною, Драгомановим (не кажучи вже про Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Федьковича й и.), та кривдив Франка й инших визначних українських дїячів. Із ceгo покаже ся, чи варто так дуже розпинати ся за ним у радикальнім орґанї, або й силоміць робити йoгo патроном українського радикалїзму, — як то хотїли би деякі несьвідомі справи або хитро наївні радикали.
20—22. XII 1913.
*) При нагодї прошу поправити друкарські похабки в привітї моїм на відчиненє "національного Музея, надрукованім у ч. 281 "Дїла": зам. "теперішних і грядучих поколїнь, духовників і шляхти на Українї", має бути "теперішних і грядучих поколїнь духовників і шляхти на Українї" (без запятих), зам. "доказуючого" має бути "доказуваного". При тім, розуміється само собою, що я не маю нїчого спільного з колїноприклонними телєґрамами, висланими за зібраних на сьвятї. — М. П.
[Дїло]
24.12.1913