Потїєва Унїя.

І.

Унїя наблизила Русь до західної Европи, унїя закликала богате письменство, унїя прискорила культурний розвиток руського народа.. Таке чуємо часто навіть з дуже високих трибун. Так говорить ся часто, коли хочеть ся приписати унїї дуже високе значінє. Та чи приписуючи унїї невластиві заслуги, які в противників не знаходять кредиту, не робить ся їй кривди? Невжеж вона не має за собою нїчого гарного і треба їй чужих пер на оздобу?

Культурний похід нашого народа геть геть перед унїєю йшов на Захід Европи — ще з доби князів і короля Данила. Міщанське житє в свойому устрою, братства зі школами, початки письменства на посполитій мові также випередили унїю, взоруючи ся на західно-европейських взорах; те саме можна сказати про нашу штуку, особливо малярство і архитектуру. І коли все воно в добі унїї, але в Київі без неї високо стануло, то до пізнїйшого упадку, очевидно, привела не стара схизма, а хиба якась инша нова, яка (по злуці Київа з Москвою) підтинала стару, підтинаючи в корени й самостійність нашого народа. Так само й стара Потієва унїя не може бути винна тим упадкам нашого культурного житя в XVII. ст., котрих не дасть ся заслонити перед очима історика пізнїйшими нашими подвигами.

Потїєвої унїї не зрозуміємо і не оцінимо як слїд, не поглянувши на неї як на акт національного значіня. Від того нас не повинно спинювати се, що та унїя була релїґійною справою. Бо що-ж було в нас до недавна ліпшім знаменником національности, як не релїґія?

По стратї державности на два фронти прийшло ся нам оборонювати цілість і самостійність нашої нациї, а в тій обороні берегти передовсім того, чим та нация держала ся купи.

З одної сторони було визискуванє спільности в вірі на користь омосковщеня, з другої — перетяганє в рим. католицизм на користь опольщеня. Боронити відрубности своєї церкви від московської і боронити її відрубности від польської пропаґанди — се значило боронити свойого національного істнованя. Вступаючи в союз, в унїю з Римом, Потїй не тратив нїчого а зискував сильного союзника в тій борбі на два фронти; такого помічника, що від разу міг спинити оба виборчі походи на нашу землю, коли б ціла вона була станула за Потїєм. То була розумно придумана асекурация не лиш церковного але й національного стану посїданя. Недопустити до повного зреалїзованя її постарали ся чим скорше ті, котрих унїя мала вдарити по пальцях. Москва напружила всї свої сили, щоб нас з помочию патриярхату розбити на два ворожі табори братоубийців; Польща на зазив Скарги взяла нас унїятів у свої обійми так сильно, що нам аж віддих заперло. І що найприкрійше — не польський король був автором утиску, але та латинська єрархия, що опанувавши польську шляхту, разом з нею коверзувала й над самим королем, спомагана єзуїтами, чисто наперекір їx власним ґенералам.

В такій ситуациї для нас був Рим за далекий, король за слабий. Рим через два столїтя признавав нам усе, чого ми жадали; цілий ряд папськах буль, виданих на нашу користь і в нашій оборонї, післано відти до Польщі. В Польщі не було кому зреалїзувати їx на нашу користь. Латинська єрархия іґнорувала папські булї; король, хоч з дипльоматичних і особистих мотивів рад був зарадити тому, не мав способу. І вів знайшов ся між молотом і ковалом, між опором своїх і грозою православних з козацтвом та Москвою. Воєнні успіхи козацтва зневолювали короля навіть доволї часто йти проти унїї. Жертвою тих відносин впали щирі наміри Потїя і його наслїдника на митрополичім престолї, Рутського. Жертву з своєї крови принїс польській полїтиці нещирости в справі унїї Кунцевич.

Значінє Потїя і Рутського виступає ясно, коли порівнаємо обох з наблизшими епіґонами їх.

