Пара моїх німецьких приятелів має цікаве захоплення. Вони вишукують і збирають різні винахідливі предмети, які призначені для того, щоби бездоганно виконувати якусь одну, дуже специфічну функцію. Щось таке, що без саме цього апарату робити важче і довше, ніж з ним. Порівняно з цими винаходами не те, що небезпечна бритва, але й стругалка для олівців виглядають верстатом широкого профілю. Не кажучи вже про молоток, цвях, сірник і шнурівку.
У їхній колекції є різноманітні млинки для якогось одного продукту, лопатки для перекидання тільки таких, а не інакших млинців, складні леза для того, щоби почистити шкірку тільки із селери, пристрій для висушування листя салату, яке щойно помили для салати, щипці, якими слід гасити святкові свічки, і святкові свічки для дуже конкретних свят.
Мені така їхня колекція подобається, вона викликає захват – от що може людська думка, коли вона цілком відпущена. Маю навіть одну таку штучку – так званий «стоп-дроп». Геніальна вигадка – тонкий листок якогось сплаву, який скручується в трубку і вставляється у шийку пляшки з вином. І тоді ніколи-ніколи жодна груба крапля вина не ляпне під час наливання з пляшки у шклянку на білий обрус (якби цього згортку не було, то крапля би крапнула, і тоді вже не знати скільки зусиль і ще якихось речей потрібно для того, щоби цю пляму усунути з цього обруса).
А потім я приїжджаю до своєї рідної старенької гірської хатки і отримую радість протилежного ґатунку – мені втішно, що тут так мало речей. І що ще менше речей і предметів, які є справді необхідними.
Тут тридцять років жили мої бабця з дзядзем. І того мінімуму речей, яким вони користувалися, їм вистачало для того, щоби могти зробити все, що потрібно. Речі, виявляється, взагалі потрібні передовсім для того, щоби мати що робити, врешті решт усі найпотрібніші речі є більше чи менше спеціалізованими інструментами. Чим вони менш спеціалізовані, тим краще і для них, і для тих, хто ними щось робить. Тоді вони дарують лише орієнтир – що можна робити, і впевненість, що робити можна.
Тут я жив багато часу з малими дітьми. Кажуть, що для нормального побуту маленьких дітей потрібно дуже багато всього. Але знаю, що це велика неправда. Дітям мало що потрібне для того, щоби бути щасливими. Все інше, зайве потрібне батькам, щоби вдавати, що вони постаралися, аби життя їхніх дітей було кращим, ніж їхнє.
Тут я приймав на багато днів величезні як для такої маленької хатки товариства любих і поважних гостей. Виявляється, що і для цього не треба надто багато предметів, якщо є щось інше. Виявляється, що і сад, і город, і дім, і трави, і піч, і їду, і воду, і сон, і звірів можна обслужити вповні, обходячись двома десятками універсальних речей.
Сокира, коса, драбина, відра, мішки, ковдри, черевики, миски, ложки, ножі, горнятка, баняки, лопата… А передовсім криниця і плодові дерева. Дрова робить сокира. Траву робить коса. Грядку робить лопата. Мішок яблук і горіхів робить драбина. Ножі гострить камінь. Практично непотрібними є електрика і газ, якщо є день і дрова. Зовсім непотрібним є годинники і електронні прилади, якщо є кілька книжок і робота з сокирою, лопатою, драбиною, косою.
Якимись музейними раритетами, які більш гарні, ніж потрібні, стають макогін, свічник, олівці, подушки. Гамак і санки – це вже цілі дні у диснейленді. Зубна паста і питна сода – доказ зв'язку із великим небаченим, але не чужим світом чудесних винаходів.
Щоправда, у мене теж є принаймні один такий химерний апарат. Йому вже майже сто років, він лежить, не псуючись, на стриху, але був страшенно потрібним щонайменше п'ять разів за цих сто років. Довжелезна тонка дерев'яна тичка, до тоншого кінця якої прикручений старезним дротом почорнілий залізний гачок. Таке вже точно треба мати, без цього апарату почуваєшся невпевнено і стаєш в разі чого безпорадним. Бо тільки ним можна намацати, зачепити і витягнути з дна криниці відро, якщо несподівано перетреться ланцюг, на якому воно щодня кілька разів їде вниз по порцію найголовнішої води.
Оце й все. Хіба ще добре було б мати якогось пістоля. Але це вже метафізика. Не надто потрібних речей і так забагато.
21.11.2013