«Те, що протягом тисячоліть здавалося нездійсненним, що ще вчора було зухвалою мрією, сьогодні стає реальним завданням, а завтра – звершенням.»
Сергій Корольов
– «Я Львів-1... Увага! Хвилинна готовність. Хвилинна готовність.»
– «Вас зрозумів, Львів-1. Хвилинна готовність. Займав вихідне положення, тому довго не відповідав. Прийом.»
– «Ключ на старт!» – «Є ключ на старт»
– «Старт. Протяжка 1.» – «Є протяжка»
– «Продувка!» – «Продувка.»
– «Ключ на дренаж!» – «Є дренаж.»
– «Пуск. Протяжка 2. Запал!»
...
Другого жовтня 2013 року, о 18.00 за київським часом зусиллями засновників мистецького об'єднання «НУРТ» Михайла Барабаша та Остапа Мануляка, на орбіту української сучасної культури вийшов новий фестиваль аудіовізуального мистецтва «Тетраматика». Фестиваль спрямований на розкриття взаємодії музичних та візуальних засобів, а також має на меті залучення ІТ-кластера до співпраці з художниками та музикантами. Таку місію поділяє і міська влада: Ратуша підтримала проект фестивалю. Не секрет, що Львів має вагомі підстави називатися «Кремнієвою долиною України»,і цей постулат підтвердили виступ Ярослава Музички, голови постійної депутатської комісії з питань культури, на відкритті однієї із виставок, а також кулуарні розмови, в яких харківські та київські гості впевнено говорили про Львів, як про «місто програмістів».
Зацікавлення програмуванням у середовищі художників та музикантів постійно зростає. На думку спадає ім'я Андрія Лініка, одну з робіт якого, створену із використанням програмних засобів, купив польський арт-центр WRO. Лінік, до речі, розповідав на фестивалі, що постійно «лупає java-скалу», і поступово «скала» піддається. Проте, не всі митці готові жертвувати свій час на те, щоб не лише вивчити значення термінів «об'єктно-орієнтоване програмування», «парсинг» чи «кодінг», але й підкорити собі «командний рядок» – у сні і на яву. «Ява» для них асоціюється скоріше із назвою радянського мотоцикла, острова в Індонезії, або ж маркою чаю, але аж ніяк не з мовою програмування, тому ефективним вирішенням проблеми видається дубль-блок Митець-Програміст. А оскільки сьогодні більшість тутешніх львівських програмістів, відверто кажучи, «косять бабло», а в бік мистецтва дивляться або дуже скептично примруживши очі, або й узагалі не дивляться, то формується «Проблема 2.0» – «конфлікт ip-адрес». А сучасне українське медіа-мистецтво, як і заводи – стоїть. Над вирішенням цієї проблеми, власне, і працюють наші «інженери мистецтвобудівництва», нуртуючи львівську громаду різними проектами, фестивалями і виставками.
– «Львів, я Тетраматика, самопочуття чудове. Трішки зростають перевантаження. Продовжую політ.»
Оскільки йшлося про програмістів, то перейдімо до цифр... Якими би точними не були ці люди у своїх розрахунках, але для ефективного контакту з митцями їм доведеться повірити в існування між чорним та білим ще незліченної кількості ахроматичних кольорів і припустити, що три і п'ять разом не буде вісім. По серединці між цифрами 3 і 5 знаходиться число 4. Це число асоціюється із стабільністю – машина має чотири колеса, будинки, у примітивному розумінні – 4 стіни, не забуваймо про «Чорний квадрат» Малевича, який ще до сьогодні найрізноманітнішим чином інтерпретують, використовуючи як стабільну, тривку основу для своїх творів. Цікаво, що саме 4 найбільш неоднозначна і мінлива, наче жінка, цифра, бо як відомо 2 на 2 рідко коли дорівнює 4, хіба в шкільних підручниках. Отож, смію припустити, що не випадково за основу свого фестивалю Михайло Барабаш і Остап Мануляк взяли цифру чотири і назвали подію, на грецький манер: «Тетраматика». Чотири складові фестивалю – це «звук», «відео», «дія» і «взаємодія» (або ж «інтеракція»). Як зізнався в особистій розмові Михайло Барабаш, хоча б дві з чотирьох складових повинні рівномірно доповнювати одна одну, творячи цілісність – таким був головний постулат фестивалю, і за цим принципом відбиралися роботи. Візуальна і звукова складові робіт повинні були поставати паралельно, розвиватися одночасно у нерозривному зв'язку, а в результаті творити цілісний аудіо-візуальний твір. Не допускалися твори, у яких звукова чи візуальна частина створена одним митцем дороблялася пізніше іншими митцями. Таким чином, фестиваль взяв собі за фундамент стабільність зображальних засобів, об'єднав надзвичайно важливий людський фактор митця та реципієнта, та й завершилася ця споруда величним куполом «золотого перерізу», як метафори мистецтва загалом. Концепція фестивалю на тверду п'ятірочку. Тепер перейдемо до «телеметрії» його «польоту».
