Коли у суспільстві відбуваються такі рухи, як тепер в Україні, це означає, що якась нова реальність уже є. Тобто, масовий вислів і відстоювання певної ідеї, кількох ідей, є не так боротьбою за щось, як виявом того, що це щось вже є присутнім навіть не на рівні ідей, а на рівні реальності. Тобто, Україна вже дійсно є Європою. Щоб собі не думали персони, яким здається, що вони вирішують, їх переживання і комбінації є лише ілюзією гіперконтролю. Бо насправді їхньою місією є тільки формалізувати реальність, а не створити її. Хтось із них може бути сповільнювачем визнання ладу, котрий наступив, хтось може бути прискорювачем. І прискорювачі і сповільнювачі теж можуть здаватися різними і несумісними, але у ширшому сенсі це вже не має особливого значення.
Тепер у нас так, як у червні на громадській луці. Трава уже виросла і достигла. Її можна косити, можна не косити. Можна пустити на неї худобу, можна згноїти, можна скосити самим, можна когось найняти. Можна продати некошену, або у вигляді сіна, косити по клаптиках, або все разом, робити толоку чи встановлювати чергу… Варіантів безліч. І кожен з них можливий, якщо збігаються або суперечать різні інтереси усіх причетних до цієї луки. Але, попри все, найголовнішим є те, що трава уже виросла і достигла. Вона вже є.
А ще – коли у суспільстві відбуваються такі масові рухи – незаперечним є тривання попередньої реальності. Таким чином суспільство виявляє свою розколеність. Лінія розколу у такому випадку проходить вже не між чим іншим, як між новою і старою реальністю. Консерваторів насправді не може бути менше, ніж тих, хто наважився на зміни. Консерваторів загалом є більше, просто вони менш активні. Але почуття консерваторів такі самі щирі і глибокі, як і почуття новаторів. Зрозуміло, що на перший план у таких ситуаціях виходять моменти агресії, самозахисту, заперечення, втечі від реальності, несприйняття і ностальгії – цілий набір виявів страху перед життям. Однак важливішим, хоч менш помітним, є процес дифузії між елементами непримиренних площин. Реальності труться, але під час тертя відбувається взаємопроникнення і обмін. Тим більше, що сучасний рівень суспільства робить неможливим існування лише кількох вирішальних чинників, якими би вагомими вони не були. Весь світ вступив у епоху множинності факторів, епоху тотальної персоніфікації. Відповідно, сформувати кілька однорідних потоків є майже неможливо. Якщо сучасні ріки впадають у море, то формою гирла є дельта. Однак закономірність лишається не підваженою – тяжіння до моря, яке стає єдністю.
Всі ці вияви, жести і знаки дають можливість побачити власне призначення з трохи іншого пункту бачення. Стосовно Галичини, здається, стає остаточно зрозуміло, що ізоляція і консервація – якою б можливою вона тепер не здавалася – це вже деградація. Відкритися і проявити себе – такою є найбільша цінність будь-якої ідентичності. Галицький вияв останніх днів полягає у тому, що ми, галичани, вже є складовою частиною об'єднаного континенту. І ми є так само частиною України, яка теж є на цьому континенті. Тепер вже не йдеться про місіонерство, лиш про доконання того, що є реальним. Зрештою, ціла європейська Україна, як це не дивно звучить, через якийсь час уможливить прихід до об'єднаного континенту європейських складових Росії. Такою є реальність, яка вже є. Вона ще не виросла, не достигла, але вже самовисіялася. Посіяне росте і дозріває. Залежно від клімату і особливостей агрокультури, це може тривати довго або дуже довго. Але тенденція від цього не змінюється. Всі ріки прагнуть до моря. А дельта – чудесна форма гирла.
13.12.2013