Мирослав Трофимук-молодший

Кілька разочків за все моє культурно-свідоме життя пам’ятаю, як випадав із контексту, коли мені повідомляли про явища української культури, про які я ні слухом ні духом (а повідомляли не просто так, а буквально звідусіль ці явища самостійно кричали, а друзі під’юджували звернути на них увагу). Було таке враження, наче я виїхав із країни на кілька років, і після повернення багацько змінилося, або ж мене – як у фантастичних фільмах, протримали у якійсь кріо-гіпно-камері цілі століття – такі грандіозні були ці явища, що не помітити, здавалося, їх дуже важко, але мені це все ж таки вдавалося.

 

Першим із таких явищ був Любко Дереш і його «Культ» – всі довкола вже його прочитали двічі, аж раптом і мені в руки ця книга потрапила. Другим – Ірена Карпа. Пам’ятаю, як знімав один із Форумів Видавців ще в далекому 2000... (здається, восьмому – щоб не помилитися!) і випадково прийшов на читання зарано: ще не закінчилися попередні. Якась дівчина в червоному «платтєце» поводила себе виклично і читала, і говорила, і говорила, і читала – і було весело... «Ану ж гляну я в програмку, щоб взнати хто ж вона така» – подумалось, – «Ірена Карпа...»

 

Зрозумійте мене правильно: «Фактично Самі» я вже тоді слухав час від часу, проте особистість самої вокалістки не спішив ідентифікувати. За схожим зразком, соромно признатися, проігнорував я і перший альбом гурту «Бумбокс»; натомість другий, якщо так можна висловитися про цифрові файли, запиляв у своєму плеєрі, бо слухав чи не рік безперестанку і щодня. Але то було давно. Багато часу спливло відтоді, коли я був, скажімо, малий і дурний. Все йшло гладко, аж раптом... Дзвонить друг і повідомляє: «Слухай, вчора був класний концерт, кажуть! Dakh Daughters – фрік-кабаре! Батьки ходили, казали: круті голоси і загалом дуже цікаво...». Хм, Dakh Daughters, треба «погуглити». Після першого ж відео зрозумів, що гуглити не треба, треба йти і дивитися на дівчат наживо.

 

 

Проект Dakh Daughters – це чергове дітище театру «ДАХ» та Владислава Троїцького, який для ДАХівців є більш ніж режисером: швидше – духовним наставником. Попередній музичний проект ДАХу – гурт ДахаБраха – своєю популярністю довів рівень креативності ДАХівців. Проте Dakh Daughters сформувалися стихійно. Ідея створити гурт з’явилася на цьогорічному ГОГОЛЬfestі, після участі у виставі «Школа нетеатрального мистецтва». В раніших інтерв’ю дівчата стверджують, що ідея появи гурту виникла в Анни Нікітіної, а у львівських розмовах додають, що Влад Троїцький скомпонував гурт. Звісно, заперечувати роль Троїцького було б і смішно і грішно.

           

Львівський Драматичний театр ім. Лесі Українки, більш знаний, як Театр ПрикВО, заповнений вщент, одна парочка навіть сидить на додаткових кріслах в проході. Кілька людей стоять попід стінами приміщення. Світло затухає. На сцені з’являються «Dakh Daughters», одягнуті в однакові зеленуваті плащі із барвистими хустинами на головах, прикрашеними різнокольоровими квітами. «Заходять» дівчата одразу жорстко із пісні на слова Марії Веги «Інститутка». Справжнє ім’я авторки Марія Миколаївна Волинцева і народилася вона в Санкт-Петербурзі, а після революції, Великої Жовтневої, виїхала до Парижу. На еміграції поетка багато писала і серед її творів зустрічаємо також тексти і сценарії для кабаре; у такій сув’язі відчувається певна спадковість стилів. Тим не менше, світові, чи то пак світові радянському, а сьогодні і пострадянському, відоме не так прізвище авторки, як сама пісня «Інститутка», яка в СССР була заборонена, проте повсюдно співана.

 

Використання у виступах «заборонених» пісень відсилає нас до витоків кабаре, адже кабаре, як заклади, виникли внаслідок заборони Наполеона виконувати шансон в межах громадського простору. Тому виконавці перебралися до відповідних кафе, у середовищі яких цей стиль і розвивався до знаного нами сьогодні. На пострадянському просторі існували спроби сотворити кабаре, але в своєму репертуарі ці новотвори опиралися виключно на добре відомі широкому загалові мотиви, тому українського в них було мало. Очевидно, нині культурний грунт в Україні сяк-так «обробився» і «розпушився», чим сприяв виникненню фрік-кабаре «Dakh Daughters». У свідомості обізнаних меломанів – поціновувачів мистецтва кабаре, або ж купки слухачів майже забутого сьогодні «Радіо Ініціатива, 102,5 FM» – звучання «Dakh Daughters» одразу викличе асоціацію із британськими «The Tiger Lillies». Та й дівчата не заперечують цієї спадковості, навпаки: стверджують, що виступити на одній сцені з «Ліліями» входить до списку їхніх мрій (а знаючи, з якою завзятістю вони свої мрії втілюють (я говорю про концерт у Парижі), хто зна, можливо, варто чекати такої приємної несподіванки.