– «Львів-1, я Тетраматика, відбулося від'єднання головного обтікача. Крізь «Взор» бачу Землю, можу розрізнити деталі поверхні Землі.»
– «Тетраматика, це Львів-1, все ОК, машина йде стабільно, прийом.»
– «Вас зрозумів, бачу Землю, все в порядку, видимість чудова!»
Першої космічної «Тетраматика» досягла вже в перший день «польоту». Протягом години до Музею Ідей сходилися спраглі сучасного медіа-мистецтва. А таких у Львові стає все більше, що доводять темпи росту Тижня Актуального Мистецтва, який цьогоріч переріс власні терміни і викликав значний ажіотаж серед львівської публіки. Організатори фестивалю «Тетраматика» разом із гостею із Росії – Мариною Фоменко – розповідали, чим будуть тішити, а внизу під ними вже діялося мистецтво. У залах Музею Ідей одразу натрапляємо на роботу Єжи Добжанського та Йоанни Земанек, митців із Кракова. Добжанського цікавить насамперед інтегрувати свою «штуку» в громадський простір, але, наче у Задзеркаллі, через їхню роботу Сhorus Structuris громадський простір інтегрувався у виставковий зал. Завдяки дзеркалізації та симетруванні відео автори проникають у сутність споруди, здавалося би, буденної і звичної для великих міст – будівельного крану. Автори намагаються фантазувати над сутністю цих величних, наче динозаври, механізованих споруд, які «несподівано виникають вночі на ґрунті, наче рослина». Крани завжди перебувають у русі, автори ж вважають, що вони танцюють, – і в цьому є доля правди: удень сміливіше, а вночі –лише ледь-ледь похитуючись, ці гігантські споруди, наче живі, здіймаються над нашими містами. Ефекти, які у своєму відео застосовують Земанек і Добжанський, не назвеш інноваційними. Сьогодні кожен другий може так стилізувати фото з допомогою серії програм у своєму мобільному. Проте саме така обробка, яка перетворила правильні геометричні форми будівельних кранів у симетричні «фрактали», нав'язує асоціації до зображень у калейдоскопі і дозволяє ще глибше проникнути у ці чудові механізовані структури. Як відомо, калейдоскоп також спершу вигадували як науковий пристрій, лише з часом він перетворився у дитячу іграшку. Можливо, у цій роботі з ментально близького нам Кракова живе відгомін того дитинного духу, який у своїх есе про «Вінні Пуха» та «Алісу в Країні Чудес» описує Оксана Забужко.
Рухаємося далі залами Музею Ідей. Справа стоять два виключені монітори. У цифровому світі свої реалії – потрібно підкорятися примхам електроніки, тому на відкритті інсталяцію Михайла Барабаша побачити не вдалося. Натомість мені вдалося розпитати автора про його роботу. Це була інтерактивна інсталяція на мілітарну тему. На екранах з’являлися солдати: український, російський і німецький. Натискаючи клавішу, один із солдатів стріляв у іншого, після чого система підміняла його наступним. Ролі вибиралися довільно – не можливо було вибирати ким ти стріляєш, лише стріляти. Така собі невидима рука Господа, або можливість відчути себе Її Величністю Історією. Цікава ця робота й з точки зору художнього процесу, адже поставала вона у співпраці художника, дизайнера 3D графіки і програміста, тобто твір є доказом результативності такої міждисциплінарної співпраці у сфері мистецтва. Хоч автор зізнається, що працювалося важко, і довелося навіть «міняти програміста на переправі», зрештою «трішки часу, гроші» і все вдалося – продовжує Михайло Барабаш.
