Реферат д-ра Ст. Барана на з'їздї Ширшого Народного Комітету у Львові дня 3 падолиста 1913.
І.
В хвилї прилученя Галичини до Австриї (1772) шкільництво в Галичинї, зокрема народне, було дуже мізерне. Народня осьвіта на землях колишної польської держави була зовсїм незорґанізована офіцияльними чинниками. Польська земельна шляхта, до якої як панщизняки належали маси нашого народу як т. зв. Leibeigenschaft; берегла дуже, щоби в ті маси не проникло сьвітло просьвіти, яке могло би положити конець їх необмеженому панованю. Давнійші наші школи по містах, удержувані міщанськими церковними брацтвами, в другій половинї 18 стол. запали майже зовсїм. По селах царила темрява, бo одинокі члени нашого сільського народу, які мали тодї зглядну свободу, наше сїльське духовенство, були ледви грамотні і не могли бути хоч тихими піонїрами культури.
По прилученю до Австриї відносини для нас змінили ся по трохи на лїпше. В 1774 оголошено Allgemeine Schulordnung für die deutsches Normal Haupt und Trivial Schulen in sämtlichen Erbländern, де переведено подїл початкових шкіл на три катеґориї: 1) школи тривіяльні (Trivialschulen) по селах і малих містах і місточках, 2) школи головні (Hauptschulen) по окружних містах і 3) школи нормальні (Normalschulen) в столицях краю, які приготовляли також кандидатів учительського званя. Що до шкільного нагляду і управи, то школи тривіяльні оставали під управою місцевих парохів, головні і нормальні під управою окремих директорів. Начальний нагляд над народним шкільництвом належав до шкільної комісиї, яку утворено в кождій провінциї (в Галичині 1776 р.) і в якої склад входило двох до трех ґубернїяльних радників, відпоручник ординарияту, директор нормальної школи і секретар; краєві шкільні комісиї підлягали ґeнеральній дирекциї нормальних шкіл і надворній комісиї науковій у Відни.
Підчас короткого панованя Иосифа II. вийшли два важні для народного шкільництва розпорядки: заведенє шкільного примусу і так званого шкільного патронату. Шкільний примус не був безглядний як нинї, накладав тільки моральний обовязок на циркули і духовенство дбати про основанє народних шкіл, удержувати спис дїтий в шкільнім віці (від 6 до 12 року житя) і спонукувати родичів до посиланя дїтий до школи. Право шкільного патронату накладало знова обовязок основаня і удержаня народних шкіл на тих, кому прислугувано право надаваня презенти на парохії, отже з правила на дїдичів. Розумієть ся, що ся постанова остала у нас в Галичинї аж до 1848 р., а зглядно аж до початку 70 р. р. м. ст. виключно на папери, бо польським дїдичам і не снило ся основувати і удержувати народні школи. Коли ту і там прихильний громадї сьвященик або наймлений громадою дяк подавав нашим сїльським дїтям початки грамотности, то панщизняна громада і учитель відпокутовували тяжко своє стремлінє до просьвіти. Звісний нам всїм образець панщизняної школи змальований Іваном Франком в його безсмертних "Панських жартах"!
Основанє львівського унїверситету (1784) і майже рівночасно ґенерального грекокатолицького духовного семинара і Barbareum у Відни, причинило ся в значній мірі до двигненя народної просьвіти. Наше духовенство одержало висшу осьвіту, наші консисториї роблять заходи вже на яких три десятки лїт перед скасованєм панщини (вправдї слабі) до зорґанїзованя народних шкіл і поширеня початків просьвіти.
Що ті заходи наших передових кругів не вінчали ся тодї достаточним успіхом, вина сего лежить головно в тодїшних суспільно-полїтичних відносинах (панщина), а в деякій мірі і в самім научнім пляні і в його виконаню. В 1805 р. оголошено полїтичний шкільний закон (Politische Verfassung der deutschen Volksschulen für die k. k. österreichischen Provinzen mit Ausnahme von Ungarn, Lombardie, Venedig und Dalmatien), який обовязував до 1868 року, а по части обовязує і доси, о скільки пізнїйші шкільні закони йому не суперечать. Наука в народних школах, яких подїл задержано, мала бути чисто механїчна і обмежувати ся до науки читаня і писаня; характер школи в містах мав бути нїмецький. Научний ценз учительства мав бути малий і воно мало бути лихо платне і то виключно з громадських фондів (по 1848 р.).
