РЕВОЛЮЦІЯ: День перший

Від цієї неділі замість терміну „євромайдан”, розкрученого минулим тижнем, почали вживати новий – „революція”. Отож, це був перший день революції. І першого ж таки дня пролилася кров. На вулиці Банковій біля Адміністрації президента навіть уночі смерділо сльозогінним газом після денних сутичок; асфальт був укритий уламками цегли, бруківкою. Іноді траплялися краплі крові.

Ще невідомо, чим обернеться силове протистояння під офісом президента – але в натовпі перешіптуються про те, що це розв’язує режимові руки для застосування грубої сили, дехто побоюється надзвичайного стану...

Понад усе

Недільна демонстрація стала однією з найбільш масових акцій в Україні за роки Незалежності. Складно сказати, скільки було тисяч (це число точно знає міліція – але правду вона не скаже), але напевне можна ствердити: велелюдність сягала параметрів Помаранчевої революції, коли та була в своєму розпалі. Може, навіть був рекорд. Не дасть збрехати Славко Вакарчук. Соліст „Океану Ельзи” починав віче виконанням державного гімну, а опісля сказав: „Я стояв на цій сцені у різні часи і в різних ситуаціях – і я ще не бачив тут стільки народу”. Славкові можна вірити. Він промовляв до людей на бусику й бачив заповнений Майдан Незалежності, довжелезну колону демонстрантів углиб Хрещатика й купи „мурашок” із українськими прапорами на протилежному боці площі.

Іще одне „най” цієї акції. Іще ніколи на акціях протесту в Україні не було стільки зброї. Зброя була своєрідна, „під коліївщину”: я бачив хлопців із дерев’яними киями, арматурам, шматками металевих труб, ланцюгами, бейсбольними битками і навіть молотками. Спершу ці хлопці називали себе громадянською охороною мітингу, пізніше багатьох бачили під час сутичок на Банковій.

Мобілізація силових загонів почалася вранці. Скажімо, на Михайлівській площі, котра стала осердям протесту після брутального розгону євромайдану, хлопці гуртувалися під стіною Дипломатичної академії. Вранці їх водили на сусідню вулицю на вишкіл. Першим їхнім завданням на 1 грудня було супроводжувати мирних демонстрантів до центру.

Коли ми минали вулицю Володимирську, поруч якраз пробігла в’язка цих охоронців. Вони не вважали за потрібне ховати арматури й кийки. Історик Володимир В’ятрович, один із провідників колони з Михайлівської, попросив їх поховати знаряддя. „Хлопці, вас міліція далі не пропустить”, - апелював він. Іще один організатор ходи, активіст Ігор Луценко, в той час одягнув велосипедний шолом. Охоронці дбали не тільки про прикриття для голови, а й для кінцівок: у більшості ноги та руки були обклеєні картонками, гумовими вкладками. Кумедно, в одного з парубків рука ховалася за саморобним бандажем із пакету, на якому була зображена красива панна та напис Christian Dior. Пробігаючи повз, координатор групи охоронців вигукнув: „26 рій, рухаємося!”. (Виходить, їх у Києві було більше 26?!.) Люди дещо розгублено дивилися, як поруч пробігали рішучі хлопці. З-за спини почулося: „Ну, все вже ясно. Без сутичок сьогодні не буде. Кривавих”.

„Йолка”

Дуже адекватне рішення, на яке в неділю зважилася влада та міліція, – це відпустити Майдан Незалежності. Центральну площу, котру півтора доби тому жорстоко звільняли під „йолку” – язик не повертається називати її новорічною ялинкою, – залишили на кількадесят молодих міліціянтів. Вони без бою відступили, пропустивши за металеву загорожу демонстрантів. Майдан Незалежності в цей час нагадував спорожніле село, в якому щойно базувався окупант: на місці залишили все – і „йолку”, і штучну хвою, і щити (котрі демонстранти використовуватимуть для захисту табору), і вантажівки. Вгору по довжелезному стовбуру новорічного монстра полізли активісти. Замість святкових іграшок на зеленій конструкції миттю з’явилися прапори та плакати.

Площа дуже швидко набилася демонстрантами. Та біда – більшість активістів попросту не чули, що оголошують зі згаданого вище бусика. Разюче не вистачало сцени! Можливо, це був один із найбільших прорахунків сил спротиву того дня. Люди невдовзі почали роззосереджуватися, виходити на сусідні вулиці, просто на очах втрачаючи недавній запал. А головне – багатотисячне віче позбулося можливості координації дій.

Хто стояв ближче до Хрещатика – той чув виступи Любомира Гузара, Ярослава Качинського та Яцека Протасевича, лідерів опозиції та студенства... І вже на промові Олега Тягнибока стало зрозуміло, що ситуація не є контрольованою, а крім того в натовпі не існує ефективної комунікації. 