Одразу поруч блимає інший монітор, закликаючи: «Йди скоріш сюди – вони не працюють, а я – так.» Одягаєш навушники і починаєш спостерігати за відео-об'єктом іншого гостя з Польщі – Ґжеґожа Штвєртні під назвою «Разом крізь життя». Довге відео тривалістю 20 хвилин за технікою «знайдений кадр» – твердить анотація. Ідеться, очевидно, про англійський термін «find footage», який українському глядачеві відомий через численні фільми жахів, де начебто транслюється матеріал, відзнятий безпосередніми учасниками подій. Проте, «find footage» використовували і для монтування фільмів-колажів, які складаються із нарізки хронік. Дуже часто вони використовуються для візуалізацій на виступах електронних музикантів. Не знаю, наскільки коректно називати такі плівки знайденими – адже часто це матеріал, який ніколи і не губився. Отож, на матеріалі вирізок із серіалу про Доктора Хауса (теж досить відомого всім нам) Ґжеґож Штвєртня монтує відео, яке формально ділиться на дві частини: «одна показує зовнішню сферу сучасного людського життя, інша натомість – внутрішню». Можливо тому, що автор цікавиться з-поміж іншого медициною та психіатрією, він вирішив використати для зображення «зовнішнього світу» нарізку всіх моментів, коли Хаус приймає знеболююче, бо й справді сучасна людина – це людина допінгу. Друга частина «прозоріша»: тут Штвєртня використовує нарізку кадрів нутрощів організму людини. Знову ж, якщо заглибитися в суть джерела, з якого автор бере уривки, то можемо припустити, що показують нам хворий організм різних людей, а якщо піти ще далі, то це ніякі не зйомки, а 3D візуалізації… Тож зв'язок із реальністю тут відносно слабкий.
На шляху до відео-інсталяцій, у вузькому темному коридорі, на дорозі нам стає зграйка Грюмчиків. Грюмчики – творіння арт-групи «SVITER», гостей з Харкова Лєри Полянскової і Макса Роботова. Арт-група у співпраці із Іваном Світличним створює цікавезні перформанси та звукові об'єкти, проте, від презентованих у Львові проектів не перехоплювало дух. Можливо, я розбещений Андрієм Лініком і його роботою «Ом» із її сильним філософським підґрунтям, питаннями про пошук себе та сенсу життя. Порівнюючи ці дві роботи (якщо це взагалі варто робити), спадає на думку, що «Грюмчики» – це швидше травестія на «Ом». Але тут не йдеться про травестування конкретного твору, бо Полянскова і Роботов не знали про існування робо-виводку Лініка, просто смію припустити, що арт-групі «SVITER» притаманне травестування життя самого по собі. Не забуваймо, що виростали вони з електро-панк групи, і тому в їхній творчості присутні такі легкі веселі, можливо, дещо анархічні мотиви: роботи барвисті, вони привертають увагу насамперед зовнішнім виглядом, а тоді стає зрозумілим їх глибокий соціальний підтекст (протест). Мабуть, саме таких митців потребує Харків, щоб привертати увагу до урбаністично-соціальних проблем великого міста. Що стосується маленьких Грюмчиків, то від Лінікових «роботів» у прямому розумінні цього слова, Грюмчики відрізняються своєю аналоговістю – ці «тварючки» абсолютно механічні і живляться від акумуляторів. У відкритому просторі вони дуже вільно і зґрабно рухаються, та, спостерігаючи за тим, як вони, такі неповороткі у цьому закритому просторі, неначе благали про допомогу і скупчувалися в одній точці, марно намагаючись розминутися, – їх хотілось узяти на ручки і переставити деінде. Тепер стають зрозумілими речення із розділу «Поширення» в описі Грюмчиків: «Грюмчики поширені, як суб'єктивно пережиті психічні явища, а також як розлад функціонального стану центральної нервової системи. Спроби позагеометричної акліматизації рідкісні і малоуспішні».
