Розмовляла Тетяна Фішер

 

У Львові вже втретє проходить фестиваль аудіовізуального та інтерактивного  мистецтва ТЕТРАМАТИКА. Це не просто зріз сучасності через оптику молодих митців; не просто можливість побачити медіатехнології «в дії» і не лише шанс бути в тренді арт-тенденцій, що творяться тут і зараз. Що особливого пропонує ТЕТРАМАТИКА 2017, і чому варто стати безпосереднім учасником, а не віддаленим спостерігачем, мені розповіли засновники і організатори – художник Михайло Барабаш та композитор Остап Мануляк; також до розмови долучилася учасниця фестивалю культурна менеджерка Анастасія Нечипоренко.

 

Трохи передісторії: хто, коли і для чого

 

– ТЕТРАМАТИКА відбуватиметься вже втретє. Не для підсумків, але все ж: за яких умов виник задум створити подібний фестиваль? Хто був автором ідеї?

 

О.М.: Поява ТЕТРАМАТИКИ нерозривно пов’язана зі створенням мистецького об’єднання НУРТ. Під час перебування на стипендії Gaude Polonia в Кракові в 2011 р. ми з Михайлом Барабашем винаймали разом помешкання і багато дискутували. Мене завжди цікавило візуальне мистецтво, але я дивився на нього очима аматора. Михайла ж цікавила сучасна музика, і він також сприймав її як аматор. У нас виникали ті самі проблеми. Та Михайло як художник бачив цілком інші розв’язання, ніж я як композитор.

 

М.Б.: Цікаво, що засновники НУРТу я, Остап і Ярко Філевич так чи інакше перетиналися у Львові на різноманітних арт-заходах. Проте ми не мали часу спокійно сісти і подискутувати про суміщення різних видів мистецтва, про можливість тандему: композитор-художник.

 

О.М.: Прототипом того, як можна поєднати разом «артистичні гетто», стала краківська Кафедра інновацій, яка об’єднала творчі середовища Музичної Академії та Академії Мистецтв. Таким чином я, на той час стажист Студії електроакустичної музики Музичної Академії, та Михайло, який стажувався в Академії Мистецтв, змогли створити спільні проекти на основі інноваційних технологій. Створення подібного осередку, який допоміг би у Львові долати бар’єри між закритими мікро-арт-громадками стало першою ідеєю НУРТу. Ми вирішили, що це має бути фестиваль, який об’єднає дві площини: звукову і візуальну. А мостом мали би стати новітні технології.  

 

– То створення інтерактивного майданчика для мистецької співпраці було єдиною мотивацією?

 

О.М.: Не тільки. З іншого боку – ми хотіли би пропагувати нову мистецьку мову – мову технологій, яка на Заході має свою кілька десятилітню історію, а в нас в силу економічних обставин навіть не було відповідних технічних засобів. У 2011 Богдан Шумилович провів перше «MediaDepo» в рамках Тижня актуального мистецтва. І це викликало хвилю зацікавлення. Але це зацікавлення мультимедійним мистецтвом мало споживацький характер. Всі приходили на виставку, захоплювались; проте мало хто задумувався: як зробити подібне? Можна мати технічне забезпечення, але без питання «як то зроблено» технологію пізнати неможливо. Тому ТЕТРАМАТИКА від початку мала бути не лише майданчиком для демонстрації готового продукту, а й медіа-майстернею, де можна дізнатися як робити подібні речі.

 

Ярко Філевич

 

Що приховують назви?

 

– Хто є автором назви мистецького об’єднання. Чому саме НУРТ?

М.Б.: Ми придумали собі завдання на тиждень. Назву запропонував Остап. Нам вона заімпонувала. Багато хто думає, що це абревіатура. Але ні. НУРТ – це якась така бурхлива вода, течія, яка захоплює і несе за собою.

 

– НУРТ починався з трьох осіб. Що змінилося зараз?

 

О.М.: Нічого. Ще на початку ми прийняли дуже правильне рішення – створити громадське об’єднання. Це дало нам більше шансів відкрити потрібні двері. Адже ГО НУРТ сприймається серйозніше. Команда організаторів, вірніше, правління незмінне. А от саме мистецьке об’єднання знайшло 8-10 постійних партнерів. Проте, розвиток самого НУРТу як організації не є аж таким важливим він не був самоціллю. Ми мислили НУРТ як засіб пропагування мистецтва нових медій та потенціалу нових технологій в мистецтві.

 

– Між ідеєю  та її практичним втіленням довгий шлях: що було найскладнішим?