 

 

Після легенького «стриптизу» дівчата, скинувши плащі та хустини, постали перед нами у коротеньких білих сукеночках. Такі сукеночки (стилістично краще тут буде вжити слово платтячка) нав’язують асоціації до дитячих «утренников», про що стверджують і самі учасниці гурту. Складається враження, наче «Dakh Daughters» тягне в бік «лучших времен», проте це не зовсім так. (Зараз буду трішки нетактовним: творчість дівчат, як цигарки, чи алкоголь: перша затяжка чи перші «100 грам» ідуть дуже важко, але потім викликають звикання). Так і з «Dakh Daughters»: не виключено, що більша частина львів’ян, мабуть, плювала б у бік сцени, виходила б із їхніх виступів, хрестячись, та ще й хлопців із «Кульпаркова» викликала б, щоб розібралися із неподобством... Людям без почуття гумору і мінімального знання літератури та музики на виступи «Dakh Daughters» взагалі б ходити не вартувало, або навпаки «...те, що лікар прописав...» (Цитую. Вибачаюсь. Низько вклоняюсь).

           

Ключовою відмінністю «Dakh Daughters», яка вирізняє їх з-поміж інших кабаре, як кабаре саме з українським корінням, є використання етнічних мотивів та цитат із української літератури останніх – і не надто – століть. Пісня «Ганнуся», яку виконує Руслана Хазіпова, хоча, краще сказати, речитатив, який вона начитує, сугерує залові яскраві картинки із життя сільської жінки. Звична соціальна драма привабливо запакована в обгортку етніки, ключем до якої є діалект героїні; фрази виконавиця немов забиває, як цвяхи, у свідомість реципієнта, ритмізуючи ударами по бубні, на якому сидить у центрі сцени. «Слава Ісусу Христу...» – вигукує вокалістка, а позаду виникають постаті, закутані в овечі шкури; в уяві глядачів одразу вимальовуються краєвиди гір, а Руслана Хазіпова на мить перевтілюється у шаманку... Можливо, її героїня відьма? Щось трансцендентне відбувається на сцені: музика гучнішає, жіночі голоси голосять «Йоооо-ой!» і так повторюється кілька разів, неначе у, здавалося би, давно забутому, але несподівано віднайденому відьомському ритуалі. Публіка шаленіє. Ритми частішають і накочуються хвилями. Вокалістка зачинає свінгувати, раптово у музичне полотно вплітаються якісь африканські мотиви... чи можливо «все це нам лише сниться»?

 

 

Виступи дівчат коливаються в межах трьох площин: «фріковість», тобто «дивакуватість», «джазування» та «іронія». Проте, дивним чином «фріковість», яка у всьому світі вважається характеристикою маргіналів, а в Україні – країні, в якій бути не як всі – це смертельний вирок, вона раптом збирає повні зали (і це при ціні квитка вищій від середньої львівської)! Тут вже Україна засвідчує свою фріковість серед інших країн Європи. Позитивної дивакуватості мало не буває. Та найдивніше те, що глядачі не «відмучують» виступи «Dakh Daughters», як це у Львові прийнято, наче урок алгебри в школі (звична для львівської філармонії чи театрів закономірність, при якій забиті вщент зали з дорогущими квитками після перерви чи антракту пустіють чи не вдвічі, тут не виконується). Ні, з глядачами відбувається щось схоже на типові кадри з «Екзорциста». Якщо би вчені винайшли прилад «інтеракціометр», то на виступах «Dakh Daughters» його стрілка зашкалювала б: такого рівня інтеракції, хоча й опосередкованої, у Львові дотепер, здається, був спроможний досягти лише гурт «Океан Ельзи»: люди щосили плещуть у долоні, підспівуючи, тупотять ногами, постійно щось викрикують в бік сцени, із показною фамільярністю, як до найближчих подруг. Зал «ковбасить», як прання у барабані пральної машинки із горизонтальним завантаженням в режимі сушки: стоячи на балконі приміщення театру я відверто побоювався, щоб від вібрацій старезна конструкція не виконала почесний обов’язок львівських балконів і не обвалилася.