У наступній кімнаті сусідяться дві відеороботи. Одразу привертає увагу відеоінсталяція Марії Сейнев. Два відео проектуються на двійко екранів. На одному оголена Марія виходить із озера. На тілі авторки видно рядки якихось текстів, але сам текст не надто читабельний, вода розмила рядки. Слова зникли не повністю, але прочитати їх майже неможливо. Як розповіла авторка – це тексти про подорожі, про дорогу, про шлях. Більшість цитат мають циганське походження: це циганська поезія. Мимоволі нав'язується символізм втрати коріння, відриву від національної ідентичності. У описі роботи авторка наголошує, що вода в озері – дуже холодна, і тому потрібно примушувати себе щодня переходити через неї: це було частиною сюжету роботи, адже вона створювалася на воркшопі, темою якого була «Примусова міграція східноєвропейських народів під час Другої світової війни». Все геніальне просте: мішанка садомазохізму, ексгібіціонізму та вуайеризму – можливо, найкращий спосіб висвітлити цю тему. Цікаво й те, що авторка пропонує глядачеві стати учасником її інсталяції. На другому полотні, яке висить позаду, ми бачимо скадровану зону обличчя і очей Марії, яка уважно спостерігає за залом, проте це помічаєш не одразу. Авторка пропонує зробити крок, і віднайти якщо не власну ідентичність, то хоча б власне «Я». Переступивши через табу, комплекси, чи упередження, підійти впритул і дозволити їй оглянути себе: стати не просто реципієнтом, а й співтворцем відеоінсталяції, яка у такому випадку матиме повне право називатися перформансом. Думаю, у найсміливіших мріях Марія мріяла побачити, як назустріч оголеній віртуальній їй ступатиме хтось оголений реальний – тоді б «мережевий канал» відкрився на повну й одна із чотирьох складових «Тетраматики» – Її Величність Інтеракція досягла б апогею. Як шокова терапія ця відеоінсталяція найкраще прописана саме для країн пострадянського простору, де залишки ідентичності, як пережована і виплюнута на обочину жуйка, прилипають хіба що до підошви імпортних мештів сучасних українців, і ми її старанно зішкрябуємо, шоб не заважала.
У тому ж залі, поруч (вклоняємося перед кураторами) розмістилася ще одна робота із явним посиланням на дисонанс, присутній у сучасні сфері культури та мистецтва, але також пов'язаний із пострадянською «спадщиною». Відеооб'єкт «Зображення/Ідея» працює на протиставленні. Отож, зображення Карла Маркса та надруковане офсетним друком ім'я Гручо Маркса автор відео Вітольд Стельмахнєвіч розмістив у кабінеті ректора Краківської Академії мистецтв (де, до речі, викладає і сам). Картина та друк з’являються почергово у кадрі зі специфічною послідовністю, синхронізуючись із музикою та словами за кадром: «Вся ситуація є наче «грою з ідеями», що викликає то картину, то друк» – говориться в анотації.
У наступному коридорчику робота Олексія Хорошка «A/D MMXIII», тобто те ж саме, що і «Р. Б. ААІГ», ну, себто «2013». Чи назва це? Чи просто дата, коли була створена робота? Чи лише натяк на «Сьогодні», як момент часу, в якому ми існуємо? Можливо, в наступному році робота називатиметься «2014»? Можливо, робота вічна і циклічна? Можливо, вона не матеріальна, а лише дух її присутній тут? Автор відмовився пояснювати, що то за робота і подав лише список термінів з «Вікіпедії», чим би могла бути абревіатура «A/D» (пошук у Вікі дозволяє кожному самостійно переглянути всі можливі варіанти). На зображенні бачимо руки, складені до молитви – роботу Альбрехта Дюрера. Отож, Хорошко відсилає нас до дюрерівської теорії мистецтва і «Чотирьох книг про пропорції». Точний математичний підхід до природи тіла, який проповідує Дюрер, гарно співставляється із «оцифрованим сьогоденням», але на першому плані все ж таки молитовний ритуал. Помічаю поруч навушники; спершу здається, що вони до чогось під'єднані, але, придививляюся – і одразу стає ясно, що це прості будівельні навушники, які використовуються для ізоляції від шумів. Одягаю. Тепер, коли зайві звуки не перешкоджають, можна максимально зосередитися на сприйнятті картини, яка зображена на дотиковому екрані. Спостереження ідеальних пропорцій дюрерівських «Рук у молитві» відкриває глибшу суть роботи Хорошка, у якій перетинаються наукові трактати Дюрера і, можливо, навіть вчувається відгомін філософських ідей Сковороди. Нам потрібно ізолюватися від зайвого, очиститися і зрозуміти себе, тоді ми знайдемо шлях до пізнання Бога і сенсу життя; пізнаючи себе, ми пізнаємо природу; заглиблюючись в природу речей, ми станемо ближчими до природи мистецтва.