 

М.Б.: Почати робити. Дуже складно не збитися з шляху, якщо ідей багато, а засобів для втілення нема, або ти й не знаєш, що реально треба. Тому найважливіше знайти однодумців з інших сфер, які можуть допомогти знайти технічне вирішення художніх завдань.

 

– Багато питань викликає слово ТЕТРАМАТИКА?

 

О.М.: Назва фестивалю акумулює в собі суть задуму. ТЕТРАМАТИКА це така собі рамка, яка фокусує в собі всю сіль актуального мистецтва: це нерозривне поєднання звуку, зображення, нових технологій та моменту інтеракції. Однак, ця рамка виявилася дверима в містичну безмежну кімнату. Це показав фестиваль 2015 року, де на ТЕТРАМАТИЦІ був потужний блок пов'язаний з scienсe art-ом (мова йде про проект «Культивовані культури»).

 

Культивовані  культури

 

Про розширення меж внутрішніх та зовнішніх

 

– ТЕТРАМАТИКА зблизила не тільки львівські «артистичні гетто», а й митців з різних куточків України та світу…

 

О.М.: Так, ми постійно розширюємо географію. Перш за все географію присутності фестивалю у Львові. Якщо під час першого фестивалю ми зробили виставку в Картинній галереї і в Музеї ідей, то другий фестиваль задіяв Палац мистецтв, Природничий музей Порохову вежу, Дзиґу. Цього року ми перетинаємо наступний бар’єр – хочемо вписатися в простір освітніх закладів.

 

– Також ТЕТРАМАТИКА долає межі концертних залів …

 

О.М.: Маєте на увазі двочастинний проект Future Perfect? Куратори Антон Лапов та Анастасія Нечипоренко перенесуть нас в площину індустріального міста. Мало хто замислюється над тим, що не так давно Львів був індустріальним центром. Ми хочемо повернути ці постіндустріальні простори, яких у Львові є дуже багато, в активне життя. Частина проекту реалізується в тандемі з URBAN бібліотекою. Про це докладніше може розповісти Анастасія.

 

А.Н.: Попри незавершений ремонт, URBAN бібліотека відкриває двері для другої частини проекту Антона Лапова. У співпраці з Антоном минулого року ми робили медіаархеологічне дослідження зниклих феноменів Львова. Цьогоріч це буде експозиція, що триватиме з 13 до 26 жовтня. Виставка складатиметься з робіт учасників: киянки Дар’ї Фес та двох митців з Харкова - Поліни Карпової і Микити Філоненка. Темою виставки є ідея прогресу: прогресу індустріального, прогресу для Львова, прогресу для бібліотеки. Поряд з медійними творами (віар-інсталяція, GIF-анімація, інді гейм), які використовують сучасні цифрові технології, ми виставлятимемо старі книги, для яких це буде останнім «виходом в світ». У свій час вони були прогресивними. Зараз опубліковані в них уявлення про майбутнє очима покоління 60-70  років виглядають наївно. Це такий символічний меседж щодо обігу ідей: виставка яскраво продемонструє різницю між уявленим і доконаним майбутнім. Також ми хочемо продемонструвати, що для якісного оновлення потрібне постійне витіснення попередніх ідей. Наше послання відвідувачам: минуле треба відпускати.

 

– А що передбачає перша частина проекту?

 

А.Н.: Це часова арка до проекту Радіо 102,5. Воно існувало всього два роки, та викликало широкий резонанс в культурі Західного регіону. Однією з найцікавіших ініціатив проекту 102,5 було проведення «тихої вечірки» в навушниках. Схожий принцип Антон використав при задумі Future Perfect. Концертними залами будуть індустріальні споруди Львова. На (чи біля) їх території будуть розташовані портативні радіо-передатчики які транслюватимуть у FM-діапазоні звукові твори, створені митцями. Прослухати їх можна буде за допомогою звичайних радіоприймачів, але лише знаходячись поруч з місцем розташування передатчика.

 

– З ким «зовнішня», позаміська географія ТЕТРАМАТИКИ допомогла налагодити творчі зв’язки?