Весна народів, рік 1848, не приніс з собою наглої зміни що-до повної українїзациї нашого шкільництва, хоч треба признати, що витворив серед нашої суспільности відповідні умови, які в дальшій своїй консеквенциї мусїли би довести до повної українїзациї всего східно-галицького шкільництва, від народного почавши, а скінчивши на львівськім унїверситеті. Національне розбудженє нашої народности, перша її політична і культурна орґанїзация, основанє катедри української мови і лїтератури на львівськім унїверситеті, страх австрийського правительства перед польськими національними аспірациями, спричинили, що правительство на домаганє Головної Руської Ради розпорядком з 4 грудня 1848 р. і 8. сїчня 1849 р. полишило вправдї в східно-галицьких ґімназиях нїмецьку викладову мову, але тільки на так довго, доки не буде учителїв, які зможуть викладати всї предмети в українській мові. Тодї то заведено обовязкову науку української мови для всїх учеників східно-галицьких середних шкіл, між тим як наука польської мови мала бути тїльки надобовязковим предметом. В західній Галичинї мали всюди викладати по польськи. Східно-галицька народна школа мала мати український національний характер і почавши від 1855 року (заключенє конкордату з папською столицею) мала підлягати безпосередному наглядови церковних властий (консисторий), що для нас було запорукою, що народна школа в наших громадах буде мати дійсно наш національний характер. Наші громади кинули ся до закладаня народних шкіл і в часї від 1848 р. до 1867 р. мали ми величезну перевагу вад Поляками на поли народного шкільництва.
Повної націоналїзациї шкільництва не введено одначе в житє. Угорську революцию придушено, конституцию засистовано, в Австриї запанувала реакция Баха, яка на полї шкільництва визначила ся ґерманїзацийним напрямком. Розп. з 21. липня 1856 р. внесено обовязкову науку української мови в східно-галицьких середних школах, натомість зізволено (1858 р.) на отворенє першої польської ґімназиї в східній Галичині — теперішної ґімназиї Франц Иосифа у Львові — і сим правительство дало початок до польонїзациї галицького середного і висшого шкільництва, яке переведено в повнї щойно в конституцийнім періодї. На разї нїмецька мова лишила ся викладовою не тїльки в середних, але і в міських народних школах (Haupt und Normal Schulen).
Підчас перебудови австрийської монархії в часах 1860—1867 рр. Поляки, які в тім часї по неудачнім повстаню з 1863 р. покинули на разї свої революцийні заходи відбудованя Польщі і у нас примирили ся з габсбурською династиєю та дістали повноту власти у свої руки, звернули дуже пильну увагу на шкільництво як середник, ведучий до польонїзациї нашого народу. З нашої знова сторони замало було реаґованя на ті польські затії, бо наші полїтичні провідники, зневіривши ся у власні національні сили, в величезній більшости покинули український національний табор, стали москвофілами і спасеня з польського ярма вижидали з рук білого царя. Того молодечого запалу, який загрівав наших предків з 1848 р. до визволеня з чужої кормиги, до сотвореня окремої української провінциї, до повної націоналїзациї публичного житя в східній Галичині, передовсїм в шкільній области, тої віри у власні сили і живучість українського народу не мали вже наші провідники в 60 рр. м. стол. і Полякам дуже легко удало ся поневолити наше шкільництво, головно краєвим шкільним законом з 22. червня 1867 р. про викладову мову в публичних народних і середних школах і креованєм галицької краєвої шкільної ради на основі найвисшої цісарської постанови з 25. червня 1867 р. Одним замахом витиснули Поляки на наше шкільництво своє польське пятно; наша школа дістала ся в польське ярмо, в якім польська краєва шкільна рада держить її по нинїшний день.
[Дїло, 12.11.1913]
II.
Полїтичні відносини, які в великій мірі впливають на стан школи і її національний характер, уложили ся в конституцийнім періодї в нашу некористь. Централізацийно-ґерманізацийна полїтика австрийського правительства збанкротувала на цілїй лїнії з упадком самодержавного режіму в 1860 р. Жовтневим дипльомом з 1860 р. і патентом лютовим з 1861 р. привернено в Австриї Конституцію, покликано до житя краєві сойми з досить широким за онодатним і адмінїстрацийним кругом дїланя (краєві видїли), зріс автономічний апетит поодиноких т. зв. історичних наций, в першій мірі Поляків. Збудована після пляну архитектів "історичних" наций австрийська конституция давала лиш незначний захист "неісторичним" народам, а можна навіть сказати, серед нового, більше скомплїкованого суспільно полїтичного житя дальше істнованє сих народів було під деяким зглядом більше загрожене, як в часї самодержавної ери. До сих останних належали також галицькі Українці.
