Встаньмо з колін — маємо перший фільм, достойний називатися значним. З’явився пророк у нашій вітчизні, й він називається «Брати. Остання сповідь» режисера Вікторії Трофіменко. Наразі стало відомо, що фільм, вперше в історії України, відібраний до осново конкурсу Індійського кінофестивалю, одного з 15 світових фестивалів класу «А». Фестиваль пройде в 44-й раз (існує з 1952 року), і цього року - з 20 по 30 листопада у місті Гоа.
Повсюдне нарікання, що, мовляв, в Україні не знімають прокатного кіно, бо панує засилля артхаузу і мистецького кіно для обраних, на жаль, не має підстав. Хоча б тому, що у нас не має артхаузу світового класу, і ми ще не знімали фільмів, гідних називатися мистецтвом. Бо мистецтво – це те, що надихає, що змінює, що викликає катарсис в буквальному його розумінні – у значенні очищення, духовного оздоровлення… «Брати» очищують локально – людину, і оздоровлюють глобально – наше кіно. Бо нічого подібного до сьогодні в незалежній Україні не було знято.
Час до часу в Україні з’являлися якісні фільми, нехай їх можна налічити тільки з десяток, нехай вони й різного калібру, але цифра буде реальна. В ‘90-х Андрій Дончик симпатично екранізував сценарій Юрія Андруховича у фільм «Кисневий голод», а Сергій Маслобойщиков зняв яскраву повнометражну картину «Співачка Жозефіна…» і блискучу короткометражку «Від Булгакова». В 2000-х з’явився цікавий мистецький пошук Ігоря Подольчака з його «Las Meninas» і потужно шокуюча спроба Сергія Лозниці узагальнити соціальну і духовну прірву сьогодення у «Щасті моєму». Та лише «Брати» на 22 році незалежності стали тим фільмом, який належно і навіть беззастережно треба вважати вже вписаним в історію нового українського кіно в якості «нового слова».
«Брати» мають різноманітних формальних і змістовних плюсів та плюсків – як шампанське бульок, одначе з парадоксальною різницею в напорі: ритмічно воно тягуче, мов мед, натомість просто бурхливе за драматургією. Навіть не бурхливе – збиваюче з ніг. Історія життя двох братів, їх егоїстичної любові та спопеляючою ненависті, що не дає нікому з них померти першим, нагадує симбіоз біблійних історій про Адаму і Єву, Каїна та Авеля, Авраама і Бога. І біблійні символи, в переносному значенні розкидані в сценарії та в прямому – в хатах двох братів, це унаочнюють. Втім, Вікторія Трофіменко, кілька років пишучи і переписуючи сценарій, спромоглася на більше, ніж повторення чи переосмислення Біблії. Вона народила свою історію, чудово її розвела на три паралельні лінії минулого, майбутнього і позачасового. І неймовірно вправно, як для дебютанта, змонтувала їх в одне покручене часом дерево буття, з його яблуками, змієм та невидимим Богом десь там в кроні. Ба більше – Віка приладнувала до того дерева те, чого не було в Старому Заповіті, що з’явилося лише в Новому – прощення, яке сталося можливим за рахунок появи сповідника (читай Спасителя).
Ота письменниця, котра читала у закинутому карпатському селі лекцію про святого Христофора, здається, ніби випадково опинилася в домі одного з братів. Та насправді, коли старий дідуган, везучи письменницю переночувати до себе додому, каже їй, що Бога немає, підштовхує героїню спростувати цю хибність. І вона робить це у свій спосіб.
Зроблені за принципом зіштовхування тез і антитез, «Брати» виходять на філософський дискурс. Якщо на початку письменниця говорить про Христофора, що він був потворним і став красенем, коли переніс через бурхливу річку ще маленького Ісусика, то в кінці говорить навпаки – що Христофор, будучи красенем, попросив Бога зробити його потворним, аби жінки його слухали, а не дивилися на нього. Так і двоє братів: якщо Войтко любить солене, то Станіслав – солодке. Одна у них на двох лише ненависть, хоча раніше була одна на двох любов до однієї жінки. Інша, жінка, письменниця, теж стає однією на двох, доглядаючи кожного, кожного з них ніби сповідуючи, кожного майже за ручку доводячи до смертного одра, але лише один з них виявляється вартим відпущення гріхів.