 

О.М.: З моменту зародження фестивалю в нас налагодилася співпраця з Арт Центром WRO (http://wrocenter.pl/pl/). Завдяки їхнім порадам на перший фестиваль ми запросили Лін Пей Чвен з її 3D голограмами та Міхая Греку з Румунії. В 2015 році львів’яни мали можливість побачити вибрані роботи польських, німецьких, фінських учасників Вроцлавського бієнале Test Exposure. Ще одним проектом була виставка-реакція митців на українсько-російський конфлікт  Яніни Пруденко «¡WARNING!», яку підтримали двоє російських художників-опозиціонерів. Важливо те, що для всіх, хто вперше приїжджає до Львова на ТЕТРАМАТИКУ, місто, як і вся Україна, перестає бути terra incognita. І я думаю, що мистецтво мультимедій це той гарний шанс заявити, що така країна є на міжнародній арені, та розшити ментальні кордони.

 

А чи було так, щоб співпраця стала результатом ТЕТРАМАТИКИ?

 

О.М.: Несподіванкою для нас стало запрошення знаменитої німецької формації з Брауншвейгу blackhole-factory, яку ми чули на фестивалі 2015, до участі в проекті A.O.S.C. (Agents of Synchronicity). Львів став одним з п’яти міст, чий звуковий фон зчитується на сенсори на основі мікрокомп’ютерів. Дані про звукове середовище обробляються в Брауншвейгу і на основі цієї звукової доріжки 3D принтери трансформують їх в віртуальні архітектурні об’єкти.

 

Перевтілення – візуалізація звуку в рамках проекту A.O.S.C.

 

– Напевно, найважчим завданням є подолати межі людських упереджень?

 

О.М.: Щось в цьому є. Пригадую, з яким острахом працівники Картинної галереї чекали виставки в 2013 р. В процесі підготовки вони точно шкодували, що згодилися на надання приміщення. Але відкриття виставки привело до галереї чимало молодих людей, батьків з дітьми, які відкриті і не мають страху перед новим мистецтвом, не бояться підійти і помацати, а це було саме те, що треба, бо картина почала реагувати на зовнішні подразники. І раптом музейне середовище відкрило для себе нову неповторну атмосферу, яка неможлива під час виставки класичного мистецтва. Залучення інноваційних технологій допомагає одночасно повернути зацікавлення до класичних форм – а галерея від такого контрасту епох тільки виграє.

Під цим оглядом досить цікаво розвивається Природничий музей. Ідея наповнити «скарбничку» з засушеними метеликами сучасним стала приманкою відвідувача, який би інакше не прийшов. З іншого боку, в музеях тусується не мистецьке не проінформоване середовище, яке завдяки такій співпраці занурюється в контекст творчого сьогодення. Воно відкриває для себе, що сучасне мистецтво – це не страшно, не дивно, не незрозуміло, а захоплююче  та цікаво.

 

– Якось пояснюєте  потенційній аудиторії, про що йдеться?

 

О.М.: Ми завжди намагалися поєднати три складові: показати чиєсь мистецтво, зробити зустріч з митцем і майстер-класи. Тоді зацікавлена особа може прийти і побачити на практиці, як ці технології функціонують. Тільки тоді ця сфера перестає бути terra incognita .

 

– Публіка взагалі досить інертна. Більшість хоче щось побачити і піти. Наскільки задум тріади виставка-зустріч-майстер-клас виправдався на практиц? Чи повторювалися обличчя на подіях?

 

О.М.: Хоч вузьке, але стале коло активної аудиторії вже є. Ці люди відвідують всі заходи, включно з зустрічами. На початку фестивалю було чимало таких, які зацікавлювалися подіями, але вагалися, чи саме таких мистецьких вражень вони потребують. Тепер глядачі знають, чого можна очікувати від ТЕТРАМАТИКИ, і свідомо обирають саме ці події. Підвищити поінформованість публіки допоможе проект «Освіта і творчий експеримент».

 

М.Б.: Я бачу завдання проекту «Освіта і творчий експеримент» у відкритті граней для майбутніх молодих спеціалістів. Наша освіта і мистецька, і технічна досить консервативна і вузько спеціалізована. Результатом її виховання є добре навчені спеціалісти, але часто з однобоким цілком очевидним уявленням про майбутнє втілення набутих знань. Ми ж своїми інсталяціями в стінах львівських ВНЗ (а саме в Академії мистецтв, в Музичній Академії, в Медичному університеті, в Політехніці, на факультеті мистецтв Університету Франка) хочемо показати їм можливі інші шляхи розвитку. Що я маю на увазі: ІТ-технології це не лише написання програм, а монументальний художник може не лише робити великі фрески.

 

– Страхи і упередження – ознаки не тільки немистецького середовища. Їхні коріння присутнє і в колі митців. Можливо, це результат нашої відірваної від реальності освіти?