Галицьких Українців видано на добичу Полякам, які свій "історичний" мандат стали чим скорше реалїзувати. Magna Charta lіbertatum галицьких Поляків на полї шкільництва народного і середного се звісний краєвий закон з дня 22. червня 1867 (В з. і розп. кр. ч. 13) про викладову мову в народних і середних школах і креованє на основі найвищої цісарської постанови з 25 червня 1867 (обвіщенє галицького замісниз 25 червня 1867 (обвіщенє галицького намісництва з 6 липня 1867 ч. 5306 през.), для якої невдовзї оголошено статут орґанізацийний (В з. і розп. кр. ч. 12 часть IV з дня 22 липня 1867). Сей орґанїзацийний статут галицької краєвої шкільної ради обовязував з деякими змінами що до арт. III (розп. мін. просьвіти з 23 жовтня 1875) аж до 1905, коли заступлено його законом про краєву шкільну раду з дня 15 лютого 1905 (В з. і розп. кр. ч. 39, який змінено що до арт. II і IIІ законом з дня 9 мая 1907 (В. з. і розп. кр. ч. 48).
З огляду на велику вагу обох висше згаданих законів (про викладову мову і про краєву шкільну раду), займемо ся вже в сїм місци близшою провіркою сих двох стовпів, на яких опираєть ся ненї поневоленє нашої народної і середної школи.
Краєвий закон про викладову мову в народних і середних школах з 22 червня 1867, якого обовязуючу силу оспорювали і оспорюють Українці з огляду на те, що стоїть він в суперечности зі звісним артикулом 19. основного державного закона про права горожан з 21. грудня 1867 В. з. д. ч. 141), який постановляє, що народні школи повинні бути так уряджені, щоби наука в них відбувала ся в матерній мові без примусу науки другої краєвої мови. На основі правної аксіоми lex posterior derogat legi priori, коли оба рішають про ту саму материю і на застереженю, що законодавство про середнї школи (ґімназиї) належить виключно до державної ради а виконаня до центральної державної екзекутиви згаданий краєвий закон по правдї стратив свою силу що до арт. 3 (примус науки другої краєвої мови), арт. 5 (польський характер державних середних шкіл) і арт. 7. (переміна викладової польської мови в державних середних школах і основуванє державних українських середних шкіл). Та польська могучість і польська національна рация сильніша від льогіки і правничих аксіом і згаданий закон, головне звено ланцюха, що дусить нашу школу, істнує in praxi ще по нинішній день!
Перейдім важнійші постанови сего невеликого закона (10 артикулів).
Арт. 1. "Тим, хто удержує школу, прислугує право рішати про викладову мову в народних школах" Арт. 2. "Коли народна школа побирає підмогу з публичних фондів, право рішати, котра з мов, польська або українська, має бути викладовою, виконує громада спільно з краєвою шкільною властю в суй спосіб, що рішеня громади підлягають затвердженю краєвої шкільної власти". Арт. 3. "В кождій народній школі, в котрій часть молодіжи, яка ходить до школи, уживає польської а часть української мови, та мова, яка не є викладовою, буде обовязковим предметом науки в границях для школи відповідних". Згадані постанови відносять ся до народних шкіл; до середних шкіл відносять ся знова постанови артикулів від 4 до 7 включно. Арт. 4. постановляє, що про викладовy мову в приватній середній школі рішає той, хто школу удержує. Арт. 5. "В середних школах, в части або в цілости удержуваних з публичних фондів, викладовою мовою є польська мова зі слідуючими знімками: а) постанови що до креованя нинї істнуючих українських державних ґімназий; б) креованє краєвою шкільноною властю т. зз. утраквістичних паралельок (українсько польських) при деяких польських державних середних школах на жаданє родичів найменше 25 учеників: в) заведенє обовязкової науки польської мови в деяких українських і української в деяких польських державних середних школах і введенє засади надобовязковости другої краєвої мови; г) постанова до нїмецької мови як викладової в ІІ. ґімназиї у Львові. Арт. 7. "Про зміни що до викладової мови в середних школах удержуваних з публичних фондів, взагалї, а з окрема про маючі на ціли постепенне розширюванє викладів в українській мові через заведенє її з стало або в поодиноких клясах головних або бічних (рівнорядних), або з часом в цілих або школах реальних, буде на будуче рішати сойм по вислуханю повітових рад".