На представленє Потїя в Римі запоручено нашій церкві ненарушимість її образу і рівність з лат. церквою. На бажанє Потїя, папа, принимаючи присягу не лиш в латинській, але і в руській мові, тим чином неначе санкціонував її повагу. На домаганє Потїя Климентий VIII. писав до владик у Польщі: "Королеви Жигмонтови, дорогому синови нашому вас і ваші церкви з посїлостями їх ми горячо поручили і зажадали від нього, щоб не лиш, вас і те, що до вас належить, хоронив своєю силою і повагою, але щоб также вас оздоблював, підносив і в числі сенаторів королївства уміщував, як довго будете оставаги ся в послушенстві для Римської Церкви і в єдности католицької віри, що — сподіємось — при Божій помочи буде вічно."

Нема сумніву, що всї ті римські представленя, бажаня і домаганя Потїя мали за собою згоду Польщі. Сповненє їx в Римі було доказом прихильности. Не виявили такої прихильности польські прихильники унїї.

І Потїєви невдовзі прийшло ся зa все здобуте бороти ся на ново. Сенаторства для себе, як для митрополита, він не здобув, хоч мав його, бувши сьвітським чоловіком. Не здобули його й наслїдчики Потїя до упадку Польщі, хоч як старали ся. Чому? Відповідь на те сформулував 1670 р кн. Дольський, перекиньчик т. є. ополячений Русин: "Cztery rzeczy nie dо rzeczy: noga w szczudle, a mysz w pudle, koza w sadzie, Rusіn w Radzie". В сенатї бувби невигідний оборонець унїї!

Але і без сенаторства Потій і Рутський боронили її. Вже 1608. р. на інтервенцию Потія єзуїтський ґенерал Аквавіва мусїв упімнути своїх підчинених в Польщі, щоби не тягли унїятів на латинство. В 1620 р. Рутський виступає знова зі скаргою перед кард. Бандіном, жалуючись на братів лат. обряду, що викорінюють чин гр. кат. обряду і обявляють себе ворогами унїї. "Ми доси скорбимо — писав Рутський — чуючи від декого відзиви, що схизма лїпша і для церкви нїж унїя". І такі відзиви не були случайні. Драстичнїйше виходили вони В другій половинї XVII. ст., що засьвідчує 1664. р. холмський епископ Суша. Унїя і схизма — один чорт! — Загально говорено тодї:

Unitos eundem diabolum esse cum schisma ticis!

А в 1685. p. митрополичий авдітор о. Камінський пояснював такий погляд латинської єрархії тим, що унїя стала їй перешкодою в загарбуваню унїятських церковних маєтків, у здираню з унїятів десятини, ізза котрої, приміром, у Холмщинї приходило в XVII ст. до скандалїчних конфлїктів латинського духовенства з унїятським.

Стаючи в оборонї унїатської Церкви, Потїй і Рутський скоро наразилась латинникам особисто. Їм стали відмовляти не лиш сенаторства, але й належної прецеденциї. Аж папа Григорий XV. мусїв 1623. р. рішати, що київському митрополитови Рутському — з юрисдикциєю в обсягу кількохсот миль — належить ся прецеденция перед виленським суфраґаном латинського епископа! Упімненє в сїй справі писав папа Урбан VІІІ. до короля Жиґмонта III. (Nec episcopalis sacerdotil dlgnitas in іis minori cultu, quamin caete ris praesulibus colatur).

По сторонї лат. єрархиї тенденция понижуваня унїятської Церкви в особах її представників була очевидна. Тим більшого подиву гідна праця Рутського в тім напрямі, щоби для скріпленя атракцийної сили унїї, для піднесевня її поваги в очах православних здобути унїятський патриярхат. Ходило тільки о титул, бо патриярші права призвані були унїятському митрополитови вже папою Климентом VІІІ. І мав той титул дістати ся П. Могилї, коли би згодив ся на унїю, що Рутський вже й уплянував офіцияльно. Не числив ся з тим, що навіть при згодї Риму не допустила би до такого вивисшеня руської Церкви лат. єрархия, котра невдовзї на синодї в Красноставі мала виступити з проєктом позбавленя унїятських епископів навіть належного їм титулу й інсиґнїй. Підношена й пізнїйше справа патриярхату не стратила ніколи своєї актуальности. Нинї моглаби бути актуальнїйша, нїж коли-небудь.