 

О.М.: Процес інноваційної революції не може мати раптового характеру. Гарним прикладом є доля електронної музики в ЛНМА ім. М.В.Лисенка. Зрозуміло, що питанням номер один для практичного запровадження подібного курсу є технологічна база. Щоб отримати грант, треба пройти бізнес-контроль: наперед вказати, якими будуть результати проекту-претендента на фінансування. Спрогнозувати лінію розвитку будь-якого задуму в мистецтві майже неможливо. Експериментальна освітня студія електроакустичної музики (EESEM) при Львівській національній музичній академії ім. М.В.Лисенка  відбувалася саме завдяки практичним результатам, підтримці проректора з наукової роботи Віктора Камінського та курсу лекцій Лідії Мельник. В 2011 році ми з Юрієм Булкою, Юрком Середіном, Андрієм Дзятко зробили концерт Ars Electronica  з чотирьох різнопланових творів, і це викликало зацікавлення серед студентів. Коли приїхав Йон Маріус Орешьольд (Jon Marius Aareskjold), норвезькі партнери з Факультету музики і мистецтва Університету Тромсьо, і ми почали перемовини з норвежцями щодо співпраці, ключовим моментом стало те, що в нас не тільки  є зацікавлення електронною музикою, а й певні практичні надбання. Ми рухаємося в цьому напрямку, але нам бракує техніки. Норвезький грант гарантував побудову і відкриття студії. Це відкрило безліч нових можливостей. Студенти не тільки можуть теоретично вивчати історію електронної музики, історію електромузичних інструментів, а й сісти і попробувати щось створити. Це дає нам коло зацікавлених людей, які допомагають технічно забезпечити проведення тієї чи іншої події, чого не було 5 років тому.

 

Про масовість, невиправдані сподівання та шляхи до розуміння

 

– Чи має шанс аудіовізуальне мистецтво прорватися на широку аудиторію і чи ТЕТРАМАТИКА може стати майданчиком для цього? Адже відомо, що наша слухацька радіоаудиторія чи телеглядач не просто не готові сприймати мультимедійне мистецтво, яке для всього світу давно вже не є новинкою, а й можуть обурюватися через його присутність в ефірному просторі.

 

О.М.: Справді, нашу аудиторію шокувати не складно. Нашими майданчиками є галереї і музеї, і це викликає достатньо великий подив. Проте в Європі давно поширена нормальна практика залучення подібних локацій до мистецького життя. Наші слухачі виховані на класичній та романтичній музиці, і якщо вони і приходять на концерти сучасної музики, то зазвичай з упередженням. А тим паче, якщо це якісь аудіовізуальні проекти – то це вже за промовчанням щось негативне.

 

М.Б.: А я тішуся тим, що наші заходи не є масовими. Адже специфіка візуального мистецтва, а тим паче мультимедійного в індивідуальності сприйняття. Щоб твір «розкрився», потрібне спілкування тет-а-тет. Якщо хтось приходить з дитиною, то це тільки поглиблює глибину сприйняття – бо треба придумати, як пояснити це дитині. Натомість в компанії друзів важко зосередитись. В натовпі люди зазвичай реагують лише на ефектні демонстративні речі, тоді як глибинний зміст залишається поза увагою. Більше того, цьогоріч будуть інсталяції які розраховані на індивідуальне сприйняття.

 

– Уявлення про естетику змінюється так стрімко, що важко виробити для себе якісь критерії прекрасного. Тим часом маємо тенденцію «пришивати» категорії елітарності та статус «витвору мистецтва» проектам, які ними не є.

 

О.М.: Одним з завдань ТЕТРАМАТИКИ є показати, що саме можна вважати аудіовізуальним мистецтвом. Бо в сприйнятті глядачів гарні фото+музика це вже арт-проект, але насправді так не є. Таким чином команда фестивалю не просто знайомить з мультимедійним мистецтвом, а й виховує смак публіки.

 

М.Б.: Проблема в тому, що ми загубили здатність сприймати щось безпосередньо. Для того, щоб сподобатися, арт-об’єкт має бути зрозумілим. Має бути чітка звична форма, очевидний зміст. Сучасне мистецтво таким не є і бути не може. Не завжди варто намагатися зрозуміти – важливіше сприйняти емоційно. Навіть якщо виставка не виправдовує  попередніх очікувань, все одно дає шанс знайти щось своє.

 

– Внаслідок превалювання раціонального, а не емоційного сприйняття, критерієм мистецької вартості стає прозорість концепції твору і доцільність вибору засобів втілення. Модель мислення глядача приблизно така: не розумію – не оглядаю, не слухаю, не дію. Які шляхи подолання інтелектуального бар’єру перед незрозумілим?

