Коли я був дитиною, то однією з найбільших моїх радостей було перелізати через шафу, яка прикривала дивну нішу у стіні. У тій ніші стояв залізний стелаж, на полицях якої була схована досить велика заборонена бібліотека. Заборонена у тому сенсі, що всі ці книжки свого часу були оголошені антирадянськими, і читання, переховування і розповсюдження їх трактувалося як антидержавна діяльність і серйозний кримінальний злочин. Тож моє залітання за шафу мало в собі щось від розхитування існуючого ладу.
Книжки були різними. Деякі з них були виразно войовничими і антирадянськими, деякі зовсім не войовничими, але все ж антирадянськими. Але найбільше мене дивувало те, що такою ж небезпечною для режиму вважалася і маленька брошура з майже радянською пропагандистською назвою. Книжечка називалася «Добрих фахівців нам треба» і розповідала про те, що варто осмислено ставитися до того, що робиш, а з того, що робиш, неперервно робити якісь висновки для того, щоби у найближчому майбутньому бути вже інакшим, таким, хто озброєний ще одним уроком. В дитинстві я не міг зрозуміти, чим ця методичка не вгодила радянському ладові, бо ж було очевидним, що і йому самому дуже потрібно добрих фахівців. Єдиним небезпечним місцем мені здавалася згадка про українських січових стрільців.
У книжечці була така оповідка. Якось стрільці їхали окремим поїздом з кількох вагонів до місця, призначеного їм за планом бойових дій. На одній із галицьких станцій, де зібралося багато ешелонів, вагони зі стрільцями поставили десь на запасній колії, розбираючись тим часом із накопиченням інших поїздів. Треба було чекати. Через якийсь час командир стрільців пішов до начальника дізнатися, коли ж буде можливим виїзд. Начальником станції був українець. Він дуже серйозно сказав, що треба почекати кілька днів. Але чому так довго, ми ж їдемо на фронт – розпачував командир. «Ви що, самі не розумієте? Бо тепер війна» – відповів начальник. Врешті стрільці дочекалися своєї черги і поїхали далі. На наступній станції їх теж відправили на запасні колії. Вже знаючи, як це довго може тривати, вони відразу пішли кудись прогулятися. Однак за десять хвилин командирові довелося бігати містечком і всіх скликати, бо начальник станції – а він був австріяком – оголосив відправлення стрілецького потягу. Чому так скоро? – не міг второпати командир, навчений попереднім досвідом. «Ви що, самі не розумієте? Бо тепер війна» – відповів начальник станції.
Тож добрих фахівців нам треба. А по-справжньому добрим фахівцем є не той, хто добре робить те, що знає. Цього рефлексу трохи замало. Має бути ще щось інше. Треба ще й робити те, з чим ніколи не стикався. Не тільки очікувати і сподіватися того, що має бути, а попросту реагувати на те, що є. Досвід реакції важливіший від досвіду вивчених ситуацій.
Те, що стосується окремих фахівців, тим більше важить, коли йдеться про суспільство, про колективний досвід і масову реакцію.
Тому мені – не менше, ніж перелазити через шафу до іншої шафи з книжками – так радісно від того, що тепер відбувається в Україні. Звичайно, що не перестає бути лячно за усіх тих, хто у будь-який момент можуть постраждати (звичайно, що передовсім за всіх найближчих, які там, де в будь-який момент можна дуже постраждати). Зрозуміло, що не перестає бути сумно за те, що вкотре «якось так воно все у глибокій дірі». І ясно, що зовсім не тішить перспектива жити поруч з багатьма не надто приємними типами того суспільства, в якому приречений жити.
Але, попри страх, злість, журбу і тривогу, перемагає радість. Бо відбувається щось таке, чого ще ніколи не було. На драбині, вкиненій у діру, можна вилізти на наступний щабель. І яким би він не був – гнилим, кострубатим, слизьким, пересохлим, розпеченим, замерзлим, надтріснутим, задротованим – безцінний досвід лізти драбиною догори набагато важливіший від стану ще одного подоланого щабля. І навіть від того, скільки ще попереду щаблів. Хоч в ідеалі добре їх всіх запам'ятовувати…
(Знимка Ростислава Шпука)