Хоч як висше наведені постанови є для нас під національним оглядом некорисні, віддаючи нас під курателю польської краєвої шкільної управи (арт. 2. і арт. 3) і польського сойму (арт. 4. до 7. включно), а навіть польських повітових рад (кінцевий уступ арт. 7.), то польонізацийна практика пішла ще дальше, нехтуючи постанови сего вже і так на скрізь польонїзацийного закона.
Передовсїм що до викладової мови в народних школах, то постанова арт. 2. стала на скрізь ілюзоричною. Нашим громадським радам, з окрема в тих громадах, де живе хочби незначна і цілком маленька частина латинників або Жидів, відобрано право порішуваня про викладову мову в місцевих публичних народних школах, але тільки тодї, коли розходить ся про українську викладову мову. Польська краєва шкільна рада, польські окружні шкільні інспектори, а навіть панчошкові Польки учительки самовільно накидують польську викладову мову, а коли громадська рада хоче змінити викладову польську мову на українську і в сій ціли видасть відповідну ухвалу, то з правила кр. шк. рада не затверджує, а властиво на неї навіть не відповідає, а староства дошукують ся сейчас на внесенє Жида коршмаря або двірського посіпака якоїсь неформальности при рішеню сеї ухвали і з уряду сю ухвалу анулюють. Сотки польських експонівок, якими тепер краєва шкільна рада заливає наші села, є нарушенєм постанов 2 арт., бо ті польські експонівки є частиною української публичної народної школи, зглядно, коли стають самостійними, то є також публичними школами, до удержання яких громада є обовязана а тим самим громадська рада іменем громади, а не краєва шкільна власть має рішати про їх викладову мову. Co innego по містах, де громадські ради є в польсько-жидівських руках, які відносять ся ворожо до наших домагань основаня в місті української публичної народної школи. Ту кр. шк. рада респектує вповні арт. 2 згаданого закона і ніколи не накине ех оffо української школи пр. в такім Перемишли, Станиславові, Золочеві і т. д., хоч число українських шкільних дітий виносить нераз до тисячки і більше і перевисшає часто число дїтий римо-католиків!
Так само шкільні власти кплять собі з постанови арт. 3. і в супереч виразній постанові, що наука другої краєвої мови — у нас польської — є обовязуючим предметом науки доперва тодї, коли часть шкільної молодїжи уживає сеї — в наших українських народних школах польської — мови, завели її обовязково всюди, навіть в таких селах, де нїхто не говорить по польськи, що більше, дe всї дїти є греко-католицького обряду і української народности. Тепер, коли в послїдних лїтах близько тисячку польських шкіл накинено нашим громадам, до яких силоміць зігнано всї дїти римо-католицькі і жидівські, наші народні школи стали з правила конфесийного і національного одноцільні і ми є в законній можности викинути цілковито польщину з наших публичних народних шкіл, щоби душ наших дїтий не затроювано вщіплюванєм польської державної і національної ідеї. Повний бойкот польської мови в таких наших школах, де нема зовсїм польських дїтий, є законно обоснований (арт. 3. згаданого кр. шк. зак. і арт. 19. держ. зак. про права горожан). Практичні згляди промовляли би тільки за наукою латинської азбуки, на найвисшім шкільнім степени, впрочім школа цілковито вільна від польщини так як всї польські публичні народні школи в західній Галичинї і більшість польських публичних народних шкіл в східній Галичинї є зовсїм вільні від примусової науки української мови. Закон в сїм зглядї є виключно за нами і ми справу виграли би певно перед найвисшими інстанциями, треба тільки зробити початок в цілковитім усуваню Польщини з наших народних шкіл.
[Дїло, 14.11.1913]
ІІІ.
Коли артикули 2 і 3 кр. зак. про викладову мову є на папері супроти нас доволї лїберальні, то дальші чотири артикули ceгo закона є декретом курателярним, виданим Поляками як кураторами непольських народностий (української і нїмецької) в краю. Анальоґічних постанов, силою котрих цілий нарід в австрийських провінциях з мішаним населенєм віддано під виключну власть другого народу, не знав ні один краєвий шкільний закон зі всїх королїств і країв заступлених в державній раді. Центральна шкільна адмінїстрация може денебудь освовати державні середні школи, вставляючи тільки відповідні квоти на їx удержанє до державного буджету — не потребуючи ніякого окремого законодатного акту (так було пр. з українською ґімназиєю в Вижници) — то у нас мусять про основанє кождої української державної середної школи рішати: 1) на пів грамотна повітова рада, в якій Поляки все мають більшість і які є їх головним польонїзацийним орудєм і 2) сойм окремою ухвалою. Доперва тодї нейтральна державна шкільна адмінїстрация може приступити до креованя окремої української державної середної школи. Навіть що до виконаня постанови артикулу 5 уст. б, про введенє утраквізму була краєва шкільна рада дуже скупою і доси ввела такі виклади тільки в польських ґімназиях в Бережанах і Стрию. Науку української мови й літератури в східно-галицьких польських ґімназиях і то таких, до яких ходить значне число українських учеників, трактуєть ся справді дуже часто "надобовязково", щоби сей предмет понизити в очах учеників.