Третя лінія, лінія Христофора, це саме те, що надало фільму потрібного об’єму, як в просторі творить третій вимір висота, долучена до ширини і довжини. Не знаю, чи думала про це режисерка, але в такому трактуванні, у вияві третього виміру, висота є сполучником неба і землі, чи, якщо хочете, Землі і Неба. Христофор, як сам Христос, підносить людину, що повірила, з грішної землі до вічного Божого царства… Власне, не суттєво – чи це моя інтерпретація, чи вкладена Вікою ідея, – важливо, що такі ідеї з’являються. І саме це робить фільм високим витвором мистецтва, витвором, який виходить за свої межі, множачи сенси, зростаючи, збільшуючись, як тісто в діжці, що, в свою чергу, провокує дуже багато інформації для роздумів. А над «Братами» хочеться думати! Чи мали ви коли-небудь подібне бажання до якогось іншого українського фільму?
У звичайного глядача цілком ймовірно «Брати» спровокують масштабне позіхання. Особливо в першій половині фільму. Не покращать цієї ситуації й запаморочливі краєвиди казково засніжених Ґорґан. Повільна камера, примітивний побут хати старого і… діалект, на якому він говорить. Гуцульська говірка для пересічного українця – тяжке випробування, хоча й «дивакуватих» українських слів зумисне для полегшення сприйняття у фільмі вживано не надто багато. Втім, сама ідея діалекту – класна фішка Вікторії Трофіменко, придумана ще тоді, кола вона креативно вирішила перенести події повісті шведського письменника Торгні Ліндгрена зі скандинавських гір до українських Карпат.
Аби мова гуцул звучала природно, вона найняла консультантом Олега «Моха» Гнатіва, продюсера івано-франківського гурту «Перкалаба», і гуцула за походженням. Саме за його цілком вмотивованими рекомендаціями був переозвучений Станіслав, зіграний сімферопольським актором Віктором Демерташем: у фільмі він грає чудово, та, пригадується, на майданчику ледве міг вимовляти гуцульські діалектизми. Переозвучка була потрібна, адже необхідної довіри до героя в його звуковій адекватності для слуху глядача ще ніхто не відміняв. Актор з Тернополя Олег Мосійчук у ролі Войтка, звісно, через свою приналежність до західного регіону України, мав більше артикуляційної легкості, втім, будучи заворожуюче фактурним в кадрі, спершу, викликав враження штучності. Та згодом, в процесі занурення у гіпнотизуючу, щемливу драму людей, починаєш з цікавістю спостерігати за Войтком. Цьому не в останню чергу сприяє фізіономіка та грим актора: його сірувато-коричневе грубе, порепане, як земля в мексиканській пустелі, обличчя 83-річного дідугана із сяючими блакиттю очима, очевидно, не може не привернути погляд. І тут таки антитезой слугує моложава письменниця, яку дуже м’яко – антитезово – і ніжно зіграла львівська акторка та співачка Наталка Половинка. Вона – той сповідник, який стає для Войтка Спасителем, яким у свою чергу був Христофор, про якого письменниця писала книжку. Паралелі письменниці з Христофором – ще один пласт, гадаю, доречний для написання своєї книжки.
Але все ж поєднує усі пласти, усі обличчя, усі лінії музика, один з найважливіших чинників створення мистецького, тривимірного твору. Написана київський композитором Святославом Луньовим, вона атмосферна, прониклива і глибока. Вона підкреслює драматизм фільму і завершує його, в повній мірі відповідаючи змісту фрази «перше звучання після тиші», фрази, яку в свій час взяла на озброєння звукозаписуюча компанія ECM. Саме на цьому лейблі 30 років тому була записана композиція Арво Пярта «Табула Раса» з однойменного диску. Музика Луньова до «Братів» дуже подібна до «Табули Раса». Як і словосполучення tabula rasa в певному сенсі підходить до самого фільму: не зважаючи на те, що «Брати» зняті за мотивами повісті, вони є «новою дошкою» для українського кіно.
P.S. Обличчя святого Христофора під час фільму так і не показали. В цьому була своя концепція: по-перше, обличчя актора накладає відбиток на образ героя, а це може відволікти глядача, що не входить у плани Вікторії Трофіменко, а по-друге, залишається додатковою інтригою, яка ж із версій про Христофора правдива: красивим він був, чи потворним? Яким був насправді святий Христофор, ми на цьому світі, гадаю, так і не дізнаємося, але яким був актор – знаю: не потворним. Певно він когось переніс через річку…
25.11.2013