Як Потїй, так і Рутський не забували й за оборону тої мови, якою, рівно як і обрядом, манїфестувалась єдність руської Церкви. Потїй писав проповіди по руськи. Рутський, видячи латинїзованє і польонїзованє Василиян, не лиш жадав від них 1623. р. присяги на збереженє обряду, але й перевів 1636. р. на виленській конґреґациї постанову: "В розмовах межи собою маємо уживати руської мови, особливо і конечно в церкві і в проповідях. Длятого митрополит і ми зібрані отці виразно постановляємо, щоби отці і братя в церквах не иншим як руським язиком слово боже проповідали". Навіть на Єзуїтів, у котрих вчилась наша молодїж, Рутський впливав, щоби вони заводили у себе науку руської мови. Перші зробили се Єзуїти в Луцьку в 1611. р., де в 1614. р. молодіж витала Рутського вже руським дияльоґом.

Оборона обряду й мови, тих чинників, що запоручували цілість і відрубність нашому народови — се, як бачимо, признака дїяльности Потїя і його наслїдника. Се признака Потїєвої унїї. Се така її заслуга, перед якою блїдли би які небудь культурні здобутки, з котрими нам, без унїї, прайшлось би потонути як в непольській то в московській повени. Унїя давному культурному розвиткови запевнювала національний характер, сьвітовій культурі — одну творчу індивідуальність більше.

Бачили се ті, що сподївались по унїї чогось иншого. Щоби своїх сподїванок зовсїм не утратити, загадали відразу взяти унїю в свої руки й по свойому її повести.

Соймовою постановою з 1635 р. застережено всї висші становища в унїятській церкві черцям Ч.С.В.В. Але вже услівєм Люблинської Унїї було, що займати їх можуть тільки визначні шляхтичі. Тож по інтенциї Польщі зараз ціла фалянґа Поляків-шляхтичів постригаєть ся в Василиян і швидко захоплює в свої руки всї висші становища в чинї і в церковній єрархиї. Взорований сьвіжо на єзуїтах василиянський чин волить мати й свойого ґенерала нїж зберегти традицию східної церкви, котра головою чина назначувала митрополита. Відси виходить зараз боротьба чина з митрополитами — довга внутрішна боротьба унїятів із собою, а серед тої боротьби латинїзация розвиваєть ся так сильно, що в 1643 р. латинська єрархія, користаючи з неладу, сьміливо може домагати ся в Римі скасованя унїятської єрархиї. Самаж унїятська єрахія зрікала ся свойого обряду і своєї мови. Саміж Василияни, будучи тоді Поляками з походженя, зажадали 1683 р. від Риму заведеня латинської лїтурґії замість славянської. "У всякого народа зберігають ся якісь закони, а в нас анї римське право, відки в нас обряд римський, анї номоканон, відки ми унїяти, анї германський закон, відки сьвітський клир; ми вмішуємо всячину" — писав до митрополита Жоховського 1683 р. о. Мартишкевич, сам виновник того змішаня серед Василиян. Оборонців унїї не стало, коли по Хмельниччинї звиш десяти лїт не обсаджувано митрополїї, а в часах короля Собіського майже всї унїятські мітри знашли ся на шляхотних головах Поляків. Руського обряду і руської мови боронив у Римі один Суша. Инші єрархи, як правдиві польські шляхтичі, вчинили собі з унїятської церкви вигідну шляхетську "zagród-у", де по шляхетськи розпоряджали ся й по шляхетськи розправляли ся в собою "prawem і lewem" не подавляючи і Римові втручати ся до себе.

[Дїло, 11.12.1913]

ІІ.

Настали в Польщі для унїятів часи, в яких вони вже не на саме понижуванє були наражувані. Прийшли на них побої і розбої.

Перед побоєм взяв наше духовенство в оборону папа, видаючи 1676 р. виразну погрозу обложеня клятвою тих, що били би руських унїятських сьвящеників. Розбоєви зарадити і в папи не було сили, бо на розбій пускали ся можні. Пішло насильне відбиранє унїятських церков на костели, як в Тиличи 1681 р.; пішло згонюванє нашого народа на "мши", де читано катальоґи, вже з порученя краківського біскупа Задзїка практиковане; завелось висиланє з сїл до міст на лат. процесиї нашого бідного духовенства, щоб там з нього був посьміх на стид руській інтелїґенциї.