Відданє нас під польську курателю на полї шкільництва і як використали Поляки свій кураторський мандат, ілюструють найкрасше цифри, при чім тільки що до шкіл середних маємо точні дати.
І так в хвилї основаня кр. шк. ради (1867) істнувало в Галичинї 22 середних шкіл, а іменно 19 ґімназий і 3 реальні школи. Східна Галичина мала 12 ґімназий (11 німецьких + 1 польська Франц Йосифа у Львові) і 2 реальні школи, західна Галичина 7 ґімназий і одну реальну школу. Державних середних шкіл було 18 (15 ґімназий і 3 реальні школи), приватних 4 (ґімназиї в Бродах, Бучачи, Дрогобичи і Коломиї). Кр. шк. рада переняла отже в хвилі свого креованя 16 польських державних середних шкіл (13 ґімн. + 3 реальні школи), одну державну українську ґімназию (академічну у Львові, де тоді по українськи викладали тільки в низшій ґімназиї, в висшій по польськи до 1874), одну державну німецьку ґімназию і чотири польські приватні ґімназиї. Нинї (1913) стан такий: польських державних середніх шкіл 65 (51 ґімназий + 14 реальних шкіл), українських державних ґімназий 5 і одна державна нїмецька ґімназия. Отже підчас сорокалїтного істнованя краєвої шкільної ради число польських державних середних шкіл в Галичинї зросло з 16 на 65 або о 49 нових державних польських середних шкіл, при чім 45 державних польських середних шкіл креовано вже по 1867, а згадані вже висше чотири польські приватні гімназиї перенято на державний етат. Число українських державних середних шкіл (виключно ґімназий) зросло в тім самім часї о 4, себто на основанє одної державної української середної шкоди припадає рівночасно основанє дванайцяти державних польських середних шкіл!
Подібну тенденцию як згаданий краєвий закон про викладову мову в народних і середних школах має краєвий закон з дня 12 червня 1907 (В. з. і розп. кр. ч. 101) про образованє учителів. Поляки, памятаючи на висказ Бісмарка, що der deutsche Schulmeister hat Deutschland gross gemacht, забажали і собі витворити серед народних учителїв материял, який слїпо вів би на долинї серед народних мас польонїзацийну роботу і в тій ціли відобрати законну можність центральній державній шкільній управі основувати державні учительські семинариї з українською викладовою мовою. В цитованім краєвім шкільнім законі з 12 червня 1907 є слїдуюча постанова в §3: "Викладову мову для кождого семинаря мужеського і жіночого установляє краєва шкільна рада з призволенєм мінїстра просьвіти по думці обовязуючих постанов.
Попри семинарі з викладовою мовою польською зглядно з польською і українською може бути оснований оден семинар мужеський з викладовою польською і нїмецької мовою для приготованя учителїв нїмецької мови Де сего вимагає потреба, належить пигомцям мужеських і жіночих семинарів з польською викладовою мовою дати також нагоду образувати ся в українській мові".
Сим параґрафом заведено що до викладової мови двоякі державні семинарі учительські: 1) часто польські (таких є нинї 7-6 мужеських і оден жіночий — в зах. Галичинї) і 2) утраквістичні — польсько-українські, яких тепер є 10 в східній Галичині (7 мужеських і 3 жіночі); державного учительського семинаря польсько-німецького нема. З нагального отже числа 17 державних учительських семинарів ми, я і після статистики кр. шк. ради за рік 1910/11 мали в Галичині українських публичних чинних народних шкіл 2450 (=45.4 проц.), не маємо нї одного державного українського учительського семинаря, бо т. зв. утраквістичні семинарі є в дійсности польськими інституциями, де українська мова не є в практиці рівнорядною a польською, де учителюють нераз такі польські педаґоґи, яких правдивим фахом повинно бути "істребленє" собачого роду. Число нашої шкільної молодіжи в учительських державних утраквістичних семинарях брутально редукують до найнизших границь, в деяких державних учительських утраквістичних семинарях — так є у всїх жіночих — заведено numerus clausus для української молодїжи по приміру Росиї, яка такий numerus clausus має тільки для Жидів. Наша молодіж опинила ся внї законної охорони. Яка душна атмосфера панує в сих фабриках будучих піонїрів польонізациї в українських селах, як неімовірно тяжко живе ся там нашій молодїжи, розкрили нам недавно траґічні події з Чорнїєм і Джиґалою.