Отже, в якийсь момент Тягнибок перервав свій виступ. „Що там? – він кричав у натовп. – Якщо на Банковій почалися бійки – ми це перевіримо! Бо один каже: Банкова, інший – Київрада, хтось – урядовий будинок”. Тягнибок попросив не піддаватися на провокації і відмовився від заклику йти до владних структур (хоча ще вранці існувала підозра, що партія „Свобода” належатиме до числа „яструбів” демонстрації). Потім виступ Тягнибока знову перебили – внизу його кликали оголосити клич про штурм. „Якщо хтось прийшов і каже йти – йди! Але це нічого не змінить!.. Перестаньте бавитися в пісочниці! Якщо думаєте, що вони так просто віддадуть владу – це не так!” Лідер „Свободи” ще кілька разів переривав виступи, й у різкій формі, нервуючи, просив людей до дисципліни.

Опозиція оголосила досить абстрактний план подальших дій – початок багатоденного страйку, блокування центру Києва, щоденні багатотисячні збори. Хоча – варто повторитися – навіть цього багато хто не чув...

На сторожі президента

А в цей час на Банковій справді точилися сутички. Молоді хлопці кидали у бійців міліції каміння, бруківку, запалювали петарди, жбурляли в правоохоронців „димошашки”. В авангарді стояв... тракторець із ковшем! Це загадка, яким чином його взагалі могли пропустити на Банкову в день анонсованого протистояння.

Міліція відповідала. Правоохоронці кидали у натовп звукові гранати (котрі, як виявилося, ще й можуть завдати важких травм), запускали сльозогінний газ. Міліціянти перегородили підхід до Адміністрації президента кількома живими рядами. Позаду стояли автобуси. Що було за ними – можна домислювати...

Коли понад натовпом почала сунути чергова хмара диму, хтось вигукнув: „Сідайте! Всі сідайте на землю!” Люди перестрашено сіли долу. „Чому сідати? Вони будуть стріляти?!” – почулося ззаду. „Ні. Дайте хмарі пройти”, – пояснив активіст. Тоді, коли міліція активно напосідала на спецзасоби – колона починала відступати назад. Хлопці з паркана на Банковій обурювалися: „Куди ви відходите? Всі назад!” Активіст у звичайному, не мілітарному одязі, озвався знизу: „Так давай „назад”! Іди туди назад! Давай злазь!” Ті не злізли.

Від однієї з газових атак довелося ховатися у дворі. Хмара диму просто випікала очі й дерла горло. Хто не встиг сховатися відразу – забігав у двір, важко кашляючи й відхаркуючи отруту. На асфальті залишалися лежати арматурини, дерев’яні дрючки. Але атаки раз за разом поновлювалися. Один із хлопців тішився амуніції: „Офігенна штука, – казав він, показуючи на маску, злегка схожу на протигаз, – узагалі не бере!”

У натовпі сформувалася група демонстрантів, котрі закликали припинити сутички. У перших рядах старався вгамувати пристрасті народний депутат Петро Порошенко.

На кінці Банкової стояв Сашко Положинський. Біля нього із запитаннями та гаслами зібрався цілий натовп „зівак”. Вокаліст гурту „Тартак” раніше критикував млявість опозиції та закликав її до активніших дій – проте навіть він засудив спробу штурму. „Я не за штурм. Я за штурм, коли він буде готовим. Я за порядок та організацію”, – сперечався із гарячими головами Положинський. Музикант додав, що події на Банковій його насторожили: „Там усе настільки мутно...” Положинський порівняв вузьку вулицю із Фермопілами, тільки в ролі спартанців тут опинилися спеціальні загони міліції. „Тут навіть півмільйона людей буде – і люди нічого не зможуть вдіяти”, – переконував Положинський.

За якийсь час у тому ж місці вдалося побачити Дмитра Корчинського – скандалього ватажка партії „Братство”. Він безтурботно походжав вулицею і сварив опозицію за підігрування владі. Корчинський не приховував своєї ролі в організації заворушень. „Сьогодні нас прийшло достатньо багато. Але депутати найнялися помічниками міліції. Стали між нами і мусорами”, – бідкався Корчинський.

Слід зазначити, опозиція відразу відмежувалася від нападу. На імпровізованій сцені учасників штурму назвали провокаторами і навіть „тітушками”. Демонстрантам запропонували іншу місію – взяти Український дім, що на Європейській площі.

Як казав Магатма

„Штурм” Українського дому виглядав абсолютно інакше на тлі подій, котрі відбувалися на Банковій. Лідер громадського руху „Спільна справа” Олександр Данилюк закликав кількатисячний натовп мирно пройти всередину. „Нічого не ламаємо. Нічого не руйнуємо. Це ж наше українське майно”, – і постукав у двері. Натовп почав скандувати: „Відчиняй! Відчиняй! Відчиняй!”. Проте минала хвилина за хвилиною – а двері залишалися зачиненими.

Врешті решт натовп спрямували до службового входу, який є збоку будівлі. Там господар знайшовся: в коридорі кількома рядами стояли представники спецзагонів міліції. Люди вимагали звільнити приміщення, кричучи: „Не бійтеся! Не бійтеся!” або „Міліція з народом! Міліція з народом!” Усередині, мабуть, запанікували. Бо чоловік у цивільному, котрий стояв надворі, говорив у рацію: „Хлопці, не хвилюйтеся! Стійте!”