Руського богослуженя не було де відправити; не було на чім його відправити, бо не стало книг, як не стало й руської проповіди. Для кого-б і здались вони, коли вже й між достойниками церкви були такі, що не вміли читати славянської лїтурґії, не маючи служебника списаного латинкою. А для хлопів, себто для низшого клиру? Коштів шкода було на виданя. Сподівалась старшина, що ось ось і унїя буде скасована.

То не була вже стара Потїєва унїя; то була унїя польського фасону — ідеал латинської єрархиї і загалу польської шляхти.

З одною тільки евентуальностию не почислила ся Польща: з можливостию реакциї з долу, якій на поміч могли прийти православні впливи по Андрусівськім договорі в Росиєю, коли Польща втратила Київ, а з ним власть над право славним митрополитом. Реакція й вийшла від хлопської, себто руської партиї в Чинї С.В.В., від черців з руської Галичини, Волинї і Поділя, не спольонїзованих так, як білоруські й литовські. В силах почула ся та партия, коли польському правительству випало направду подумати про позисканє трех своїх православних диєцезий для унїї, щоб не лишати їx дальше під управою православного митрополита, що вже став підданим Москви. Веденє переговорів з православними епископами Перемишля, Львова й Луцька вимагало бодай хвилевого пошанованя унїї, бодай хвилевого спиненя надужить. Мусїв приложити до того руки передовсїм сам король Собіський, що з унїятським митрополитом Жоховським заходив ся коло скликаня зїзду православних з унїятами до Люблина на 1680 р. Поміг королеви й Рим. Помогла й руська партия Василиян з еп. Сушею, поборюючи деструктивну роботу Поляків у Чинї, та підготовляючи згоду цілого Чина з митрополитом, яка невдовзї й наступила. Хоч на люблинськім зїздї поширенє унїї в Польщи не вдало ся, воно таки не було вже спускане з ока й наслїдки того для унїятів були не без користи. Коли на початку XVIII ст. три згадані диєцезиї православних явно перейшли на унїю, та унїя в собі й за собою мала вже тілько сили, що могла розпочати направу попсованого в добі польонїзаторської унїї.

Почало ся відродженє старої Потїєвої унїї.

Вмить одержала унїя на наших руських землях епископів з нашої руської шляхти. Заздалегідь усунено з зах. Галичини унїятського епископа Малаховського, що виховавшись в лат. обрядї, не мав респекту для руського. До керми в унїї приходять в XVIII ст. наші люди — Винницькі, Шумлянські, Шептицькі. Між ними й митроп. Лев Кишка пригадує собі свою руську родову традицию, котра з ополяченого єрарха робить головного реставратора Потїєвої унїї, повного пієтизму і для самого Потїя. На Замойськім синоді в 1720 р. видко велику пробу обнови. А вже перед тим синодом приложив Кишка руки до укріпленя дисциплїни в чинї Василиян, не без опозициї сполячених, що не переставали негодувати на Русь, поки з 1739 р. не зістали відокремлені від неї в своїй литовській провінциї. В новоутвореній руській провінциї вже їх лишилось не богато; такий Пехович, що напастував у тім часї митроп. Ат. Шептицького, або такий Спендовський, що зa митроп. Льва Шептицького ще називав Русинів Василиян хлопською партиєю — то хиба останні з Могіканців.

І в XVIII ст. показало ся, що Потїєва унїя в руках наших людий може бути сильним чинником в розвитку національного житя. Тодї кладено перші основи для просьвіти народа і образованя духовенства, яких результати виявили ся під кінець XVIII ст. — вже з помочию Австриї — в заснованю многих сїльських шкілок, духовної семинариї у Львові, руських катедр на львіськім унїверситетї. Тодї покладено основи видаваню унїятських богослужебних книжок, підручників для духовенства і народа — головно за інїциятивою митроп. Ат. Шептицького і при визначній участи Василиян. В добі загального упадку руського письменства Василиянська лїтература з того часу вважаєть ся нинї майже феноменальним явищем. Тодї починаєть ся культивованє в унїї руської проповіди; проповідь у живій мові народу, такаж пісня являють ся результатом місийної праці Василиян вже по 1764 р. Для піднесеня церкви митроп. Лев Шептицький робить заходи коло відновленя галицької митрополїї. Упорядкованє парохій переводить ся знаменитими візитаторами. Права церкви реґулюють ся старанєм таких полїтиків, як перемиський канонїк Андрій Якубянський. І про достоїнство низшого клиру подбано. Еп. Інок. Винницький відразу на початку XVIII ст. взяв його в оборону перед переслїдованєм шляхти. А митроп. Ат. Шептицький звів формальну боротьбу з львівським арцибіскупом Вижицьким за поневірянє руського сьвященства лат. ксьондзами, котрі противлячись синодальному зрівнаню двох обрядів між иншим в одязі, по улицях публично здирали з руських сьвящеників ковнірчики, нїби то відзнаку лат. клиру.