Галицькі Українці творять оден однїсенький виїмок серед всїх народів австрійської держави, не маючи для півтретя тисячки своїх публичних народних шкіл і для півмілїона української шкільної дїтвори ні одного власного учительського державного семинаря. Що більше. Краєва шкільна рада і під її диктатом мінїстерство просьвіти не зізваляють нам навіть власним коштом удержувати українських учительських семинарів, не надаючи нашим приватним семинарам правд прилюдности, покликуючи ся на висше наведену постанову §3. краєвого закона з 12. червня 1907, хоч ся постанова може відноситися тільки до державниз учительських семінарів. Така інтерпретация не випливає зовсім з духа австрийських шкільних законів — навіть з повисшого параграфу нї — є противна загальним постановам арт. 1 і арт. 4 кр. закона з 22. червня 1867 р. про викладову мову в народних і середних школах, де говорить ся, що про викладову мову рішає той, хто школу удержує, та польські будівничі зі шкільної маґістратури інтерпретують згаданий §3 в дусї для нас некористнім і відмовляють права прилюдности нашим приватним учительським семинарям. Ми не маємо в Галичинї нї одного українського державного, нї одного українського приватного семинаря з правом прилюдности. Творці душ будучого нашого поколїня, піонїри культури в наших народних низинах, мусять конечно вийти з під польського штемпля.
Обговорені доси два язикові краєві закони (з 1867 і 1907) вас добре приголомшили і нанесли вам силу шкоди, котрі цифрово подам низше по обговореню законів про шкільну адмінїстрацию й нагляд та про правні відносини учительського стану.
[Дїло, 17.11.1913]
IV.
Фундаментом, на якім опираєть ся теперішна польська перевага в галицькім народнім і середнім шкільництві, є краєвий закон з дня 15 лютого 1905 (В. з. і розп. кр. ч. 39) про краєву шкільну раду, змінений що до артикулу II і III краєвим законом з дня 9 мая 1905 (В. з. і розп. кр. ч. 48), зглядно перед 1907 р. найвисша постанова з дня 25 червня 1867 (В. з. і розп. кр. ч. 12).
Згаданий щойно статут орґанізацийний краєвої шкільної ради з 1867 р. зробив з краєвої шкільної ради, яку тодї по раз перший креовано, найвисшу надзірну і виконуючу власть в краю для народних і середних шкіл і в артикулі III опреділив точно її компетенцию. Після ceгo артикулу належали до неї: 1) адмінїстрацийний і научний заряд шкіл і научних заведень після обовязуючих законів; 2) пропозиция що до номінациї через цісаря шкільних інспекторів; 3) іменованє і всякі службові відносини деректорів і учителів середних і народних шкіл; 4) виготовлюванє наукових шкільних плянів і проєктів шкільних законів; 5) затверджуванє шкільних книжок; 6) укладуванє шкільного буджету шкіл народних і середних, підпомаганих або удержуваних з публичвих фондів; 7) оголошуванє річного звіту про стан шкільництва в краю. Склад кр. шк. ради мав бути такий: намісник як президент, один референт намісництва, 2 краєвих шк. інспекторів визначених намісником, 2 духовних іменованих цісарем, 1 делєґата краєвого виділу, 2 делєґатів Львова і Кракова, 2 членів заслужених в нациї іменованих цісарем на пропозицию краєвого виділу, — paзом 11 членів.