 

М.Б.: Глядачі мають звикнути до всього нового. Важлива періодичність демонстрації мультимедійного мистецтва. Свої виставки ми завжди доповнюємо поясненнями концепції. Кожен після перижиття фази емоційного сприйняття може підійти і познайомитися з концепцією автора. Також про нас можна почитати статті на різних інрернет-ресурсах і співставити ці думки з власними відчуттями.

 

Про критику

 

– Як ставитеся до критики?

М.Б.: Її майже нема. Критики або мовчать, або хвалять, і я насправді не знаю, що гірше. Я ж люблю негативну критику і навіть збираю такі відгуки.

 

– Чи завжди ця негативна критика об’єктивна, адже ми не можемо виключити особливості індивідуального сприйняття дописувача?

 

М.Б.: В мене був такий досвід, коли блогерка дуже фахово і зрозуміло описала свій погляд на роботу Влодка Костирка («Родинні історії» в рамках проекту НУРТу «Сакральний простір» 2017). Вона побачила момент пропаганди насилля, тоді як насправді цього не передбачалося. Неочікуваний результат того, що буває, коли людина сприймає щось інтуїтивно, не знайомлячись з концепцією автора.

 

– Ми є свідками певного дисонансу: маємо впевнений розвиток мультимедійного мистецтва зі спектром різних регулярних подій і майже відсутність критика, спроможного професійно і об’єктивно оцінити вагу цих подій.

 

М.Б.: Залучити критика дуже важко. Виховати майже не можливо. Зазвичай критики не ходять на події, які покликані пояснити їм, про що йдеться і як це розуміти. Нема розуміння необхідності почерпнути інформації з першоджерела: прийти на зустріч чи майстер-клас з автором і почути його точку зору. Дехто ходить, але ми не маємо людини, в якої можна попросити написати статтю. Щоб бути професійним критиком, журналіст має мати можливість займатися однією сферою. Як це виглядає очима більшості медій? Журналіст має бути універсальним. Сьогодні він пише про футбольний матч, завтра про драматичну виставу, через два дні про художню виставку. В такому випадку потенційний критик немає часу заглибитися в суть, і елементарно сформувати критерії оцінки вартості твору, знайти засоби для висловлення вузькопрофесійних понять.

 

Моменти з VOX ELECTRONICA 

 

Контексти, перспективи, рекомендації

 

– Чи відстежуєте розвиток електроакустичної музики та мультимедійного мистецтва в інших містах України?

 

О.М.: Основним центром напевно є все-таки Київ. "Маю на увазі київську студію електроакустичної музики і події, що відбуваються в рамках Гоголь-фесту"Але це точкові події: десь зорганізували концерт чи виставку чи перформанс, в іншому місті – майстер-класи. А от фестиваль не просто електроакустичної музики, а аудіовізуального мистецтва поки що є лише у Львові.

 

– Чи Вам подобається парадигма розвитку ТЕТРАМАТИКИ?

 

М.Б.: Я не мислю цей процес як лінію. Для мене це низка неповторних індивідуальних мистецьких подій. Навіть більше: деякі цьогорічні проекти в межах ТЕТРАМАТИКИ самі по собі низка самостійних арт-проектів. Наприклад, «Освіта і творчий експеримент» не передбачає калькування інсталяцій у всіх закладах. Так само задум з залученням пост-індустріальних просторів змусить приїхати безпосередньо на об’єкт, щоб зловити сигнал. Тому той, хто вирішить простежити наші проекти, має бути готовий до екскурсій.

 

О.М.: І хоч я оптиміст, який одночасно вміє бачити все з ракурсу «темної сторони», маємо значний поступ. Я це бачу на прикладі  фестивалю VOX ELECTRONICA (ще одного проекту НУРТу поряд з ТЕТРАМАТКОЮ та мистецьким проектом «Сакральний простір»), який викликав зацікавлення і дав свої практичні результати. Проекти НУРТу мають регулярний характер, свою аудиторію, що постійно зростає і охоплює все більше концертних та не концертних просторів Львова.

 

– Що рекомендуєте побачити/почути в першу чергу?

 

О.М.: До цього питання варто повернутися після фестивалю. Тільки тоді зможу сказати, що хотів би побачити ще раз. Але це буде моя суб’єктивна думка. Я ж раджу приглянутися до програми і знайти щось для себе.

 

 

 

 

09.10.2017