У останньому залі виставляється робота Марини Фоменко, гості з Москви, кураторки міжнародного фестивалю відео-арту «Now&After». Робота із назвою «Modus operandi/lotus&viola» (відтепер практика називати свої роботи латиною урочисто визнається тенденційною для фестивалю «Тетраматика», бо кількість таких титулів досягає «магічного» числа три). Modus operandi – термін, який вживається на позначення певної поведінкової парадигми. На відео спостерігаємо роботу кількох чоловіків: вони плавають на човнику водяним садом Кйойочі Понд (Kyoyochi Pond) і очищають його від водянних лілій. На перший погляд – звична робота, настільки звична і відшліфована до дрібниць, що важко було б сказати, коли саме знімалося відео: теоретично ця робота виглядала б так само і 900 років тому. Саме на такий modus operandi й натякає авторка. Музичним супроводом для роботи був обраний твір Олега Пайбердіна «Гімн пам'яті Г. Первела» у виконанні ансамблю «Віола» під керівництвом Валерія Аверіна.
Тут же відбувся перформанс Івана Світличного під назвою «0 dB/10^3». Щоб зрозуміти суть перформансу, потрібно спершу розкодувати його назву. У децибелах вимірюється рівень шуму, але, фактично, децибел не є одиницею вимірювання – це лише відносна величина, яка вказує у скільки разів той чи інший рівень звуку перевищує найтихіший заздалегіть визначений рівень звуку, прийнятий за 0 dB. 30 dB – це стандартний шум у житлових приміщеннях, він нижчий за рівень голосу людини, але голосніший за шурхіт листя, шепіт чи шарудіння. Саме такий рівень шуму є межею, де звук людського голосу повністю сприйнятний, якщо рівень шумів збільшуватиметься, то голос все більше спотворюватиметься. Група «SVITER» з автором попередньо розвішали в «Музеї Ідей» мікрофони та записали звуки приміщення і голоси людей. Іван Світличний розмістився на фоні проекції трикутника у кольоровому одязі із яскраво жовтою (схоже, власноручно виготовленою) гітарою в руках, яка, певно, за принципом midi-контролера, керувала попередньо підготовленими аудіо-патчами. За функціонуванням аудіотехніки слідкував Макс Роботов. У процесі маніпуляцій з гітарою тихий звук приміщень перетворювався на голосніший шум, що у десятки раз перевищував 30 dB і, пульсуючи, коливався в межах 30-120 dB, а навіть досяг больового порогу в 130 dB, як мені підказали власні відчуття.
Перформер відмовився пояснювати суть перформансу, кинувши, що висловив все власними діями і пояснювати тут нічого не потрібно. На жаль, читаючи по пальцях, не можливо було вгадати, яку саме мелодію грав Світличний. Може, знаючи це, була б краще зрозуміла суть дійства. Маємо нагоду також фантазувати на тему трикутника за спиною перформера, бо тут і відсилки до пірамід, і алегорія цифри 3, адже 30 dB – це 10^3, тобто «десять в кубі» (вкотре повертає нас до «числового духу» фестивалю).
– «Львів, я Тетраматика. Все йде чудово. Бачу Землю. Через «Взор» бачу горизонт. Горизонт частково змістився до ніг»
– «Тетраматика, я Львів. Вас зрозумів. Зв'язок чудовий. Так тримати»
– «Вас зрозумів. Все чудово працює. Рухаємось далі!»
( Далі буде...)
20.11.2013