Іван Вагилевич, колись ідейний товариш Маркіяна Шашкевича, член "Руської Трійці", був мрійником, фантастом і романтиком не тільки у своїх поетичних і наукових творах, але і в житті. Ця його мрійлива, запальна, поетична вдача була головною причиною його життєвої траґедії: дивних вискоків і любовних пригод. (Про що писали Головацький і Свистун).
Після безжурних дитячих літ (уродився 2. вересня 1811 р.), які провів як син священника в Ясені над Лімницею, пішов у сьомому році життя до Бучача, до нормальної школи ОО. Василіян. Відси перейшов до ґімназії в Станиславові, де покінчив у 1828. р. шість ґімназійних кляс. У тому році осінню й записався на "фільософію". На "фільософії" замість двох літ просидів сім, займаючись поезією, археольоґією, етноґрафією та фільольоґією та їздив на наукові прогульки.
У 1839. р. покінчивши теольоґію, не дістав свячення, бо був під поліційним доглядом і духовна влада закидала йому неприхильність до унії і мале зацікавлення духовними справами. У тяжкій матеріяльній скруті скористав Вагилевич із помочі графа Йосипа Дунін-Борковського, що дав йому мешкання, одіж і харч і тоді почав вести безжурне, безладне життя. Борковський увів Вагилевича в польські аристократичні кола, і — на думку Головацького — з6ив його спантелику, впевняючи його, що він "ґеніяльна людина, світоч над світочами та в додатку красень над красенями", в якому закохані всі аристократки". Вагилевич повіривши, що може бути львівським "Дон-жуаном", „просиджував цілими годинами перед дзеркалом, робив різні приманливі прически й любувався своїми чорними очами". Закохавшись в якійсь польській аристократці з синіми очима й русявим волоссям, якої не бачив, на імя Юлія, Вагилевич почав писати до незнайомої палкі листи та любовні сонети, які ґраф начеб то передавав самій Юлії. Вагилевич діставав через руки пань, що забавлялися інтригою Борковського, любовні листи від Юлії і тією самою дорогою слав гарячі відповіді віршом і прозою до жінки, якої не... було. Але вкінці зродилися в нього сумніви, Вагилевич забажав побачити предмет своїх мрій. Тоді Борковський сказав йому, що Юлія у визначений день буде в костелі Єзуїтів разом із своєю тетою й мачухою. Вагилевич пішов до костела та нишком приглядався їй. Потім Борковський повідомив Вагилевича, що Юлію вивезли до Кривчич і скрили перед ним на хуторі. Вагилевич підкрадався під хутір, але служба прогнала його. Після того Борковський порадив Вагилевичеві післати Юлії заручиновий перстень і Вагилевич так зробив. У заміну отримав перстень від неї.
Хоч вістки, що їх подав Головацький треба приймати з деяким застереженням, всеж відомо, що Вагилевич у тих саме часах переживав якусь любовну драму. На це вказують листи й уривки листів невідомої ближче пані з Кракова з 1845 р. що зберігаються в бібліотеці Народного Дому та що їx надрукував Свистун у "Вістнику Н. Д." за 1906 р.
Після таких сумних життєвих досвідів познайомився Вагилевич із дівчиною-сиротою, Аталією Пекарською, одружився з нею, наладнав свої взаємини з консисторією, висвятився і дістав парохію в Нестаничах. У 1848 році покинув без дозволу духовної влади своє становище і вступив до польської революційної ґвардії. Тоді зачав видавати журнал "Dnеwnik Ruski" на доручення й за підтримкою польської аристократії. Але повстання Австрія здушила. Вагилевич полишився без хліба. Він просив духовну владу повернути йому парохію, а коли влада зажадала від нього перевести реколєкції, перейшов на протестантизм. На початку 1851 р. дістав працю при бібліотеці Оссолінських у Львові, але і тут скоро звільнили його з того становища, як... протестанта.
Прийшли нові злидні. В 1862 р. після смерти Дениса Зубрицького отримав місце директора при міськім архіві львівського маґістрату. Помер у 1866 р. Львівське "Слово" помістило такий некрольоґ: "Дня 10. лат. травня помер Іван Вагилевич, знаменитий письменник, колись український (руський), тепер польський, мовознавець і бібліотекар, славнозвісний цілій Славянщині, проживши 55 літ трудящого життя. Покійний поклав великі заслуги для нашої літератури виданням своєї української (руської) граматики, безперечно однієї з найкращих, і збиранням українських народніх пісень іще перед памятним 1848 роком. Його діяльність після того обернулася більше на користь польської літератури, де він найбільше заслужився при новому виданні словника Лінде, що вимагає докладного знання української (малоруської) й російської мови. Покійний полишив жінку й діти на — жаль, — як письменник — у нужді".
В часах, коли Вагилевич працював при бібліотеці Оссолінських, пізнав його польський письменник, Ян Захаріясевич, автор відомої у свій час повісти про рід Шептицьких п. н. "Swiety Jur". Захаріясевич живо зацікавився постаттю Івана Вагилевича. Цьому зацікавленню дав вираз у статті "Muza сzy Meduża" (Kartka z moich wspomnien), яку помістив в алманаху "Dla Stryja" в 1886 р.
Захаріясевич просидів 4 роки у вязниці в Шпіцбурґу, де писав поезії, потім студіювив літературу, історію, естетику, математику. У Львові задумав написати історичну драму. В Оссолінеум знайшов згадку про якусь ворохобню ь Карпатах і про провідника повстанців страченого у Кракові — верховинця Муху. Образ Мухи не давав йому спокою. Шукаючи матеріялів звернувся за порадою до вченого А. Бєльовського, а той справив йoro до свого приятеля і помічника: "Поїдете — сказав — до саду зведення; там праворуч буде павільончик, де мешкає Іван Вагилевич".