 

 

На що неможливо не звернути увагу, так це на постмодерність всього дійства. Перша і найбільш помітна ознака, яка це підтверджує – суцільний цитатоколаж. Фактично, виступи і пісні «Dakh Daughters» – це нарізка цитат та їх обігрування у дивакуватому іронічному стилі. Незаперечним шедевром цитатоколажу, в якому мікс цитат тішить не лише нагромадженням, але й грамотністю поєднання – є пісня «Rozy/Donbass». Тут є все, що тільки потрібно для щастя: Шекспір і перший куплет його сонету №35 (не мав наміру його тут цитувати повністю, але не втримався перед звабою перекладу Дмитра Павличка):

За тим, що ти грішила, не жалій:

На місяці й на сонці теж є плями;

Троянда має колючки, а в ній,

Буває, хроб живе між пелюстками.

 

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

 

Я виправдовую твій плотський блуд,

Роблюся адвокатом з прокурора;

Тягну себе самого я на суд, –

Ненависть відступає зла й сувора.

 

Я спільником грабіжниці стаю,

Що душу розплюндровує мою.

           

Англомовний оригінал твору вдало переплітається цитатами із українських народних пісень на зразок «Диби-диби», «Ой куди ж ви, голубочки…», чи «...Рости рости барвіночку зелен-зелененький, поклонися молоденька до своєї неньки...», та рефренами із танцювальної музики дев’яностих «Shaggy» – «Mr. Boombastic» та «Bomfunk MC’s» – «Freestyler». Останній склад першого рядка сонету «No more be grieved at that which thou hast done» дівчата плавно продовжують рифреном «Донбас» і «розы». Пісню «Rozy/Donbass» варто вважати візитною карткою гурту, адже за класичних 3.15 хвилини кожна з учасниць гурту наче розповідає про себе, як це прийнято робити при знайомстві в різного плану групах чи на зустрічах. У мережі «Youtube» відео набрало майже 200 тисяч переглядів; подивившись його, одразу стає зрозумілим, наскільки всі учасниці унікальні, наскільки грандіозною палітрою стилів та багатогранною манерою виконання можуть вони похвалитися – і хваляться!

 

 

Різноманітність – це головна «фішка» гурту. Як відомо, кожна з учасниць отримала художню, у широкому розумінні, освіту. Тетяна Гаврилюк закінчила Львівську середню спеціалізовану школу-інтерніт імені С. Крушельницької, а згодом Національну музичну академію України імені П.І. Чайковського. Руслана Хазіпова та Соломія Мельник – Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність: актор театру і кіно, курс Л. С. Танюка), крім того, вона має ще й музичну освіту: закінчила Київську середню спеціальну музичну школу ім. М. В. Лисенка (спеціальність – піаніст, диригент хору і оркестру); Наталя Біда, а від недавна – Галаневич – філолог: закінчила КНУ ім. Тараса Шевченка, Інститут філології (спеціальність:  «Літературна творчість»); Наталя Зозуль, чи як вона себе зве ZО, закінчила Київське обласне училище культури і мистецтв (факультет народної хореографії), потім – КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут філології (спеціальність «Українська мова та література»); Ніна Геренецька вивчала фолькльористику, а Анна Нікітіна – дизайн та прикладне мистецтво. Після такого досьє можна було б нічого й не писати більше: зрозуміло, що дівчата максимально використовують звої здібності і освіту, але я все ж писатиму, бо «Dakh Daughters» – це своєрідна «Скринька Пандори» (у хорошому, звісно ж, розумінні: відкриєш їх раз – і починає лізти стільки різної інформації, що важко мовчати).

           

Стала в пригоді філологічна освіта учасниць гурту – це очевидно. Композиції збагачені цитатами з української літератури, починаючи від Михайля Семенка і його вірша «Сьогодні»:

 

Я сьогодні курю  і курю папіроси 

Я сьогодні  смутний

Я сьогодні смутний я сьогодні

смертельно смутний

Бо люблю її коси.

           

А що постмодернізм від постмодернізму далеко не падає, то перескакуємо від футуристів аж до Юрія Андруховича. У пісні «Царівна», спершу все спокійно – названа на честь однойменної народної пісні «Жила-була Царівна» лунає собі, та й добре, аж раптом:

«Українські дівчата музичні. Радо

віддаються в траві, особливо влітку.

Садять ружі, малюються на свічадо,

по обіді в неділю читають Квітку –

Основ’яненка...»,

звертаються «Dakh Daughters» до Андруховичевого «листування», чи то пак його циклу «Листів в Україну». І тут важливо додати, що, пишучи цей цикл, Андрухович, як він вказує сам, перебував під впливом епістолярної лірики Йосифа Бродського; таким чином ми плавно зісковзуємо до композиції «Бродский. Дорогая», скомпонованої на основі поезії Йосифа Бродського «Дорогая, я вышел сегодня из дому поздно вечером...», у надзвичайно харизматичному виконанні Тетяни Гаврилюк. Тут пасує, мабуть, додати, що Бродський є автором вірша «На независимость Украины», який вважається українофобським. Цей вірш, можливо, набирає нових відтінків на роздоріжжі України між Митним Союзом і євроінтеграцією, проте, як ремарку, додам, що у Вікіпедії про цей вірш згадується в коротенькій україномовній версії статті про Бродського, тоді як у величезній російськомовній статті жодної згадки про цей вірш не знаходимо.