Хоч кр. шк. рада на основі повисшого орґанізацийного статута мали широку повновласть, хоч сю повновласть виковувала все і всюди виключно тільки в хосен Поляків а на виразну нашу шкоду, хоч своєю діяльностю спинила насильно розвій нашого шкільництва, то Поляки все таки потерпали о дальше її істнованє в дотеперішнім виді, бо зорґанїзована адмінїстрацийним шляхом — як більшість польських національно-полїтичних привілеїв — могла бути легко колись в будуччинї скореґована тою самою дорогою в нашу користь. Зі страху перед такою евентуальностю і в ціли петрифікациї корисного для них стану, перевели Поляки краєвий закон про краєву шкільну раду з 1905 і 1907 р. та при тій нагоді розширили значно її компетенцию. Під її нагляд віддано не тільки народні і середні школи, але також учительські семянарі і школи торговельні та промислові. Розширено значно в дечім її права що до номінациї осіб занятих в середнім і фаховім шкільництві і що "до їх аванзу, розширено рівнож її управненя дисциплїнарні, одним словом надано її широкі управненя, хоч таки під верховною контролею Мінїстерства просьвіти. Змінено також склад кр. шк. ради, до котрої тепер входять: 1) намісник або віцепрезидент зглядно його часовий заступник; 2) адмінїстрацийні референти; 3) краєві шкільні інспектори; 4) трех делєґатів краєвого виділу, з яких один мусить бути Українець; 5) пятьох віроісповідних репрезентантів — кожда конфесия по одному — іменованих цісарем на три роки; 6) шістьох знатоків шкільництва, іменованих цісарем на три роки на пропозицию краєвого виділу, з котрих двох мусять бути Українці; 7) двох делєґатів Львова і Кракова. З огляду на те, що репрезентанти від 1) до 3) мають мати в сумі тільки 8 голосів, то тим самим всїх голосів в краєвій шкільній раді є 24, з чого Українці мають тепер всего одну шесту часть (чотири українські голоси на двайцять польських). Що більше, Поляки мимо того, що мають величезну нумеричну перевагу над Українцями в краєвій шкільній раді, старають ся о те, щоби нашими репрезентантами були там люди з симпатичним для них національно полїтичним і суспільним сьвітоглядом, які не ставили би енерґічної і безглядної оборони їx польонізацийному, екстермінацийному походови на українську землю! На чоло краєвої шкільної ради видвигають Поляки як віце-президента людину, про яку сподїють ся, що виконав без ніяких скрупулїв польську полїтичну максиму супроти нас.
Не диво, що Поляки називають цісарсько-королївську австрийську краєву шкільну раду у Львові своєю комісиєю едукацийною і уважають її попри галицький сойм своїми найважнїйшими правно-державними інституциями на землях бувшої польської річи посполитої, де не тільки польщина знаходить для себе повну охорону, але де інтензивно працюють вад невідкличним здобутєм для Польщі величезних українських територий на kresach. Нині дивлячи ся на безглядну польонїзацийну роботу краєвої шкільної ради за час її сорокшістьлїтного істнованя і на успіхи ceї її роботи, можемо сьміло сказати, що протягом близько півпяти сотки лїт, коли галицько українські землї входили в склад самостійної польської держави (1340—1772), Поляки не спольщили стільки українських душ, як се зробила галицька краєва шкільна рада в австрийській державі за австрийські гроші, зложені нашим податником. Спольщенє наших східно галицких міст і місточок в другій половинї мин. стол., які доси мали виключно українсько жидівський характер (Коломия, Дрогобич, Золочів і т. д.) і то головно при помочи польської школи, полишенє на наших очах римо-католицької людности по українських селах і то за гроші наших громад, накидуванє Жидам польської ровговірної мови і то все через польську школу і через польське учительство, з другої сторони безглядне нищенє нашого шкільництва і українських учителів особливо народних, яких систематично усуваєть ся зі шкіл навіть українських, одним словом фактичне półtora miliona Polaków в східній Галичинї, се переважна заслуга польської комисиї едукацийної, платної не польськими złotymi але австрийськими коронами!
Подібно як закон про краєву шкільну раду має чисто польонїзацийну тенденцию і другий закон про шкільну адмінїстрацию, краєвий шкільний закон з дня 26 червня 1899 (В. з. і розп. кр. ч. 84) про окружні шкільні ради. Компетенция сих окружних шкільних рад є дуже широка, бо після §8 згаданого закона належить до неї: а) заряд над публичними народними школами і заведенямя научними і виховуючими, полученими з ними з виїмкою шкіл вправ при учительських семинариях; б) нагляд над приватними народними школами; в) виконуванє зверної власти над місцевими шкільними радами. Після отсего § належить до неї дальше цілий ряд важних справ, як переведенє пертрактаций що до орґанїзациї нових шкіл і розширюваня істнуючих, що до розправ конкуренцийних, місцевих шкільних фондів накладанє кар за непосиланє дїтий до школи, обсада посад тимчасовими учителями і співудїл при обсадї сталих посад, переводжуванє дисциплїнарних слїдств проти учителїв, візитованє шкіл, завязуванє і розвязуванє місцевих шкільних рад і означуванє їx границь і осідку і т. д.