Кілька разів зсередини гукали на вулицю: формуйте живий коридор – міліція піде геть. Натовп розходився перед входом, як Червоне море перед достойнішою людиною, – але назовні ніхто так і не виходив. „Скільки можна бавитися в цей коридор?!” – обурювався дідусь поруч. „Я краще сто разів стану в коридор замість того, щоб спровокувати міліцію на силу”, – вгамовував його молодий хлопець.

Ні, Український дім так і не взяли. Ватажки повідомили, що центральний штаб дав „відбій”. Люди зустріли цю команду вигуками „Ганьба!”, а все ж розійшлися.

Знову побоїще

Міліція тим часом узяла реванш на Банковій. Коли ряди демонстрантів поріділи, „Беркут” кинувся вперед і почав перемелювати всіх, хто трапився на шляху. Перепало навіть журналістам і операторам, які стояли в перших рядах і намагалися зафільмувати „картинку”. Це найкривавіша подія першого дня активних протестів.

Товариш, фотограф Максим Кудимець, розповідав: „Вони не люди, це скоти! Били всіх. На моїх очах побили фотокора – він просто стояв: спеціально били по камері (розбили), а потім – по ньому самому. Я стояв, піднявши руки до гори. Але підбігли хлопці, один по нирках ударив. Потім він переключився на оператора, який поруч лежав. Мені вдалося втекти”.

На Банковій ще довго завивали сирени „швидких”. Іще кілька годин смерділо газом. Очі сльозилися, було важко дихати – особливо, коли вітер починав дути з-під будівлі Адміністрації президента. Ближче до епіцентру стояла легкова машина із побитою шибою. На тротуарі виднілися ями на місці вибраної бруківки.

Аби уникнути проблем, демонстранти вишикували біля рядів „Беркуту” живий ланцюг. Його основу складали колишні „афганці”. Командував народний депутат Микола Катеринчук, який колись теж служив у Афганістані. Відповідаючи на питання, чи вдасться втримати ситуацію, відповів: „Залежить від концентрації провокаторів у натовпі”.

Ближче до Національного банку сформували ще один живий кордон. Тут орудував Борис Пошивак – один із лідерів львівського студенства. Аби відгородити Банкову, активісти використали металеві щити, що їх залишила міліція.

Хлопці, котрі були прибічниками ненасильницького спротиву, звинуватили у провокаціях Корчинського. Хоча вони й визнали, що в авангарді було багато активних хлопців, які давно вичікували нагоди показати міць народного кулака міліції. Незважаючи на те, що контрольовані мас-медіа використали побоїще для нагнітання ситуації та дискредитації велелюдного, непересічного мітингу – Міністерство внутрішніх справ назвало речі своїми іменами: відповідальність поклали на 300 бійців "Братства".

Що далі?

Перед вечором Майдан Незалежності почав порожніти. Люди пішли грітися, спацерувати, розійшлися на екскурсії органами влади. Зі сцени час від часу повідомляли про наміри та побажання – але на майдані того не було чутно. Багато демонстрантів посунули до метро.

Невдовзі на площі почали ставити намети. Змонтували і сцену, тож якщо протест не зачахне, у нього буде рупор. Майдан до 3 ночі барикадували: на всіх прилеглих вулицях виставили загорожу з фрагментів "йолки", міліцейських щитів, елементів конструкції катка тощо. Комендант табору Андрій Парубій давав вказівки, як поводитися у випадку штурму. Нападу чекали в той самий час, коли пролилася кров уперше – біля 4 ранку. На ніч лишилося 2-3 тисяч осіб. На щастя, обійшлося без насильства.

Найбільш важливі висновки цього дня: по-перше, українці сповнені бажання боротися за свою гідність. Цей сплеск пов’язаний із брутальним наступом на беззахисну купку демонстрантів напередодні. Українців три роки критикували за пасивність – і от воно вибухнуло, в ніч на 30 грудня. По-друге, очевидно, що люди потребують чіткого і зрозумілого плану. Від плану залежить і те, наскільки довго триватиме той сплеск. На понеділок було оголошено всезагальний страйк – мало хто його підтримав. Опозиція взяла кілька будівель, але постало питання: як їх утримати, кого туди заселити?.. По-третє, для ефективності треба „підтягнути” організаційні та координаційні потужності акції. Якщо кілька днів тому Руслана могла тримати на площі 2 тисячі осіб, то гігантський натовп уже потребує інакших підходів. По-четверте, у демонстрантів уже зараз видно поділ на помірковане та радикальне крило. Це означає проблеми у згуртованості. А ще – втрату шансу на мирний ненасильницький протест.

Євромайдан пережив день і ніч. Подивимося, що буде у понеділок, що буде вночі, що буде у вівторок. Вівторок – один із ключових днів: 3 грудня на засідання збирається Верховна Рада, і там існує можливість розформування "регіональної" більшості, а може навіть формування нової коаліції; а Віктор Янукович у вівторок аж на три доби вилітає до Китаю.