 

І завершимо Тарасом Шевченком і його віршем «Причинна», який «Dakh Daughters» вже самостійно «відпостмодернізмили» і за посередництвом гурту «Тріо Мереничі» назвали результат «Така її доля». 

 

 

А тепер композиція «Страсті». Хух! Поможи мені, Господи. Композиція побудована на блюзових ритмах пісні «Where Did You Sleep Last Night?», починається з іронічних реплік про страсті і уривку із драми Гоголя «Женитьба». Після першого куплету відомої з виконання групою «Nirvana» пісні ми знову чуємо цитати із першого Андруховичевого «Листа в Україну», цілком органічно на блюзовий ритм лягає й поезія Лесі Українки «Хотіла б я піснею стати» і – Ліни Костенко «Коректна ода ворогам». Після кожної цитати «за кадром» звучать характерстики того чи іншого поета у звичному для радянського часу стилі витяжок із досьє – тексти читає ZО, стоячи на драбині (в народі - стрем'янці).

           

Ще декілька рефлексій наприкінець. «Попали під роздачу» й кілька російських композицій, зокрема, пісню «Плакала девушка» російської співачки Ольги Арефьєвої дівчата переробили в ультра-жалібному стилі і переназвали композицію «Блудница». Приспів композиції «Зверь-Сорока», спершу оманливо манить нас до пісні Софії Ротару «Я тебя по прежнему люблю», але все не так просто: використовують дівчата пісню гурту «Колібрі» «Желтый лист осенний», концепція гурту також перегукується, хоч і дуже віддалено, зі стилем кабаре. І дуже знаковою є кавер-версія на пісню «Віки» «То моє море», яку вже раніше «кавернув» «Скрябін» – без класики не обійтися.

           

А були тут ще й інші пісні: побудована на імпровізації навколо одного рефрену «Love must die! Love must revive!»; у цій пісні також обігрується один із хітів групи «Kiss» – «I was made for loving you baby». Очевидно власноруч складена дівчатами пісня «Oh, God» ґрунтується на розповіді англійською мовою із гіперболізованим акцентом про те, як чоловік чекає жінку вдома, а вона приходить п’яна і чоловік убиває її ножем. Можемо пофантазувати на цю тему і пригадати цитату із того ж Андруховича:

«Кохання – то велика  дивовижність:

там, де лише народжувалась ніжність,

за хвильку може виникнути ніж»

Назва пісні є приспівом; дівчата транскрибують її українською, як: «Ой гад!»

           

В пісні «Sept verre», як рефрен використовуються перші рядки із пісні гурту «In Extremo» – «Ai vis lo lup», що в перекладі звучить, як «Я бачив вовка...», а от текст, який начитується речитативом мені розгадати не вдалося – дається взнаки те, що французька для мене абсолютна «terra incognita». Зрештою, жінка завжди повинна мати хоч одну загадку, а якщо цих жінок сім...

 

 

Тому, скажу я, все вище перелічене – це лише вершина айсберга. Якщо копнути глибше, то, напевно, знайдемо тут ще більше цитат, і не тільки текстуальних, чи інтертекстуальних, але й музичних – розсипи маленьких кольорових камінців, із яких складається мозаїка гурту «Dakh Daughters». Створений десь на «піддашші» грандіозного українського експериментального театру гурт пульсує як живий. Це такий собі український музичний «Вольтрон», який, об’єднуючись на сцені, виглядає зажди по-новому. Творячи кожен конкретний звук, музика починає впливати на сам гурт – і вже не гурт це, а суцільна гармонія, де навіть какофонія звучить гармонійно. Усе змішується в круговерті емоцій: дівчата кожну хвилину віддаються публіці назавжди, навічно: джазують, синкопують, імпровізують, міняються інструментами, міняються ролями, міняються партіями, обмінюються поглядами, посмішками, репліками і відповідають глядачам на їхні вигуки… Я матиму сміливість припустити, що Львів не бачив нічого схожого з 1992 року від вистави «Крайслер Імперіал», яку у Львівській Опері ставили Бу-Ба-Бу. Після двадцяти років історія наче зробила виток, і сьогодні українська культура, «просто i зi смаком одягнута в домашнього фартушка», готує для нас вже інших «Героїв нашого часу».

 

26.11.2013