Щоби сї широкі прероґативи, які прислугують окружним шкільним радам, вийшли на виключну користь Поляків, подбав закон про відповідний склад тих інституций, якому кромі сего пособляють теперішні обставини публичної натури в краю. Після §.2 наведеного закона в склад окружної ради входять: 1) староста зглядно його заступник як предсїдатель; 2) по одному репрезентантови віроісповідань, які в повіті мають більше як тисяч душ; 3) два або три репревентанти учительського званя (1 вибираний через учительську конференцию, 1 директор учительського семинара зглядно управитель одної з народних шкіл, де є середна школа, то директор сеї середної школи); 4) двох делєґатів повітової ради; 5) окружний шкільній інспектор вглядно окружнї шкільні інспектори, де їх є більше. Число членів окружної шкільної ради виносить отже з правила найменше 9; в повітах, де є державна середна школа, виносить воно 10; в повітах, де мешкають протестанти, виносить се число 10 або 11 як ще є і середна державна школа; вкінци в повітах, де є протестанти, середна державна школа і двох окружних шкільних інспекторів, се число може виносити 12. На сю цифру ми маємо всего забезпечений тільки один голос, іменно голос делєґата ординарияту греко-католицького обряду. Найбільше можемо мати там три голоси, коли делєґатом учительства з вибору (зглядно директор державного учительського семинара) є Українець і коли одним з делєґатів повітової ради є рівнож Українець, себто серед теперішних обставин ми можемо творити в найлїпшім разї навіть в чисто українських повітах одну третину членів окружної шкільної ради, не вчисляючи в се кількох окружних шкільних інспекторів українського походженя, бо сї є слїпими орудиями в руках польської краєвої шкільної власті. Тепер появила ся тенденция не допустити до окружної шкільної ради репрезентантів учительського званя з вибору, наколи вони є сьвідомими Українцями; краєва шкільна рада з правила не затверджує вибору українських учителїв на членів окружних шкільних рад. Ради повітові в східній Галичинї з причини некорисної для нас виборчої ординациї мають все полбську більшість навіть в таких повітах як Косів або Турка, де нема майже цілковито польського населеня, — і не богато є таких східно-галицьких повітів, в яких одним з двох делєґатів повітової ради до окружної шкільної ради є Українець. Директорів державних учительських семинарів Українців маємо всего двох (Залїщики, Сокаль), директорів українських державних ґімназий не покликують до окружних шкільних рад, бо се місце занимаюьь директори польських державних ґімназий, одним словом, оборона наших не тільки церковних, але і національних інтересів є полишена з правила тільки виключно нашому OРдинариятському делєґатови.
Тимчасом, на жаль, наш митрополичий ординарият у Львові і оба епископські ординарияти в Перемишли і Станиславові за мало розуміють значінє свого делєґата в окружній шкільній радї і делєґатами іменують часто москвофілїв або людий на се становище зовсїм невідповідних не розуміючих ся на шкільництві і не інтересуючих ся ним і уважаючих своє членство в оружній шк. радї тільки за рід особистої відзнаки так як і надані пелєринки. Історик нашого національного полїтичного розвою в Галичинї осудить колись сю легкодушність чи може нерозумінє у наших ординариятах що до значіня своїх делєґатів в окружних шкільних радах. Трактованє уряду ординаріятських делєґатів в окружних шкільних радах так як гонорових консисторських радників повинно не тільки в інтересї нашої нациї, але і в інтересї нашої церкви як найскорше відпасти і наша українська суспільність має повне право домагати ся від наших ординариятів, щоби відпоручниками до окружних шкільних рад іменували тільки сьвідомих і енерґічних сьвящеників Українців, які розуміють велике значінє своєї місиї в окружній шкільній раді. Що більше, повинні якнайскорше відкликати невідповідних делєґатів і в їх місце установити таких наших сьвящеників, яким добро нашої школи і нашого учительства справді лежить на серци і які зуміють використати постанову §. 10. закона про окружні шкільні ради, вносячи проти оречень і заряджень для нас некорисних зажаленя до краєвої шкільної ради і здержуючи в сей спосіб некорисні для нас рішеня окружної шкільної ради, бо внесенє рекурсу має з правила відрочуючу силу.
[Дїло, 19.11.1913]
19.11.1913