Після короткої характеристики наукової діяльности Вагилевича, якого називає "знавцем передісторичних часів", з гумором розказує Захаріясевич, як він уявляв собі цей павільончик, де працює людина, що заслужила собі на вигідне приміщення й достаток. Тимчасом замість павільончику побачив "домик чи радше рудеру, де на стінах вкритих грибом від часів Кривоустого не було вже вапна." У кімнаті огнище в купах румовища вказувало, що колись тут була кухня. Крізь брудне вікно з трудом продиралося світло. Стіни були обдряпані, не було підлоги, тільки кусники цегол. Па тапчані сперто кінець негибльованої дошки; другий кінець спочивав на цеглах з розваленої кухні. На дошці лежали вилинялі книжки і цілі стоси паперу, записаного дрібним маком. За столом сидів блідий, низький мужчина з гладко виголеним обличчям. Мав на собі ватований шляфрок, колись критий якоюсь бавовняною матерією. Тепер покриття щезло; полишилася тільки вата, що трималася на сірих нитках. Автор описує вражіння, яке зробила на ньому ота обстанова і людина. Його всі поетичні мрії розвіялись і на місці героя Мухи виринула постать Вагилевича. Вагилевич дав Захаріясевичеві багато цікавих пояснень, але він його вже не слухав. Пощо, — подумав собі автор — із давніх віків добувати непевного героя, коли осьтут стояв правдивий герой наших часів. Чи постать людини шляхотних аспірацій, що ломиться із страшною турботою про життя і не зважаючи на те, не паде під тягарем, не гідна авреолі першого героя?
Постать Вагилевича зацікавила Захаріясевича з психольоґічного боку і він написав повість "Учений", яка появилася у Львові в 1855 році ще за життя Вагилевича і зустрілася з прихильною критикою.
Вагилевич-Роберт у повісти Захаріясевича*) — це син бідних батьків, що дістається на двір дідича і виховується у панському середовищі. Тієї ласки досягає за те, що вирятував життя маленькій донечці пана Калясантого, Каміллі. Це мрійник, фантаст із буйною поетичною уявою. Разом із сином свого добродія, Казимиром, учиться у школах, перевищаючи свого ясновельможного товариша талантом і пильністю. Одначе "чим більше збагачує свій ум наукою, високими думками, чим більше загріває своє серце до гарних, високих, гарячих поривів та чим більше росте в опінії своїх товаришів, тим більше занедбує світові вимоги." Панна Каміля після повороту із заграничних шкіл у тиху карпатську закутину грається з молодим чорнявцем, але її батько, що застає Роберта перед донькою на колінах, уміє вказати йому на суспільну прірву. Роберт виїжджає до Львова і в науці шукає розваги й забуття. З бігом часу "його постать похилилися. згорбилася унаслідок просиджування над книжками, одначе обличчя дивно вишляхотніло, темні сині очі кидали блиск якоїсь мелянхолії й туги..." Він пише поезії, студіює право, живе самітно, бо власне громадянство його не розуміє... На його столі довга піраміда книжок і зшитки з синього паперу, старанно зложені й записані дрібним письмом. Якийсь шинкар дає йому лєкцію. Роберт має вчити доньку землевласниці, що має пів міліона маєтку, Юлію (імя — ідентичне з імям, що його подає Головацький). Але ні старинні хроніки, ні стирти записаного паперу не всилі запобігти природним вимогам життя. Гарна учениця розбуджує кохання в серці Роберта: грає йому мелянхолійні українські думки й питається, чи він розуміє її музику. На це він відзивається: "Якже-ж би я її не розумів? Я-ж виссав її з молока своєї мами". Щойно тепер виявляється, що Роберт — це українець. Тимчасом пан Калясантій банкротує. Його син, приятель Роберта, забирається до праці. Роберт у великодушному пориві вирікається особистого щастя, коли дізнається, що його приятель кохає Юлію. Усі його мрії розвіваються. "Усе те, — говорить він — на чому я будував мої мрії, — розприслося, як весняні леди. Моя праця не принесла мені ніяких овочів, моя наука — це талант у землю закопаний, громадянство мене не знає, бо мої думки промайнули поруч нього, а почування мого серця випалилися в країні мрій, куди ніхто за мною не настиг, я самітником серед світу, бо здавалося що цей світ буде колись шукати за мною, що прийде до мене з пальмою нагороди за мучениче життя, тимчасом я пройшов серед тих, що мене не знали й не розуміли..." Пригноблений і зневірений він перериває правничі студії, уникає знайомих і спроваджуєтсья під личаківську рогачку у затишшя цвинтарних мурів. Палить свої поезії, присвячує всю свою увагу студіям передхристиянських часів. Займається траками й даками, варягами і славинами та "славинськими членами заселює дві частини старого світу". Юлія виходить заміж за Казимира, Каміля за якогось ґрафа.
У своїй повісти, дещо поплутаній у композиції, хоч багатій у вишукані ситуації, рефлексії автора та риторичний патос, старався Захарісевич збагнути та вияснити стан тої психічної депресії, яку помітив у Вагилевича при зустрічі з ним. Вияснив це по свому розумінні, вишукуючи в уяві ріжні її причини. Але своїй повісти не дав влучного і випрацьованого заголовку. Багато влучніший для всієї праці Вагилевича та цілої його трагедії був би заголовок: Змарноване життя.
*) Захаріясевич був теж українцем зроду.
[Діло]
16.11.1938