Торжество переданя народови величавого "Національного Музея", що почав ся з високопатріотичного пієтизму Ексцеленциї митрополита ґр. Андрея Шептицького, а станув на степени звершіня запопадливостю, трудом, коштом і умілостию вельми достойного Фундатора, може вважати ся торжеством спасеня недобитків, уратованя останків давньої української культури в Галичинї від неминучої утрати. Бо всякому, хто сьвідомий істориї тих памяток, не було тайне, що наші зусиля в напрямі збереженя їх були до недавна дуже марні, марнїйші від зрозуміня великої ваги їх, а заінтересованє; яке від давна й постійно виявляли для них чужинці, найблизші наші сусїди, нїколи не було плятонїчне.
Щоб те, що кажу, зілюструвати з легка, подам дещо з фактів.
Наші сусїди, Поляки й Москалї, в другій половинї XVIII ст. з незвичайним запалом кинули ся збирати памятки своєї культури, передовсїм істориї, лїтератури і штуки. Жерел того запалу історикови не трудно догадатись. Се було би впрочім осібною цікавою сторінкою в істориї духового житя названих народів. Зазначу тільки, що Польща серед державної руїни ратувала памятки свойого минулого так, як пієтизмом окружаєть ся дрібниці по утраченій дорогій особі. Як Москва, так теж і Польща, вважаючи українські землї своїми землями, не робила при тім ріжниці між памятками польськими і українськими. Клала може навіть більшу вагу на українські памятки, як на документи давної єдности України з Польщею що могли-б і в будучинї послужити якимсь арґументом за тою єдностию.
І почали повставати передовсїм великі архіви й біблїотеки Залуського, Чацького, Осолїнського, Чарториського, Дзялинського, Замойського; менші — Дзєдушицького, Баворовського, Павлїковського. Повставали вони при помочи справних аґентів, що в способах здобуваня цінностий вміли перевисшити своїх панів. Ціль осьвячувала способи. Старину позичано на те, щоб її не віддати, куповано за марний гріш, викрадано. І все те роблено з чистою совістию; похвалювано ся навіть злодїйськими штуками, як доказами сприту. Хто вважав би се пересадою, знайде ще яркійше представлена в біоґрафії Самуїла Лїнде, написаній для його Словаря польської мови Авґустом Бєльовським. Там поданий документальний материял — листи самого Лїнде, в котрих він перед Осолінським залюбки хвалить ся, в який спосіб що в кого "zemknął". Нишпорив Лїнде не лиш по польських книгозборах, де — як каже Бєльовський — замість книг остають ся нинї автоґрафи Осолїнського в формі реверсів. Слїди по нїм лишились і в наших кругах. Автоґраф Лїнде знайшов я у формі реверсу на 14 білих круків забраних біблїотеці Василиян у Львові в 1800 р., а нестерті печатки українських книголюбів ще й нинї в польських біблїотеках, між ними і в біблїотеці Осолїнського, являють ся метриками цінних книг.
Осолїнський не був виїмком. Про Чацького анекдоти оповідано на тему здобуваня старини. Він умів вивести в поле й рівного собі аматора... А що польських аматорам не дісталось від нас, те діставалось московським. Навіть офіцири московських війск, що переходили в другій половинї XVIII. ст. через Галичину, мали порученя брати, що дасться. І брали без труду за дурно, за найдрібнїйшу вигоду, яку вчинили бідному монастиреви в тих беззаконних часах. Брали часто в вимінї за яку не будь росийську книжку; їх з того часу богато ще й нинї стрічаєть ся. Але плянове спустошенє наших архивів і біблїотек у Галичинї заінїциював рос. канцлєр ґраф Румянцов за посередництвом Василя Кукольника. З порученя канцлєра Кукольник писав 1817 р. до Львова, подаючи цілий квестіонар в справі памяток нашої старини та заявляючи готовість купувати їx. Питав за актами фундаций і нобілїтаций, за привилеями і донациями, за історичними манускриптами і стародруками. Кукольника пізнїйше виручував у зносинах з Галичанами Петро Лодий. Оба вони випередили звязок Поґодина з Зубрицьким і Поляком Завадзьким, що также неодною дорогоцінностию прислужились Москалям. А було їх досить у нас, особливо по капітульних, братських і монастирських архивах. Було їх досить по приватних людях, до котрих дістались в часах касованя менших монастирів, заки монастирська старшина отямилась, що вони можуть придатись.