Успіхи завдячувалось під кінець XVIII ст. не лиш австрийському правительству і власній енерґії, але передовсїм і гармонії клира з Василиянами на поли культурної праці, що вже не були Поляками, хоча ще й говорили по польськи. Ствердила се найкрасше польська шляхта зах. Галичини, протестуючи масово проти відданя Василиянам перемиської ґімназиї на зрущенє в 1779 р.

Коли би ми хотїли поглубити історию відродженя гал. Руси, нам треба би вглубити ся в відродженє унїї у XVIIІ. ст. Там корінь і національного відродженя. Ба, навіть та ідея національної єдности з Україною, що виразила ся в перве в писанях Шашкевича а зістала проголошена в 1848 р., була вже ідеєю митроп. Льва Шептицького, розумієть ся у церковно-полїтичній формі. За те його прихильники ягайлонської ідеї зробили інспіратором колїївщини, гайдамакою, як вже сторонників Потїєвої унїї в XVII. роблено козаками. Одначе се не могло вже пошкодити митроп. Льву Шептицькому; Ат. Шептицький здобув для своїх наслїдників таку повагу, що на нїй розбивали ся всї атаки ворогів. Тим завзятїйші були ті атаки. Вже 1717 р. видано проєкт на знищенє нас. Барська конфедерация сильно здавлювала ідею руської унїї. В 1786 р. почув ся Glos obywatela, щоби знищити до тла унїю. Костюшко до еп. Важинського ставив жаданє златинїзованя руського обряду. А еп. Рило в своїм дневнику нотує, що кн. Любомирський дорогою лїцитациї віддавав уже унїятські церкви православним. Унїя все витримувала. І се так гнївало противників її, що, користаючи з нагоди 1809 р., вели митроп. Ангеловича під шибеницю — бодай на папери — й посилали йому рисунок. Пізнїйше лат. єрархи оклеветували в Римі митроп. Левицького, про що давав знати з Риму прокуратор Василиян Иордан Міцкевич митрополитови, заохочуючи до витреваня. Обиджували руське духовенство й такі єрархи, як біскуп Корчинський з Перемишля. Старалися відсунути його від права до релїґійного фонду. Паралїжували просьвітні заходи лїтературного стоваришеня сьвящеників з 1816 р. Йшли проти домагань митрополїї в справі рущини в школах. Нападали на митрополита Левицького навіть в хатї 1848 р. Та все те було тільки доказом, що силою ідеть ся вже проти сили. Унїятів-Русинів не було вже можна зломити. Повага і сила унїї стала рости на зверх. Надїленє митрополита кардинальством, утворенє Станиславівської диєцезиї і в наших часах двох заморських — се найважнїйші церковні познаки того зросту унїї на зверх. А внутрішна її сила чисто релїґійного характеру? Вона в 1809—1815 рр. не дала піти в постазию гал. Поділю, підчас, коли за кордоном унїя патронована Поляками пропала. Вона й нинї кладе греблю филям правосл. пропаґанди в Галичинї. Тут нинї вже ясно, що в московськім православю нема місця для нашої Церкви і національної самостійности. I відси проясненє в поглядах на вартість руської унії. Істория її вчить нас, що в своїй ідеї вона була спасенна для нас, як спасенною буде все в реалїзованю власними силами. І коли ми нинї згадуємо творця унїї, Потія, то є се не лиш триюмф його ідеї, але й триюмф нашої національної сьвідомости в справах віри.

[Дїло, 12.12.1913]