Перше отямленє наступило вже по прилученю Галичини до Австриї. В новій державі вийшла потреба уреґулювати передовсїм маєткові справи, задокументувати свої давні права і привилеї, що не обійшлось без процесів і пошукувань за документами. І за лїтературою випало оглянутись у спорах рус. Церкви з латинниками. Почались пошукуваня по всїх архивах і біблїотеках; почало ся збиранє розсипаного, інвентаризованє й записуванє у хронїки, які по 1772 р. повстають у всїх монастирях з порученя провінцияла. На жаль акция з поглядом на безпосередний інтерес була занадто обмежена. Богато дечого тодї не доцінювано, дарма що вже в 1774 р. писав о. Коблянський з Почаєва до Львова: "Наші предки зовсїм не зважали на нетревалість річий, що улягають змінї, то і занедбували оставляти потомкам яку-не-будь відомість про свої дїла".
Одним із сьвітлїйших Василиян, що poзyмів ся на вазї памяток старини в другій половинї XVIII ст., був о. Ієронїм Стрілецький, родом з Волинї. По римських студиях, сповняючи уряд професора, а потім цензора книг в Почаєві, він інтересував ся ними більше, ніж инші.
Коли-ж покликано йoгo на посаду професора істориї і руського ритуалу до Відня 1777 р., він мав уже гарну колєкцию книг і рукописий. Перед смертию, що постигла його на становищи пароха при церкві сьв. Варвари в 1804 р., Стрілецький на просьби оврамиського канонїка Лапчинського, также збирача старини для Капітули, записав цілу свою богату біблїотеку перемиській Капітулі. Мала вона збогатити збірку Лапчинського. Одначе єп. Ангелович, ставши митрополитом у Львові, забрав з собою біблїотеку о. Стрілецького, затаївши акт запису. Пізнїйші домаганя звороту, які виходили зі сторони перем[иського] каноніка Фединкевича, вінчались таким результатом, що зі Львова звернено тільки дублєти. Значить ся і митроп. Ангелович був аматором книг; дав засновок біблїотеці львівської митрополїї.
За перемиську калітульну біблїотеку почав дбати і наслїдник Ангеловича єп. Михайло Левицький, а ще більше єп. Ів. Снігурський. Свойому духовенству, особливо деканам поручив він вишукувати все замітне і присилати до Перемишля. Знаю одного з красших робітників на тім поли — о. Ал. Мохнацького, затварницького декана, котрий надсилав Снігурському не лише книги і письма, але й історичні інформациї, як приміром, про руське походженє Костюшка і про походженє Мельхна Значка Яворського з Галичини, в листі з 1824 р. Сильно збільшив капіт. біблїотеку в Перемишли своєю великою колекциєю канонїк Іван Лаврівський, у котрого Нємцевич вже в 1820. р. у Львові оглядав усякі особливости. Замічу, що збірка Лаврівського повставала подібно, як Осолїнського, хоч може не в такий вирафінований спосіб. Тому він за житя не хотів віддати її львівській Капітулї, хоч обіцяв віддати за аванс, і в наслїдок того наразив ся митроп. Левицькому. Неодно позичив він на віки вічні й від Василиян, що в 1845. р. набавило його неприємностий, бо митрополит, довідавшись про траченє Василиянських книг, наробив Василиянам гармідеру. Та в тїм часї не сам Лаврівський витягав старину від Василиян. Витягали й инші панове, приміром кс. Шаманський з Варшави, що дуже в 1841 р. розпитував за всякою нумізматикою.
Як головно Лапчинському і Снїгурському завдячує перемиська Капітула свій архив, так львівська митрополїя Ангеловичеви і Левицькому початок свойого архива. Він зібрав і скупив, що міг. Лишив дуже богато, що засьвідчив ще в 1849. р. канонїк Петрушевич, пишучи в оборонї митрополита "Oтвѣтъ клеветникамъ". Долї тої збірки не хочу тикати, бо витягав би занадто сьвіже. Скажу лиш се, що вона певно пійшла дорогою давнїйших, коли Фундаторови нинїшного "Національного Музея" з неї дістались тільки малі останки. Дяка йому за труд і кошт, який вложив, щоби з руїн давного почину здвигнути нове велике дїло, спасаючи загрожене добро нациї. Глянувши на нього, глянувши на збірки Наукового Товариства імени Шевченка, на богаті ще а старанєм о. провінцияла П.Філяса нинї также доведені до порядку біблїотеки і архиви оо. Василиян, нинї не міг би про нас ніхто вже сказати так, як сказав колись К.Сьвідзїнський перед Кулїшем: "Chłopi jesteście". Мав на мисли, що як хлопи не дбаємо про нашу традицию та її документи.
В навечерє сьв. Андрея 1913.
[Дїло]
13.12.1913